Катастрофічний стан названо воєнним

Історія з запровадженням воєнного стану в Україні одразу стала виглядати як погано спланована афера.

Із того, що ми знаємо про обставини ухвалення цього рішення, важко зрозуміти логіку людей, які в цьому брали участь. Українська влада і до цього моменту не давала підстав думати про неї, як про людей, здатних щось планувати і виконувати заплановане. Майже вся активність нагорі державної машини була і є реагуванням на події, які розгортаються поза їхнім впливом. Спроби взяти ініціативу в свої руки закінчуються або комічним, або трагічним фіаско. Реагування на зовнішні подразники зазвичай зводиться до пошуку винних, спробам замовчати обставини подій, або викиду значної кількості відверто фейкової інформації, яка має поховати будь-яку спробу розібратися по суті.

Отже, не буде помилкою вважати, що і поточні події є спробою влади відреагувати на щось, що надалі вона не могла ігнорувати. Якщо так, то є сенс розглянути головні загрози для поточної конфігурації влади в Україні.

Одразу відкинемо воєнну загрозу з боку Росії. Росія не використовувала для активних воєнних дій час, коли Україна перебувала у значно гіршому стані, обмежуючись лише забезпеченням військової підтримки територій, де контроль з боку України було вже давно втрачено. Економічно Росія не перебуває у стані, коли їй по кишені справжня військова наземна операція в Україні. Москва переживає складні часи, коли вимушено почалася принципова перебудова економіки з ресурсного на конфіскаційний режим фінансування. Путін змушений залізти до кишень росіян у масштабах, яких ніколи не було в історії цієї країни, в першу чергу, тому що доходів від нафти і газу хронічно не вистачає на підтримання навіть поточного рівня забезпечення грошима. Рейтинг Путіна впав до безпрецедентно низького рівня і втримати ситуацію під контролем за таких умов можна лише традиційними засобами — списати всі економічні негаразди на недружні дії близького і далекого зарубіжжя і неспокійна Україна, зі зруйнованою економікою і відвертим роздратуванням її керівництвом на Заході, чудово підходить для цієї ролі.

За таких умов, Росія цілком готова до посилення санкцій з боку США і ЄС, до яких Москва вже пристосувалася, але “гаряча війна” поблизу своїх кордонів для Кремля є надзвичайно ризиковою. Отже, продовження воєнізованої афери навколо України — цілком робочий сценарій, який рано чи пізно має, на думку хазяїна Кремля, дати результат. Таким результатом є визнання українською владою нездатності забезпечити існування України без відновлення “дружби і партнерства” з Москвою у повному обсязі під патронатом Путіна і за згодою “оновленого” Брюсселя.

Отже, джерело головної загрози для влади в Києві знаходиться у власній країні. І цією загрозою є втрата контролю за ситуацією напередодні “виборчого” 2019 року. Вся державна верхівка переймається одним — утриманням влади. Заради цього вона готова піти на все. От тільки на що саме необхідно йти — там ніхто не знає. Випробувані інструменти не працюють.

Томос затримується нездатністю українських церков до об’єднання, а населення так і не захопилося ідеєю замість двох патріархатів отримати один — створений і підконтрольний державному начальству. В усіх опитуваннях українці говорять, що чи не найбільше довіряють церкві, причому не уточнюють назву патріархату. Щодо влади, то всі її “гілки” мають майже однаковий рейтинг довіри, який поступово сповзає до нуля. Люди просто не здатні усереднити ці два явища їхньої реальності — церкву і державу — а тому не сприймають серйозно зусилля начальства, яке, всупереч положенням написаної ними самими конституції, зливається в одному релігійному екстазі із духовенством. Головною відмінністю для людей тут є принцип руху грошей із їхніх кишень. Держава силою конфіскує їхні доходи у вигляді податків, тоді як в церкву вони несуть гроші або цілком добровільно, або вимушено, дотримуючись традиції, проте цілком самостійно визначаючи — коли і скільки. Це принципова різниця, через яку населення не готове переступити.

