Закрити не можна залишити: як бути із напівпорожніми школами?

Більш ніж половина шкіл великих міст в Україні переповнені: в класах більше 27 дітей, подекуди вчаться навіть у 2–3 зміни. Мешканці великих міст практично не стикаються з проблемою порожніх шкіл.

В малих містах та селах ситуація повністю протилежна. У сільській місцевості 30% шкіл малокомплектні: там навчається значно менше учнів, ніж було розраховано під час проектування закладу. За даними Мінфіну за 2017–2018 роки, у кожній 4-й школі навчається в середньому 10 учнів на клас. Схожою є проблема невеликих містечок, звідки молоді люди втікають до великих міст для заробітку і кращих перспектив.

Перед місцевою владою постає питання, утримувати ці школи (за опалення, електроенергію та зарплати технічного персоналу громада платить із власного бюджету), чи перевести дітей до більших шкіл та забезпечити там кращі умови навчання завдяки вивільненим коштам.

Саме варіант оптимізації заохочує освітня реформа. Але місцева громада часто виступає проти: ніхто не хоче, аби найближчу до них школу закрили. Ми спробували розібратися, наскільки виграли б люди від оптимізації шкільної мережі, чому реформа зустрічає такий спротив та як цю ситуацію змінити.

Чи справді утримувати порожні школи — занадто дорого?

Різниця між річною вартістю навчання дитини у середньому та у малозаповненому класі сягає кілька десятків тисяч гривень: незалежно від кількості учнів, громада сплачує зі свого бюджету однакові кошти за опалення, електроенергію, воду і роботу технічного персоналу. Чим менше учнів — тим більша частка цих витрат припадає на кожного з них.

«Ми бачимо ситуацію, коли фактично громади опалюють напівпорожні класи, коли це великі школи і дуже незначна наповнюваність, іноді на 30%. За даними Мінфіну, у малокомплектних класах витрати на одного учня складають 40 тисяч гривень, загальносередній показник — 14 тисяч. У громаді, з якою ми працювали, був показник 60 тисяч на рік. І в більшості ОТГ, з якими ми працювали, освітня сфера складає від 40 до 60% загального бюджету громади», — Олександра Калашнікова, аналітик ВГО «Асоціація сприяння самоорганізації населення».

Питання не лише у коштах, але й якості освіти, яку отримують учні таких шкіл. Напівпорожні школи у селах і малих містах суттєво програють: у них зазвичай немає новітнього обладнання, бракує професійних вмотивованих учителів, іноді одна людина викладає одразу декілька предметів. Перебуваючи у товаристві декількох однокласників, діти мають гірші можливості порівнювати себе з іншими та розвиватися, ніж їхні ровесники, які навчаються у великій школі.

«У малокомплектних школах учень не лише «коштує» дорого, але він не отримує справді якісної освіти. Результати ЗНО демонструють, що зараз діти у сільській місцевості менш конкурентоспроможні, ніж у містах. Але в кожній громаді, звичайно, є ті заклади, які мають більшу спроможність на сьогодні реалізовувати концепт Нової української школи, і взагалі якісної освіти», — Анна Пуцова, державний експерт експертної групи з питань державно-громадського управління освітою директорату дошкільної та шкільної освіти Міністерства освіти і науки України.

Крім того, багато шкільних приміщень знаходяться у незадовільному стані.

«В сільських школах, ми проаналізували, 47% шкіл температура взимку не перевищує 16 градусів, у 10% шкіл немає туалетів у будівлях, 40% приміщень у школах в незадовільному стані. І приблизно 90% шкіл не пристосовані для дітей з інвалідністю», — Лев Парцхаладзе, заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України

Покращити умови у всіх них у найближчому майбутньому — неможливо, здійснити серйозний ремонт у декількох школах — більш реалістично.

Ідея опорних шкіл та можливість громади оптимізувати свою шкільну мережу полягає у тому, аби зосередити ресурси в одному великому закладі замість декількох, і там створити максимально якісні умови навчання.

«Мета оптимізації — не «повбивати» школи і не «зробити їх меншими». Ми хочемо покращити якість навчання і вирівняти диспропорцію між якістю освіти, щоб діти в сільській місцевості і міській місцевості мали більш-менш однорідні можливості», — Анна Пуцова, державний експерт експертної групи з питань державно-громадського управління освітою директорату дошкільної та шкільної освіти МОН.

