Це довга і сумна історія з умовно-щасливим кінцем про укрзалізницю, спеку і дитину. Я попередила.

Поверталися ми у п’ятницю з Даринкою зі слінгозльоту. У Ворохті сіли на потяг Ворохта-Київ, їхати мали до Львова. Повна вражень від тижня в чарівних Карпатах і спілкування з мамами-прихильницями природного батьківства я вже обдумувала, що писатиму в бложик аби законсервувати враження, а може і комусь то корисно почитати буде.

Але натомість першим ділом (поки не перегоріло) пишу про “приємнощі” шестигодинної подорожі до Львова.

Привітність провідників укрзалізниці явище нечасте. Ну але шо ми не привикші. Тому погляд провідника аля “опять ці ваші електронні білєти на тіліфоні” мене геть не здивував. І навіть коли він прийшов у купе шось там переписувати з мого телефонного квитка і був розчарований шо в мене нема ручки я теж не надала цьому значення.

Ми тронуліся. На вулиці було шось близько 22ох градусів у затінку, тому я ще марила сподіванням не вмерти від спеки до Львова. Сіли ми майже о 14:00. Ну, думаю, гірське повітря, всіділа, а поки доїдемо до Франика, то вже і вечір, не так парко. Але потяг штука інтересна і при відкритих вікнах всередині вагону позначка градусника була вище тридцяти.

Малеча через півгодини починає нервувати. В коридорі трохи прохолодніше, тож я починаю їй робити періодичні вилазки з носінням тудим-сюдим. Періодичні, бо 9 кг носити без слінгу не мед, а при 30-ти градусах запихати дитину в слінг…самі розумієте. В купе я обтираю її вологим рушничком, але це не крепко допомагає. Тим більше, що ми чомусь зупинялись між станціями. Двічі (як потім виявилось то був ремонт колії і ше потяг зачепив якесь авто на переїзді). А зупинка це мінус вітер і хоч якесь свіже повітря шоб дихати. Малеча починає вередувати все сильніше і сильніше, бо мені пощастило зірвати потрійний джекпот — лізе зуб, пора обіднього сну, спека. Я чергую наступні дії — ходжу по коридору, де Даринка ще більш-менш спокійно себе поводить, пробую вкласти її спати, бо вона явно цього бажає, відволікаю її іграшками та книжечками. Вопшем мама з дитиною в купе, яку всі ненавидять. Різниця лише в тому, що сусідки по купе дві вроді адекватні жіночки, які мені співчувають, а решта вагону через відкриті двері скоса на мене поглядає (так чи інакше ці погляди ловляться).

І тут провідник, до дверей кімнати якого я доходжу в іншому кінці вагону каже мені ідіть мол звідсіля з дитиною в свою каюту, бо ми четверту сутку не спимо і ви заважаєте. Я ошелешено пояснюю, що в купе дитина наробить вереску на цілий вагон і ви ще й п’яту сутку не поспите, а також і всі пасажири. Ну, каже, тоді хоч не доходьте прямо в кінець вагону, тусіть собі біля свого купе.

Я з виглядом “біссовісний ви чіловєк, провідник” іду в протилежний кінець вагону і по дорозі згадую, що йолка-палка, це ж купе, тут має бути кондиціонер! Тіточки з мого купе пішли балакати з провідником шозаділа і коли будуть обіцяні згідно Державних санітарних правил та норм гігієни транспорту не більше 26ти градусів. Провідник їм повідомив шо як тіки тронемся, бо ж треба набрать скорость.

Нарешті потяг рушив. Пройшло хвилин 20, стало крапельку легше, бо з вікон подуло, але кондиціонер так ніхто і не увімкнув. Дитина поспала ці 20 хвилин, але врешті прокинулась вся мокра і вкладатись спати назад відмовлялась.

Не довго думаючи я беру Даринку і рушаю до провідника остаточно вирішити питання з кондиціонером. На моє прохання повідомити коли вже нарешті нам буде чим дихати дядько розкричався шо ТУТ ЗАРАЗ ВСІ ПРИБОРИ ПОГОРЯТЬ ВИ ШО НЕПОНІМАЄТЕ ШО ДО ФРАНКІВСЬКА НЕ МОЖНА РОЗГАНЯТИСЬ. Я пробую запитати чого ми не можемо розганятись (ніби це мене має цікавити, бо згідно тих же правил і норм кондиціонер повинен бути увімкнений за півгодини до відправлення потяга), БО ТАМ СВІТЛОФОРИ ВИ ШО НЕ ПОНІМАЄТЕ Я НЕ МОЖУ ВКЛЮЧИТИ. Майже буквально відчуваючи як на мене виливається відро лайна я вшокє з комом в горлі і на руках з Даринкою прямую до свого пекельного купе, скаржусь в твітор і Джигар з Яною телефонують на гарячу лінію укрзалізниці зі скаргою. Дьома пропонує попросити книгу скарг і пропозицій. А я пробую відійти від того всього і змусити себе за тою книгою вийти ще раз, втретє поспілкуватись з неадекватним дядьком.

Бачу він шосьтам ходить по коридору і наблизившись до наших дверей я прошу його показати де у вас там ця сама книга, маю бажання її освіжити. Дядько каже мол ідіть сюда зі мнов стишеним таким голосом. І я вже розумію шо ніхто мені ніяку книгу так просто не дасть. Доходим ми до його кімнати відпочинку і обожечки як люди вміють мінятись просто на очах — ви розумієте мені три роки до пєнсії я два рази земну кулю об’їздив ну погорячився я дуже ізвіняюсь ви пробачте трохи вспилив ну не можу я включити бо прибори старі. Кажу шо я ж не у Швеції живу, розумію (хоч і не повинно це мене колихати) шо не можна бо буде гірше АЛЕ чому цього не можна було пояснити спокійним тоном і ще перед відправленням потяга всім пасажирам? Вибачте, кажу, але ви двічі мене образили і де у вас книга чи мені до начальника потяга піти у нього точно є. Скиглення провідника продовжується і я кажу ладно, до начальника потяга я можу і не піти, книгу ви мені не дасте, але є фейсбук і гаряча лінія укрзалізниці, такшо це вам не минеться.

Вертаюсь в купе, переодягаю Даринку в свіжий підгузок (в попередньому вона висловила все, що вона думає з приводу сервісу укрзалізниці) і тут в наше купе заглядає очевидно начальник потяга з проханням пояснити шодочого (дія скарги чи то яни, чи то джигара не змусила себе довго чекати). Після моїх пояснень (дивлячись чомусь у вікно, а не мені в очі) тіпуля вибачається, дада звісно провідник не мав права так себе поводити, кондиціонер ми вам зараз увімкнемо бо ви ж понімаєте вже франківськ, а до франківська скорость прибори світлофори, аааа так це ви проходили з дитиною шукали підвіску на шию, бо мама якась шукала (ну да, кажу, мами ж всі однакові) а я ше зайду пізніше перевірю чи все у вас добре.

Так, кондиціонер нам увімкнули (в купе стало так відчутно прохолодно, дуже різка зміна температур. думаю, наші з Даринкою сьогоднішні закладені носи не в останню чергу з цим пов’язані), пояснили шо регулювати його можна тільки режимом “вийшов в коридор і стане тепліше” або вкл-викл з каюти стюардеса. Хоча малеча в результаті так і не заснула в купе, вирубило її вже за півгодини до прибуття (потяг до речі на 40 хвилин запізнився) в слінгу під жалібне виснажене похникування.

До чого я це все веду (якшо вдруг досі не ясно). Вже не перший рік в фейсбуці проскакують пости про сервіс укрзалізниці і наштовхують інших вимагати дотримання правил перевезення. Може і цей пост зробить комусь добро. І не з трьох спроб як у мене (ці мами не завжди вміють швидко реагувати, окситоцин всіділа), а одразу з дзвінка на гарячу лінію.

Ну і плюс може трохи зменшиться всезагальна нєнавість до мамочок з кричащими дітьми (да, недавно хтось накатав пост шо таких треба в окремий вагон шоб незаважали іншим пасажирам — читай — вапше не виходьте з дому і не мішайте іншим жить), бо не всі женщіни врубають режим “яжимать” і деяких таки хвилює комфорт інших пасажирів. Якби це питання ще хвилювало провідника — всім було би зашибісь. Бо діти оруть не комусь назло (здебільшого нє), а з якоїсь причини. І часом ці причини усунути батьки не в змозі одразу і швидко.

Дякую злагодженій роботі твітора за підтримку і рішання цієї неприємної ситуації.

А ще мене, замість задоволення від того шо провідника злощасного восьмого вагону скоріш за все вздрючать доганою, мучить совість бо ж три роки до пенсії і два рази земну кулю об’їхав. Український менталітет це вже всерйоз і навсігда.

п.с. правила пунктуації і орфографії не дотримані у зв’язку з тим шо так тре.

Show your support

Clapping shows how much you appreciated Таня Остання’s story.