А пам’ятаєш? “Німесил” зі “Смектою”

У кожній історії кохання є особливі миті — смішні, милі, романтичні. Незабутні.
Дівчина із волоссям кольору пшениці здавалась чарівною феєю. Не жартую! Вона ходила навколо мене із пляшкою лаку для волосся та своїми тонкими пальцями створювала на голові витвір перукарського мистецтва. Мабуть, саме в таку мить почуваєшся справжньою принцесою. Принцесою, яка готується до першої зустрічі із принцом. Хоч вони і бачилися напередодні, але принцеса була одягнута у простору чорну футболку з джинсами, а на обличчі читалась легка байдужість. Принаймні, вона була переконана, що саме цю байдужість вдалося зіграти, прикривши щиру зацікавленість і того більше — глибоку симпатію.
— Ще кілька штрихів! Ось тут треба підібрати… тут закрутити. Будеш красунею!
— Вже не можу дочекатися глянути на себе у дзеркало! — краєм ока бачу ще один витвір мистецтва, тільки на подрузі, у якої сьогодні весілля, а я на ньому дружка.
— Так, ще зовсім трішки, і за тебе візьметься Юля — зробить макіяж
Закриваю очі, видихаю. Так корить побачити результат! Згадую події останнього тижня: міжатлантичний переліт, кілька днів напруженого пошуку туфель, постійні перемовини із “партнером” по весіллю (другом нареченого) щодо подарунку, кілька годин сну, кілька годин “скакання” у маршрутці поганими дорогами, закладений ніс, біль у горлі, кашель … і ось я нарешті тут! Готуюся бути принцесою. Єдине, що відділяє мене від бажаного моменту, — макіяж від Юлі. А також сукня та туфлі.
Все уявляю собі обличчя друга нареченого. Він напевно витріщить очі, злегка почервоніє, відведе погляд, потім знову гляне з-під лоба. Цього разу намагаючись показати, що не дивиться.
Важко сказати, чого я очікую більше — свого бездоганного вигляду у дзеркалі чи його реакції.
— Почуваюся справді зле. Це ж треба було захворіти на весілля! — бідкаюся другові нареченого у месенджері
Справді — подолати довгий шлях, а на фініші боротися із банальністю-болючим горлом. Мабуть, такі історії трапляються лише зі справжніми принцесами.
— Не хвилюйся, я буду тебе лікувати — відписує він
Не розуміючи, що мається на увазі, ще більше проникаюся інтригою. Цікаво, якими лікарськими здібностями володіє принц?
Поки я поринала у романтичні роздуми та загалом знаходилась десь у іншій Галактиці за кількасот мільйонів світових років від затишної та світлої майстерні цих двох чудових фей краси, життя не стояло на місці.
Моя подруга перетворилась на розкішну наречену із незабутньою зачіскою та найніжнішим у світі макіяжем. Вона виглядала наче ангел — із фатою та білим віночком на голові. Я ж встигла перевтілитися у досі невідомий мені образ — чарівний, загадковий, яскравий та милий водночас. Феї знають свою справу: вранці до них завітали дві сонні дівчини, а вийшли з майстерні два дива з шедеврами на голові і на обличчі.
Різноманітні емоції виливалися за край. Чим довше ми чекали таксі додому, тим більше мені хотілося викликати космічний літак — несила було чекати. Правда, в голові крутилися кілька запитань, наче бджоли гуділи у вулику.
Як не зіпсувати макіяж на зачіску по дорозі? А ми встигаємо до церкви? Як так швиденько прослизнути до кімнати і там перевдягтися, а вийти вже у всій красі — у сукні та туфлях? Чому таксі так довго не їде? І ще з десяток деталей, які вже не пригадати.
Білий автомобіль дуже старої моделі проїжджає мимо нас, розвертається, проїжджає ще раз. Заклопотаний водій, який явно не орієнтується у просторі, виринає із вікна:
— Нєвєста, це ви?
— Так-так! Скільки ж можна чекати! Дякуємо, що приїхали! — відчуваю, що подруга зараз вибухне. Космічний корабель прилетів би швидше.
З прудкістю пум перед стрибком сідаємо в машину та хутчіш додому. На подругу чекає наречений, а на мене — принц, друг нареченого. Вони вже встигли нас проінформувати, що одяглися, оббризкалися парфумами, начесали чуби, увіковічнили це все на професійних фото та чекають лише на нас.