«Ми не можемо змусити людей закривати школи. Треба зробити такі умови, щоб самі діти і батьки обирали більшу школу, навіть якщо є незручності з дорогою. Дуже важливо, щоб у кожній школі з’явилися інтерактивні дошки, щоб у кожній школі був мотивуючий простір — тому що діти зовсім інакше на це реагують: вони хочуть ходити в таку школу. А якщо вони хочуть вчитися — це зовсім інша якість освіти», — Лев Парцхаладзе, заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України.

«Нема школи — нема села»

Місцеві громади часто категорично проти того, щоб найближчу до них школу закрили. Аргументи людей — що школа є одним із центрів соціального життя, що у разі закриття школи вчителі і технічні працівники втратять роботу, що діти, витрачаючи більше часу на дорогу, почнуть гірше вчитися. Нерідко скаржаться, що місцеві управлінці зовсім не поцікавилися їхньою думкою.

«З нашого досвіду ми побачили, що оптимізація спричиняє конфлікти, судові позови і масові протести. Люди вважають, що «немає школи — немає села», вони сприймають її як центр соціалізації у селі, оптимізацію — як сигнал погіршення життя. Часто люди кажуть, що коли погоджувалися на об’єднання у громаду, то не погоджувалися на оптимізацію», — Олександра Калашнікова, аналітик ВГО «Асоціація сприяння самоорганізації населення»

Наприклад, у Мухарівській гімназії у Березівській об’єднаній територіальній громаді (навчається у ній 29 дітей) люди в судовому порядку добилися скасування рішення про оптимізацію. У Іванівській ОТГ на Херсонщині мешканці, протестуючи проти оптимізації, перевели дітей до шкіл іншого району, і громада недоотримала частину субвенції. У Новострілищанській ОТГ на Львівщині батьки власними силами відремонтували приміщення для нової школи, аби стару аварійну не закрили зовсім.

Спротив закриттю малокомплектних шкіл створює на місцях негативне сприйняття і реформи освіти, і реформи децентралізації.

Чи є історії успіху?

В Україні є вже десятки прикладів того, як «нова сучасна школа» працює у реальному житті. Лише з початку 2019 року відкрилися 150 шкіл формату «Нового освітнього простору» (проект-концепція великої сучасної і комфортної для учнів школи у рамках «Нової української школи». Основні принципи таких шкіл — енергоефективність, сучасне обладнання, безбар’єрність і мотивуючий простір). На кінець 2018 року цих закладів було 300, станом на квітень — вже 450.

«До кінця року за планом ця цифра має сягнути 500, але це може бути і 600 шкіл. Ми хочемо, щоб до кінця 2021 року були побудовані всі опорні школи, і максимум до 2030 року — усі школи найвищого рівня», — Лев Парцхаладзе.

Слайд із презентації Лева Парцхаладзе

«Ми багато їздимо у регіонах, спілкуємося з людьми, знаємо реальну більш картину. І коли ми , спілкуючись з органами місцевого самоврядування, задаємо питання «Хто найбільше виграв від децентралізаційної освітньої реформи?», то відповідь однозначна: найбільше виграли школи. Ви вже бачили, скільки побудовано шкіл, скільки будується Новий освітній простір у школах, як школи змінюються, як в школу йдуть кошти, як здійснюється переобладнання шкіл. Пропрацювавши в Міністерстві освіти протягом 13 років, я знаю, що максимум в Україні, починаючи з 2000-го і далі, здавалося 5–8 шкіл за рік, 13–15 був максимальний показник. Тепер ці зміни є суттєвими, і вони відображені в реальних школах» — Сергій Дятленко, експерт з освіти Програми «U-LEAD з Європою».

«У нас є досить позитивний успіх оптимізації в Маразліївській об’єднаній територіальній громаді. Внаслідок оптимізації вже цього року громаді вдалося зекономити 5 мільйонів гривень, які вони будуть вкладати в розвиток освітньої мережі. Ми наводимо цей приклад на зустрічах із громадами, з якими ми співпрацюємо, для того, щоб показати, що оптимізація — не треба цього боятися, треба обговорювати і знаходити якісь оптимальні шляхи», — Олександра Калашнікова, аналітик ВГО «Асоціація сприяння самоорганізації населення».

«Деякі громади вирішують і питання педагогічного забезпечення. В одній з громад Одеської області розробили програму залучення фахівців, які проживають не на території громади. Таким чином вони підтягують до себе кращих вчителів або якихось викладачів, які мають особливо наукові звання, ступені, які мають певні досягнення, для того, щоб вони працювали саме з їхніми дітьми», — Сергій Дятленко, експерт з освіти Програми «U-LEAD з Європою».

