Чотири заповіді галичанина

У нас на Галичині здавна заведено. Інколи сенс вичерпується, але це не так вже і важливо, головне, щоб здавна і заведено. І з цим сперечатися годі. Та й хто посміє? Бути галичанином — це не про приналежність. Це про характер, про внутрішній стан, який веде свого до свого по своє.
Галичина зі значення територіального, стала значенням ментальним, таким що існує й мандрує саме по собі і незалежно від всяких меж.
Її замішують, як Великодню паску, тільки замість води, муки та яєць —Галичина з родини, традиції, релігії та мови. Це сакральні цінності, які передаються, накопичуються і ніколи не закінчуються, так ніби галичани мають власний часовий вимір.
Родина — перша заповідь галичинина, родинні ритуали і традиції — друга. Де б ти не був, не приїхати додому на Різдво — гріх. Гріх, шлейф від якого буде переслідувати нав’язливими смаками холодцю, цвіклів і куті, запахами вудженини на балконі, сіна і диму від лампадок у хаті. Ці смаки і запахи. ще з дитинства разом із мамино-бабиними казками і піснями міцно сплітаються у галицьку ідентичність. Це портали, що здатні перенести у будь-який спогад, у будь-яку мить — відчути її, вдихнути чи скуштувати, ніби тоді.
Галичина — це про правління, яке виявляється у найстаршому члені родини і у більшості випадків набуває форми матріархату замаскованого під патріархат. У нас ніколи нічого не починається з сім’ї. «Сім’я» — то слово, яке бережеться і вживається для кращого розуміння зв’язків усередині родини. Усе мусить брати початок з родини, усе відбувається десь поруч, навіть якщо й не територіально. Найкраще — це спільні обіди. Під тінню яблуні в саду, під коляду, під плітки. Це довгий і мінливий процес, це ритуал обожнюваний через можливість поговорити про усе і всіх, а разом з тим ні про що. Головне обтічно, ніякої прямоти і точності, бо все одно буде так, як Бог дасть.
Типовий галичанин мусить бути стриманий, бо неписане правило «що люди скажуть» передається разом з усіма ритуалами, смаками і запахами, як невід’ємна частина багатогранної галицької культури. Відтак, кожна галицька ґаздиня вважає за свою місію пекти найкращі пляцки і бути в добрих стосунках із сусідами. Бо сусіди це своєрідні індикатори твоєї людяності, що точно прийдуть на допомогу в біді, але й сміття з хати винести не забудуть. Сусіди — то мотиватори прагнути більшого, ставати кращими, брати кредит, щоб відсвяткувати весілля чи їхати в Америку, щоб купити машину. І робити це так, між іншим, навмисно применшуючи значення, аж до такого, ніби це несуттєво зовсім.
Релігія — одна із трьох заборонених тем у товаристві, але тільки не у товаристві галичан, бо для них це третя заповідь. Це один зі стержнів культури та ідентичності, призма, крізь яку сприймаються усі суспільні процеси. Присутність Бога виявляється всюди: від образів, що висять у кожній кімнаті, стоять на кожній тумбочці і у кожній шухляді до побутових виразів, які ніби засвідчують його супровід у кожній сфері буття. Дещо припадає пилом, але через складки часу все одно можна розгледіти беззаперечний авторитет церкви. Церква — це старт та фініш на прямій життя.
Галичина — це про мову, схожу на свіжий, спечений бабцею хліб: запашна, м’яка, солодка і смачна. Четверта заповідь її. Впізнати по вимові галичанина серед інших українців дуже легко, не лише за діалектами чи манерою вести бесіду, але й за своєрідними словами-маркерами, що використовуються знову ж таки задля уникнення прямоти, задля обережності і натяку, наприклад, «тай таке» , «таде», «йой» чи «ади». Це слова, що підкреслюють таїнство, це галицька невизначеність і недомовленість. Це слова на всі випадки життя, слова байдужості і цікавості заразом. Універсальні паролі, щоб впізнати серед інших своїх. Це плетіння здогадок і фактів, на якому так легко побудувати асоціативний ряд, що стосується людини і волочиться за нею від початку і до кінця. Західна українська аж ніяк не зразкова, втім самі галичани готові посперечатися і не спішать міняти «шо» на літературне «що». Як і не спішать виховувати толерантність до мови російської. Голову не відвернуть, ні, не будуть показувати пальцем і святою водою кропити не будуть. Але всі, хто розмовляють російською на Заході — нетутешні і їм з цим миритися доведеться.
Врешті решт, рецепт Галичини у кожного свій і чого скільки давати — діло смаку. Разом з усіма своїми пожитками вона така, яка є — відокремлена, магічна, ритуальна, недомовчана і недосказана. Вона у постійному русі, постійній дискусії з іншими і з собою, як сама любов. Мабуть, тому Галичину можна заперечувати, але ігнорувати ніяк.