Приємний стрес. Саме так можна описати хвилювання по дорозі з майстерні краси.
Головне встигнути заскочити до кімнати і перевдягтися перед тим як він побачить витвір мистецтва у закінченому вигляді, та вимовить “Ох!”.
Захват. Радість. Метелики у животі. А ще — перчіння у горлі. Палке і діставуче. Та на цю “непомітну” деталь вже не звертаю уваги.
— Приїхали! — переможний клич подруги витягнув мене із далекої Галактики
Фата. Це все, що зафіксував мозок між тим як ми вистрибнули із машини, з космічною швидкістю піднялися на 5 поверх, проскочили повз шокованих нареченого і його друга та тим як опинилися кожна у різних кімнатах — перевдягатися. Фата. Просто тому, що я бігла ззаду.
— Тісніше чи легше? — мама терпляче та ретельно затягує корсет
— Як раз чудово! — нетерпляче вигукую я
Мить зустрічі з принцом та мною у новому образі вже зовсім близько! Метелики починають танцювати вальс, а горло продовжує першити. Спекотно у кімнаті. Можливо, у мене піднялась температура?
Взуваю глянцеві туфлі на шпильках. Розумію, що вони були варті пошуків.
Стаю перед дзеркалом у повний ріст. Трохи похитуюся — чи від шалених емоцій, чи від чарівності завершеного образу, чи від температури. На обличчі у мами — суміш задоволення і зачарування:
— Геніально! Образ вдався
Підходжу до дверей, на мить завмираю. Повертаю ручку та прямую до вітальні. Принц стоїть на кухні та зосереджено щось розмішує у прозорому келиху. Мені подобається те, як він виглядає: світлий піджак під колір очей, білосніжна сорочка та темні штани. Стильно, по-європейськи.
Він продовжує колотити суміш, я повільно та впевнено переступаю поріг кухні.
— Ну все - думаю - зараз принц втратить дар мови, коли побачить мене!
Закінчивши із напоєм, він кладе ложку на стіл, повільно підіймає голову і дивиться прямо в очі:
— Пий! — простягує суміш, яку щойно сколотив
— Що? — відчуваю, як мої очі помітно округлилися
— Це німесил зі смектою. Подвійна доза “Німесилу” зніме симптоми простуди, а “Смекта” захиститить шлунок. До дна!
Він ніби не помічає здивованого виразу обличчя, на мить відводить погляд у бік, а потім знову дивиться прямо в очі
— Дякую… — пронизую його холодним поглядом, присьорбуючи німесилово-смектову колотнечу
— Все гаразд? — перепитує, піднявши брови та навостривши чуба
— О так. Дякую! Дуже добре… — Заливаю у себе напій без залишку
Він уважно слідкує за виконанням. Забирає у мене склянку, повільно миє її та перевертає донизу на рушничок — сушитися. За ці кілька секунд я встигаю трохи оговтатися. Вирівнюю осанку, “одягаю” самовпевнену усмішку з відтінком невинності. Даю йому останній шанс:
— Ти нічого не сказав про сукню… Як вона тобі?
— Сукня? А! Так, дуже гарна — схвально хитає головою він, наче оцінює на смак новий сорт картоплі. На обличчі ж емоцій — нуль! Про “Ох!” я взагалі мовчу
— Я купив ще кілька пакетиків, ми тебе поставимо на ноги — перебиває незручну паузу принц та прямує геть із кухні
Ошелешена. Метелики вже танцюють рок-н-ролл, на лобі виступили краплі поту — мабуть температура почала падати. Славетна суміш таки діє. Десь вдалині чую крики, немов з іншої Галактики:
— А хто вбиратиме наречену, дружко? — гості явно зачекалися — Дружко, ти де?
Повертаюся на планету Земля. Досі стою на кухні. У невелике вікно всміхається обіднє сонце крізь фіранки із соняхами. Повільно оговтуюся. Розвертуюся на 180 градусів та хутчій біжу виконувати свої прямі обов’язки на весіллі. Ще б пак, з таким другом нареченого нічого не страшно — навіть коли першить у горлі та підіймається температура.
Із серії “А пам’ятаєш?”
