Чотири заповіді галичанина

Olesia Parfan
Nov 2 · 3 min read

У нас на Галичині здавна заведено. Інколи сенс вичерпується, але це не так вже і важливо, головне, щоб здавна і заведено. І з цим сперечатися годі. Та й хто посміє? Бути галичанином — це не про приналежність. Це про характер, про внутрішній стан, який веде свого до свого по своє.

Галичина зі значення територіального, стала значенням ментальним, таким що існує й мандрує саме по собі і незалежно від всяких меж.

Її замішують, як Великодню паску, тільки замість води, муки та яєць —Галичина з родини, традиції, релігії та мови. Це сакральні цінності, які передаються, накопичуються і ніколи не закінчуються, так ніби галичани мають власний часовий вимір.

Родина — перша заповідь галичинина, родинні ритуали і традиції — друга. Де б ти не був, не приїхати додому на Різдво — гріх. Гріх, шлейф від якого буде переслідувати нав’язливими смаками холодцю, цвіклів і куті, запахами вудженини на балконі, сіна і диму від лампадок у хаті. Ці смаки і запахи. ще з дитинства разом із мамино-бабиними казками і піснями міцно сплітаються у галицьку ідентичність. Це портали, що здатні перенести у будь-який спогад, у будь-яку мить — відчути її, вдихнути чи скуштувати, ніби тоді.

Галичина — це про правління, яке виявляється у найстаршому члені родини і у більшості випадків набуває форми матріархату замаскованого під патріархат. У нас ніколи нічого не починається з сім’ї. «Сім’я» — то слово, яке бережеться і вживається для кращого розуміння зв’язків усередині родини. Усе мусить брати початок з родини, усе відбувається десь поруч, навіть якщо й не територіально. Найкраще — це спільні обіди. Під тінню яблуні в саду, під коляду, під плітки. Це довгий і мінливий процес, це ритуал обожнюваний через можливість поговорити про усе і всіх, а разом з тим ні про що. Головне обтічно, ніякої прямоти і точності, бо все одно буде так, як Бог дасть.

Типовий галичанин мусить бути стриманий, бо неписане правило «що люди скажуть» передається разом з усіма ритуалами, смаками і запахами, як невід’ємна частина багатогранної галицької культури. Відтак, кожна галицька ґаздиня вважає за свою місію пекти найкращі пляцки і бути в добрих стосунках із сусідами. Бо сусіди це своєрідні індикатори твоєї людяності, що точно прийдуть на допомогу в біді, але й сміття з хати винести не забудуть. Сусіди — то мотиватори прагнути більшого, ставати кращими, брати кредит, щоб відсвяткувати весілля чи їхати в Америку, щоб купити машину. І робити це так, між іншим, навмисно применшуючи значення, аж до такого, ніби це несуттєво зовсім.


Релігія — одна із трьох заборонених тем у товаристві, але тільки не у товаристві галичан, бо для них це третя заповідь. Це один зі стержнів культури та ідентичності, призма, крізь яку сприймаються усі суспільні процеси. Присутність Бога виявляється всюди: від образів, що висять у кожній кімнаті, стоять на кожній тумбочці і у кожній шухляді до побутових виразів, які ніби засвідчують його супровід у кожній сфері буття. Дещо припадає пилом, але через складки часу все одно можна розгледіти беззаперечний авторитет церкви. Церква — це старт та фініш на прямій життя.


Галичина — це про мову, схожу на свіжий, спечений бабцею хліб: запашна, м’яка, солодка і смачна. Четверта заповідь її. Впізнати по вимові галичанина серед інших українців дуже легко, не лише за діалектами чи манерою вести бесіду, але й за своєрідними словами-маркерами, що використовуються знову ж таки задля уникнення прямоти, задля обережності і натяку, наприклад, «тай таке» , «таде», «йой» чи «ади». Це слова, що підкреслюють таїнство, це галицька невизначеність і недомовленість. Це слова на всі випадки життя, слова байдужості і цікавості заразом. Універсальні паролі, щоб впізнати серед інших своїх. Це плетіння здогадок і фактів, на якому так легко побудувати асоціативний ряд, що стосується людини і волочиться за нею від початку і до кінця. Західна українська аж ніяк не зразкова, втім самі галичани готові посперечатися і не спішать міняти «шо» на літературне «що». Як і не спішать виховувати толерантність до мови російської. Голову не відвернуть, ні, не будуть показувати пальцем і святою водою кропити не будуть. Але всі, хто розмовляють російською на Заході — нетутешні і їм з цим миритися доведеться.

Врешті решт, рецепт Галичини у кожного свій і чого скільки давати — діло смаку. Разом з усіма своїми пожитками вона така, яка є — відокремлена, магічна, ритуальна, недомовчана і недосказана. Вона у постійному русі, постійній дискусії з іншими і з собою, як сама любов. Мабуть, тому Галичину можна заперечувати, але ігнорувати ніяк.

    Written by

    Fish out of water

    Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
    Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
    Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade