ТРИ КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ до системи сучасної медицини

Прихильників медичної реформи сьогодні видно на публічних акціях, конференціях, та, інколи, в ефірі телеканалів. «На місцях», в містах та селах люди отримують інформацію переважно з медіа, і реформам перестають довіряти.

Натомість там чути людей, які заробляють мільярдні статки на вадах чинної системи охорони здоров’я (подивіться на декларації чиновників та головних лікарів). Частина людей щосили опирається змінам. При цьому риторика: «захист саме інтересів людей».

Тим часом в МОЗ переконують: реальні зміни стануть можливими лише тоді, коли влада відчує тиск з боку громадськості та потужний суспільний запит на реформи. Ми попросили заступника Міністра охорони здоров’я, Олександра Лінчевського, розповісти про три ключових проблеми, які “забувають” озвучити медіа та політики.

ПРОБЛЕМА НОМЕР 1: ЯКІСТЬ

Чи не найбільше маніпуляцій в контексті медичної реформи — в питаннях закриття або не закриття лікарень. Доступність медичної допомоги — це, безумовно, важливо. Але не менш принциповим є і питання якості послуги.
За статистикою, яку наводить МОЗ із посиланням на Всесвітню організацію охорони здоров’я, лікар має приймати не менше 400 пологів на рік. Тільки тоді в нього буде достатньо практики. В Україні все інакше В одній з районних лікарень Полтавщини приймають 89 пологів на рік. А в хірургічному відділенні на 60 ліжок 7 хірургів виконують близько сотні операцій на рік, себто по одній в місяць!

Олександр Лінчевський: Наприкінці квітня цього року Україна перейшла і до впровадження міжнародних клінічних протоколів. Що це означає? Раніше настанови з лікування тієї чи іншої хвороби представники академії меднаук та чиновники з МОЗу тільки брали «за основу». Потім «адаптували» їх під українські реалії. Хоч гіпертонія в американця мало чим відрізняється від гіпертонії в українця.

Але на «адаптацію» йшли місяці… Після створення так званого «уніфікованого протоколу лікування» його розсилали в регіони. Там його ще раз переписували «під себе» вже на рівні лікарень. Це називалося «локальні протоколи лікування». Тобто правила та умови лікування підганяли під те, що було в арсеналі вітчизняної медичної системи взагалі і кожної лікарні зокрема.

***

Лікарні як потрапили в “застій”, так часто надовго в ньому і залишалися, адже не було ніякого руху вперед. Протокол щодо вимог лікування переписувався згідно умов таких відсталих лікарень . Потреби пацієнта навіть філософськи, ментально не враховувалися. (…) Лікар дивився, що в нього було, і вирішував, що дати спочатку, а що потім. Навіть, якщо пацієнту потрібно було щось зовсім інше, це нікого не турбувало. Нема ліків, то й нема. І це сприймалося нормально.

***

Інколи різниця між європейськими протоколами лікування та їхньою «адаптованою» українською версією була просто колосальною. Для прикладу: в разі захворювання на рак молочної залози, за україно-радянськими медичними стандартами, жінку однозначно направляють на операцію з видалення грудей!!!. Це не науково! А за міжнародними стандартами, молочні залози можна зберегти.

***

Кому була вигідна така ситуація? В першу чергу — самій системі. Якщо за кордоном хворому не провели належну діагностику, і його стан через це погіршився, до лікаря можуть вжити серйозні санкції. У нас же, якщо лікар дотримувався протоколів, до нього не могло бути жодних запитань. Умовно кажучи, всі розуміли, що пацієнтові треба було б зробити МРТ. Але ж томографа в лікарні немає… В локальному протоколі записано, що у разі відсутності апарату, діагностику проводять без нього. На тому всі і заспокоювалися.

Локальний протокол завжди писався під конкретний медичний заклад. Цим протоколом заклад себе захищав. Ніхто не міг покарати ані лікарів, ані заклад, тому що формально все було згідно протоколу.