Решта пропагандистських заходів також не дали результату. Рейтинги “віртуальних” партій, які вважають себе частиною коаліції (вона фактично існує лише в їхній уяві), давно лягли на дно. Єдиний інтегральний показник, за яким влада оцінює свої перспективи, це рейтинг президента. І тут також — повна катастрофа. Соціологи своїми замірами поки намагаються відтягнути момент визнання того, що зрозуміли вже всі — президент не виходить у другий тур. А, отже, як би там не було, поточна конфігурація влади розвалиться.

І це дійсно катастрофа для президента і його оточення. Зазвичай, зміна публіки на ключових посадах не означає в Україні жодних змін. Оберт прізвищ і портфелів означав лише те, що для учасників процесу змінюється ступень доступу до бюджетних грошей, хтось наближався, а хтось віддалявся. Нові персонажі дивним чином нічим не відрізнялися від тих, хто залишав лави еліти і відходив від “справ” на пожиттєве бюджетне утримання. Але цього разу ситуація інша.

Вся справа в тому, що вперше за останні 20 років в Україні зруйновано систему фінансування держави, тобто всіх її бенефіціарів та наближених осіб. Цю систему, яка являє собою механізм масштабного відмивання коштів, створили за часів Кучми. Червоний директор, він чудово знав принципи роботи державних підприємств. І саме за цими принципами він сформував двотактний державний “двигун”, який перекачував гроші із бюджету до кишень державного начальства, не викликаючи зайвого галасу. Перший такт цього двигуна — закачування грошей з усіх можливих джерел до державного бюджету. Такими джерелами були, в першу чергу, кишені українців, міжнародна допомога, торгівля залишками радянської інфраструктури тощо. Важливим джерелом були і гроші, які різними шляхами, наприклад у вигляді газу чи нафти за “особливими” тарифами, потрапляли із Москви. Другий такт — це пересилання більшої частини зібраних у бюджеті грошей до “великої пральні”, функції якої виконували залишки воєнно-промислового комплексу СРСР на сході України, в першу чергу, на Донбасі. Пропущені через підприємства регіону, які були заздалегідь передані у керування відданим олігархам, у вигляді нехитрої масової продукції, ці гроші опинялися за кордоном. Експортована продукція збувалася там, де це було можливо, за демпінговими цінами (постійні скандали нікого не хвилювали). У вигляді твердої валюти гроші осідали на офшорних рахунках фірм посередників, а потім і у кишенях всіх учасників процесу. Система так-сяк працювала за Кучми і Ющенка, але потім почала здавати через проблеми зі збором грошей у бюджет. У верхівці вирішили, що заважає політична боротьба, яка за часів Ющенка, охопила всю державну вертикаль. Модернізувати її взявся Ахметов, який був зацікавлений у існуванні системи, що надавала йому унікальний статус. Він фактично став незалежним від Києва і тепер вирішив налагодити роботу першого такту згаданого двигуна, забезпечивши своє майбутнє. В Києві з’явився Янукович, якого, після невдалої спроби, посадили на “трон” голосами тих, хто працював на підприємствах “грошової пральні” Сходу. Модернізація, як виявилося дуже швидко, провалилася, навіть за умов суцільного бетонування піраміди державної влади та ліквідації спроб конкуренції за неї. Бажання начальства подолати економічні закономірності коштували Україні дуже дорого. Януковичу це коштувало влади і він втік. Ахметова усунули від контролю за фактично незалежними територіями і підприємствами озброєні бандити. Пральня зупинилися. Державу очолив Порошенко.

Ставка на асоціацію з ЄС не спрацювала. Нове українське начальство хотіло від Брюсселя багато і одразу. Не вийшло. Спроби двох урядів придумати щось на заміну “Донбаської пральні”, яка пішла в “разнос”, не дали результату. Ті гроші, що опинялися в бюджеті і залишалися після сплати боргів, доводилося привласнювати архаїчними методами, практично не ховаючись. Зарплати чиновників, які раніше були символічними подарунками на свята, стали вимірюватися десятками мільйонів, довелося виписувати собі абсурдні премії, декларувати гігантські суми у готівці, йти на все, щоб дотягнути до моменту, коли нарешті запрацює омріяний, оновлений, цифровий механізм привласнення грошей із бюджету. Останнім часом стало зрозуміло, що механізму такого немає. Більше того, проблеми з наповненням бюджету стають загрозою для всієї системи влади, загрозою для існування держави. Стара влада вперше в історії України передає новій суцільну руїну, обтяжену гігантськими боргами.

В таких умовах, той чи та, хто збирається влітку 2019 року проголосити присягу на Євангелії, має думати не стільки про те, як перемогти на виборах, скільки про те, що робити після перемоги. Для тих, хто взяв скільки міг, зараз кращий момент для того, щоб залишити все і забратися з грошима геть. Але в Україні це не можливо. Влада тут, це в першу чергу, власність. Втрачаєш владу, втрачаєш все, зароблене тяжкою державною працею. А тепер, тому, хто програв, світить ще і реальна перспектива відповідати за все. Причому, можна тільки гадати, з чого буде складатися ось те “все”. Йдеться не про уявну “державну зраду”. Тисячі людей загинули, втрачено території, масова еміграція, суцільна бідність, а головне, відсутність механізмів самозабезпечення держави, яка набула небаченого раніше масштабу. Хтось має за це відповідати.

Одразу після проголошення воєнного стану, популярною версією став висновок, що ми бачимо намагання президента таким чином відкласти вибори. Не думаю, що це дійсно так. Президент, безумовно, опікується питанням забезпечення перемоги, але для цього є давно розроблені і надійні інструменти. Своя ЦВК, адміністративний ресурс, обмеження фінансування регіонів під виглядом децентралізації — все це створює передумови для масштабних фальсифікацій. В умовах, коли голоси виборців будуть розпорошені у широкому спектрі — від ветерана політичних боїв Тимошенко до артистів розмовного жанру — не буде достатньо потужної політичної групи, яка могла б оскаржити сумнівні результати. В другому турі протистояння “Головнокомандувач або агент Кремля (хто б ним не був)” має вирішений фінал. Проблеми виникнуть у переможця наступного дня після вердикту ЦВК.

Як жити далі. Ось виклик, який стоїть перед президентом, за яким підуть всі, хто захоче втриматися у владі будь-якою ціною. Швидкий перелік варіантів — невтішний. Захід і МВФ будуть давати стільки щоб вистачало на борги і виведення з країни капіталів. Гроші заробітчан непросто акумулювати, тим більше, що вони забирають до себе тих, кому їх висилали. Населення біднішає на очах. Великі гроші мають виключно бюджетне походження, тобто це як знову з’їсти те, що вже раз їли. Залишається одне.

Message In a Bottle

Надсилати катери до Маріуполя не було жодного сенсу. Створення там “бази ВМС” не залежить від прибуття двох катерів і буксира. Вся акваторія заблокована Росією. Поведінку росіян поблизу мосту, який одразу після зведення дихає на ладан, спрогнозувати не важко. Вони підуть на конфлікт. Уникнути його було просто — не посилати катери. Не послав би катери і той, хто цінує життя і свободу людей. Ось тільки це — не наш випадок.

Ми не знаємо, хто автор плану здійснення морського рейду. Скоріше за все, ніколи і не дізнаємося. Єдине, що ми можемо стверджувати — ці 24 матроси везли маляву в Кремль. Точніше, вони самі були цією малявою. І цей сигнал до адресата дійшов.

А воєнний стан? А він дійсно воєнний? Стан, скоріше, катастрофічний. Як його не називай.

Читайте мою поштову розсилку “Вісткар”. Всі новини, варті вашої уваги, щоранку у вашій поштовій скриньці. Підписатися можна тут.