“Fully alive”.
Ми їхали київську велосотку, кайфували, проводжали літо і відчували. Красу навколо, людей, масовість дійства і рух вперед та в гору. Рух єдиним організмом в 1700 учасників на старті. Відчували вітання людей, зокрема дітей, вздовж маршруту. В їх очах світилося “А в нас не все так погано” і “Як вони гарно їдуть”. Тобі було важко, але ти посміхався. У лицях читалася віра і надія, що є ще шанс, що все буде добре.
Не перший веломарафон, перший в такому режимі. Не лосячити, а дуркувати, жартувати, говорити і їздити колами. Відчувати відношення до натхнення напарниці на “дічь у вихідний день”. Відчувати відповідальність за когось і працювати не лише на власні егоїстичні мотиви. Від цих відчуттів ставало тепло, попри +30 навколо.
Їхав і відчував, що можу додавати і додавати ще. Не на фоні когось, а на фоні себе вчорашнього. І це було щось нове в моїй свідомості і відчуттях. Ментальних, фізичних і емоційних. Продовжую вивчати себе, бо ніхто не народжується чітером і не знає до кінця, що робити із собою і всім набором власних функцій. Чого було їхати? Крім того, що це весело, маю дві відповіді. По перше — чого дома сидіти. По друге, напевно кожного і лякає, і притягує невідомість того, на що ми здатні. І лежачи на дивані, ти пізнаєш себе лише в рамках дивану. Гарний скілл, але чи не цікаво тобі, на що ти дійсно здатний, король тюленів?
Внутрішня легкість, і фізичне навантаження. Без бажання “здохнути тут і зараз”, і без “або все, або нічого”. Не було необхідності надмірного. В той момент зрозумів, що я часто чую від себе і оточуючих “Та я витримаю, ти що сумніваєшся?”. Питань немає, зробиш і витримаєш. Мало хто питає себе наступне: “А що з тобою буде потім?” Я сам таким був і так робив. Вигріб так, що можу дуже багато розповісти про лікування коліна. Від і до. І через три роки, коли ти знову відчуваєш, що можеш на повну і (не)стримувати себе — воно дорого вартує. Бо ставлення до себе буває нагадує анекдот “а ось тут ще картопельку посажу..і вмер”.
Озвучуючи це, ти намагаєшся впевнити і інших, і себе, що витримаєш. І наче в тебе вже немає шляхів до відступу. Знову ж таки це все страх, втеча і іллюзія. Запам’ятай одне: “Вміння признавати собі, а інколи і іншим, що ти чогось не можеш, не робить тебе слабшим. Це робить тебе сильнішим”. Ніколи не підходь до себе з позиції “Я такий і все. Приймайте мене таким.” Зняття з себе відповідальністі.
Є ситуації коли дійсно треба і дійсно виправдано. Скажи собі тихо “я зможу, я витримаю, все вийде”. Без бровади і без “шашки на голо”. Без невиправданного геройства. А якщо чогось не можеш і щось тобі болить, не забивай на себе.
Велосотка додала свою частину до стану “Fully alive”. Частиною того стала і напарниця, і люди на фініші. Піду переверну календар і свій світ з голови на ноги.
