Думати прямолінійно

Прочитав нещодавно одну з книг Террі Пратчетта з серії про Плоский Світ і вичепив для себе кілька цікавих думок.
Він був одним з тих людей, що здатні думати прямолінійно. Більшість людей думають вигинами і зигзагами. Наприклад, почнуть з думки “А давай подумаємо, як мені розбагатіти” і одразу ж звертають, чіпляючись за всілякі “цікаво, що сьогодні на вечерю” або “у кого б перехопити кілька монет”. Він був одним із тих людей, які здатні розпізнати думку на протилежному полюсі процесу, провести між цими двома полюсами пряму, а потім подумки по ній пройтись, повільно і терпляче, поки не досягнуть протилежного полюса.
Вау :) У попередньому пості велась мова про одночасну обробку декількох задач на високому рівні, а тут ми порівнюємо якісь серйозні цілі/плани/мрії і щось повсякденне та буденне, — речі/справи/думки які пролітають повз нас як комахи, не турбуючись, що там у нас і як.
Чи багато разів у тебе були ситуації, коли ти сідаєш щось творити (малювати, писати, ліпити, конструювати) чи планувати і секунда за секундою твоє натхнення, яке щойно було таке живе, уже відлітає невідомо куди? Відлітає воно саме через такі речі, як відсутність концентрації і розсіяність. Ще одна річ, яку я помітив у себе — через брак звички проводити якісний час на самоті, розмірковуючи про щось своє (не робоче чи чиєсь), коли з’являється такий час — я інколи впадаю в ступор. В один момент прилітає стільки всього, про що, ніби як було б добре подумати, спланувати і т.д. Але потім проходить пів години, а сторінка в блокноті така ж чиста, як була і якесь незрозуміле відчуття всередині — ніби думав весь цей час, а про що — незрозуміло.
Здавалося б, чому це може розцінюватись як проблема взагалі? Людина ж повинна турбуватись про різні речі і повсякденні речі тому так і називаються, що відбуваються повсяк день ;) і приймати рішення щодо них потрібно кожного дня. Все так. Але.
У мене є одна ілюстрація на цю тему з мого життя. Під час вибору спеціальності і університету, де її здобувати, я, по-перше, викинув з розгляду початкову ідею напрямку, на якому хотів навчатись, бо не міг уявити (в той момент) де б я міг застосувати отримані знання і обрав інший напрямок просто прочитавши його назву в брошурі університету, а, по-друге, не провів ретельного дослідження університетів України (і може навіть закордонних), а просто вирішив вступати туди, де уже навчався один мій знайомий. Я просто не хотів напружуватись в той момент, — добувати інформацію на якихось інтернет ресурсах (це був суровий час, коли домашній інтернет був далеко не в усіх, не кажучи про мобільний) чи шукати когось компетентного, хто б міг порадити щось корисне. Звичайно, в мене все чудово склалось, спеціальність я отримав хорошу і друзів з університету також маю, але хтозна що було б, якби я додатково напрягся в потрібний момент? ;)
Так от, тут можна багато розписувати, та річ у тому, що треба не боятись, не лінуватись, а навпаки напружуватись і розбиратись в собі, у свої планах, цілях і мріях. Інакше буде, як у наступній цитаті з тієї ж книги:
Трагедія цього світу в тому, що тут повно людей, котрі так і не дізналися, ким вони хочуть стати або в чому полягає їх талант. Сини, що прийшли в кузню тому, що там працювали їхні батьки. Неповторні флейтисти, які постаріли і померли, так і не побачивши ніколи музичного інструменту, і стали НЕ флейтистами, а некомпетентними орачами. Таланти, які так і не були виявлені…
Через те, що ми не можемо чи не хочемо зайвий раз напружитись, зібрати волю в кулах і сфокусуватись, щоб отримати необхідну ціль, вектор руху (а потім пройтись по ньому взад-вперед і намітити собі контрольні точки), ми самі багато чого втрачаємо, але разом із нами щось неймовірно цікаве, нове і свіже втрачає світ навколо нас. Думаю, що усіх захоплюють історії великих людей, які мали ціль, йшли до неї і змінювали обставини та світ навколо себе. Давай ми будемо такими людьми?