Низка історій зосереджені на сайті проекту шведської підтримки SKL «Кращі практики управління освітою» — про те, як оптимізація мережі і обрання нових директорів трансформували ситуацію з освітою у громаді.

Схоже, проблема у тому, що про людям про ці історії успіху недостатньо розповідають. І в малих селах та містечках, де новини дізнаються лише з телебачення і районних газет, про них часто не знають нічого.

Що має зробити для шкіл місцева влада у передвиборчий рік?

У 2020 році в Україні проходитимуть місцеві вибори, тож найближчим часом місцева влада ще більше зважатиме на думку людей. Зокрема й щодо «не закривати школи». Проте використання цієї обіцянки як гасла у своїй передвиборчій кампанії — не рішення: вибори закінчаться, але проблема з поганою якістю освіти, браком коштів і необхідністю щось змінювати — не зникне.

По-перше, місцевим управлінцям потрібно продумати, як їхні громади можуть розвиватися і заробляти — щоб у людей були економічні стимули залишатися у рідних містечках і селах. Це частково запропонує рішення і для частини проблем, які виникають у зв’язку з оптимізацією шкільної мережі.

«Одна з причин небажання оптимізувати мережу — страхи. Наприклад, що робити з учителями, які після закриття школи будуть звільнені? Це питання не безпідставне, тому що далеко не всі будуть їздити на автобусі до нової школи. Тому потрібна модель перекваліфікації», — Єгор Стадний, директор аналітичного центру CEDOS.

«Коли ми кажемо, що «у нас коштів не вистачає» чи що «у нас треба забезпечити робочі місця» — це неправильний підхід: потрібно виходити з того, як буде краще дітям. Люди часто вважають, що «немає школи — немає села». Але якщо школа — головний роботодавець у селі, це село приречене.

Село мають врятувати не школи, а зайнятість, робочі місця. Головам ОТГ краще замість обіцяти людям «не закривати школи» обіцяти підвищити зайнятість населення, і тоді школи будуть потрібні самі по собі», — Сергій Дятленко, експерт з освіти Програми «U-LEAD з Європою».

По-друге — вчитися домовлятися та спільно шукати компромісні рішення.

«Що ми сьогодні бачимо — це колосальний брак діалогу і комунікації. Навіть якщо відбуваються якісь спроби побудувати діалог, сісти за стіл переговорів — вони, на жаль, є провальними, як, наприклад, в Іванівській ОТГ. Треба або запрошувати професійних медіаторів, або навчати посадових осіб місцевого самоврядування, представників громадянського суспільства — як налагоджувати дискусію, як приходити до спільних рішень», — Олександра Калашнікова, аналітик ВГО «Асоціація сприяння самоорганізації населення».

По-третє — демонструвати людям історії успіху з тих громад, у яких діти і вчителі почали їздити до більшої нової школи — і задоволені змінами. Таких історій вже багато, але розповідають про них недостатньо. А також — пояснювати, що так їхні діти отримують значно кращі знання.

«Людям, які проживають у маленьких селах, по великому рахунку все одно, дорого навчання їхньої дитини коштує чи недорого — їм важливо, щоб ця школа була. Але коли ми пояснюємо, що після навчання у хорошій великій школі якість освітніх послуг буде кращою, ваша дитина матиме більші перспективи, — тут батьки вже дивляться зовсім по-іншому.

Не може бути старших класів, де менше 10 учнів у класі. Водночас, органи місцевого самоврядування мають забезпечити функціонування початкової школи, в тому числі через функціонування класів-комплектів, якщо там є така можливість. А в середній школі, там, де немає 10 класів, треба вести діалог з громадою, і залежно від демографічної ситуації вирішити, як далі бути з цими класами», — Сергій Дятленко, експерт з освіти Програми «U-LEAD з Європою».

«Людей неможливо переконати цифрами — їх потрібно переконувати життєвими історіями, інтерв’ю, у яких мати говорить, що перевела дитину у цей новий простір — і їздить на автобусі, і нічого страшного; у яких вчителька розповідає, що почала їздити із села на автобусі, але стало краще, бо школа обігріта, дітям приємно там знаходитися і вчитися стало цікавіше. Отакі життєві історії будуть працювати», — Єгор Стадний, директор аналітичного центру CEDOS.

Відеозапис цієї розмови можна переглянути тут: