про Кобилянську у різних іпостасях і про дивних людей навколо
Малював, сидячи біля театру. Малювалося добре — сонце було за хмарами, а театральна площа була на честь свята закритою і тому несподівано придатною для життя. Поки малював, зустрічав приємних знайомих, розбавляючи з ними роботу розмовами. Десь під кінець звідкись з’явилася жіночка — років чи-то під сорок, чи-то за п’ятдесят, невелика і неяскрава, одягнена зі смаком. Обережно, майже злякано запитала чи можна глянути. Звісно, радо кажу, будь ласка. А можна постояти тут трохи, подивитися? Ну, чого б і ні, — прошу!
Мабуть із-за покрученої української вона видалась переселенкою. Хотілося піти назустріч, поговорити, відповісти на питання.
Часом на російську переходив і я.
Цікаво було звідки вона, але здалося, що запитання може її задіти — ніби зразу ясно, що не з України, попри те що старається. Вирішив не питати.
Робота рухалася, жіночка дивилася, час від часу коментувала “ага!”, ніби нарешті дізналася як воно робиться.
Говорили щось про продаж картин.
- а вот во львове, знакомая говоріла, картіни очєнь хорошо ідут
Про матеріали говорили. Я порадив місцевий магазин для художників, спитав чи знає вона де це — вона не знала. Запитати “а звідки ви” було якраз доречно.
- со львова, — відповіла.
здивований, я продовжував малювати, і думав: вирішила приховати переселенськість? Але чому тоді Львів, а не Запоріжжя, приміром? справді зі Львова? але як? таке враження що вона українською почала розмовляти два дні тому, чула її раніше хіба з телеекрану, і то недовго.
підійшли молоді чоловік з жінкою, запитали де тут вулиця Кобилянської. Жіночка вказала напрямок і сказала — “там”. Вони застигли на мить, та я якраз підвівся, і відчуваючи урочисту відповідальність приймаючої сторони, якомога привітніше розповів куди йти.
ми з нею щось говорили про акварель, що дуже важливо знати коли зупинитися.
- вот вам, мне кажется, уже нужно заканчивать
я відповів що зроблю ще заплановане, і тоді.
Якраз додавав тіні на деревах, як вона нейтрально констатувала, ніби сама до себе:
- вот бивают дєрєвья поінтєрєснєє..
незрозуміло було — йшлося про дєрєвья що ростуть, чи про ті, шо з’являються на папері. Я перепитав, на що вона невизначено відповіла щось про те що вона бачила, там “вот так вот, нєсколькімі штріхамі, очєнь красіво..”
Мені хочеться бачити в людях хороше, тому я вирішив що все нормально, і сказав щось про diversity, про те що всі різні, і хтось малює дерево трьома штрихами, а хтось — тридцятьма, і хай собі малюють, все індивідуально.
Вона ніби погодилась.
Лишалося ще трохи. Раптом вона сказала впевнено-дружнім тоном
- нє надо больше, хватіт
“однако”, — подумав я
- ви хотіли подивитися? — дружньо теж посміхаючись, запитав
- да-да, канєшно.., — схаменулась вона.
За кілька хвилин дійшов до вишеньки на торті — того червоного знаку. Тільки почав його виводити, вона знову чи-то порадила, чи-то повєлєла
- нє нада, хватіт
Я на мить зупинився, а потім не реагуючи продовжував — люди різні бувають.
Незворушно робив знак червоним, залишаючи білу “цеглинку”.
- хм.. да, нєплохо, — погоджуючись прокоментувала чи то львів’янка, чи-то невідомо хто, коли знак вималювався.
Я хотів щось сказати, але мабуть на щастя в мене якраз задзвонив телефон, і поки я ліз за ним, вона злякано всміхнувшись попрощалась і зникла.
Тим часом з-за хмар вийшло сонце, все змінилося, і додавши всупереч вже відсутнім коментаторам ще кілька штрихів, я вирішив що робота закінчена. Поруч з’явилися ще якісь туристи, діти, глядачі. Перед пам’ятником Кобилянській, дивлячись на неї знизу вгору, молодий і міцний чоловік серйозно кілька разів перехрестився. Я обережно звернув на нього увагу, подивився як він присів на одне коліно, і щось ще пововтузився, і подумав про непереборну тягу нашого народу до ідолопоклонства — чи то Кобзар, чи то козак Гаврилюк, чи то Надія — лиш би зробити комусь пам’ятник, чи хоча б намалювати, щоб потім в рамочку і накрити рушником десь в запилюченому кутку. Потім подумав що віра — інтимна річ, і як і дерева-аквареллю — індивідуальна. Комусь такі подобаються, комусь — інші. А потім подумав що Кобилянська, зрештою — далеко не найгірший вибір. І от її думку — щодо дерев аквареллю, щодо віри, або щодо народного ідолопоклонства, — на відміну від незрозумілої жіночки, почути було б цікаво.
Хреститися на прощання, втім, не став.