***

Фахівці провели ревізію протоколів, котрі «адаптували» поважні академіки меднаук впродовж останнього часу. Виявилося, що лише чотири із сотні не містили фактичних помилок. У частині українських протоколів обов’язковими для призначення записували конкретні бренди, а не діючу речовину, котра може міститися в препаратах різних торгових марок вироблених різними фірмами. Уявіть собі, скільки академіків, професорів могли отримати зиск з того, що візьмуть та й впишуть якийсь препарат в протокол, котрий потім стає обов’язковим для всієї країни?!

***

Ми просимо лікарів: якщо ви бачите протокол, але не можете його виконати, скажімо, через брак потрібних препаратів або апарату УЗІ — прозвітуйте в департамент чи в Міністерство охорони здоров’я! А потім при розподілі субвенцій ми запитаємо в місцевих чиновників: чого за наявності сотні прохань про встановлення апарату УЗІ в якусь лікарню, ви замість його придбання поклали бруківку перед лікарнею або поставили вікна?! Таким чином, ми змушуємо систему потихеньку, без пресингу працювати на пацієнта, а не навпаки.

ПРОБЛЕМА НОМЕР 2: ОСВІТА

Якість підготовки майбутніх лікарів — ще одна важлива тема. Без змін в цьому секторі українці не можуть розраховувати на сучасну та адекватну меддопомогу.

Олександр Лінчевський: Починати треба з вишів. Якщо людина погано вчилася в школі та не змогла добре скласти тести ЗНО, то їй нема чого робити в медінституті!

Саме тому МОЗ і наполягав, щоб мінімальний прохідний бал при вступі до медичних вишів — однаково бюджет це чи контракт — становив не менше 150 балів по кожному з профільних сертифікатів ЗНО (цифра базується на дослідженнях Міносвіти). Логіка МОЗу очевидна: навіщо брати слабких учнів, щоб потім їх відсіювати?!

Натомість голова парламентського комітету з питань охорони здоров’я Ольга Богомолець разом із нардепом Олександром Співаковським (заслуженим працівником освіти України, Першим заступником голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти) ініціювали відтермінування цієї норми. І, принаймні, на період вступної кампанії-2017 вони перемогли.

***

Навчання за контрактом часто перетворюється на «рятівне коло» для тих, хто не дуже добре вчиться. Слабкість знань компенсується силою грошей. «Контрактники» — це і заробіток для численних медичних вишів, і джерело «тіньових» грошей у вигляді «подяк» або «добровільних пожертв». Хто ж відмовиться від контрактників, котрі безвідносно до залежності від рівня знань, готові платити впродовж усіх 6-ти років навчання?

***

Екзамени, які складають після завершення навчання в медичному вузі — це взагалі катастрофа! Коли в березні цього року майбутніх лікарів протестували ще й за міжнародними правилами (попросили відповісти на деякі питання субтесту для інтернів USMLE (United States Medical Licensing Examу), виявилося, що лише 3% завтрашніх українських лікарів склали цей міжнародний тест.

97% випускників українських медінститутів — за медичними стандартами США — не отримали би лікарські ліцензії!

***

Ще одна ініціатива МОЗу, яку запроваджують спільно із Міносвіти, — так званий широкий конкурс. Автори ідеї пропонують відмовитися від ручного розподілу обсягів держзамовлення на підготовку майбутніх лікарів. Кажуть: в який вуз вступатиме найбільше сильних абітурієнтів — туди і мають направлятися бюджетні гроші на навчання майбутніх лікарів. Це змусить університети боротися за студентів, якість підготовки фахівців, а не за лояльність чиновників, відповідальних за розподіл бюджетних грошей.

***

Ми не фіксуємо держзамовлення, а бюджетне місце йде за студентом. Куди йде абітурієнт з високим балом, туди йде держзамовлення. І якщо в якийсь ВУЗ не прийде ніхто, то й держзамовлення там не буде.

Безперечно, у ВУЗів ще є контрактники, іноземні студенти, тобто вони мають способи дофінансовування. Але ми закладаємо принцип, коли за гроші держзамовлення вишам треба позмагатись! Зробіть так, щоб студент до вас хотів піти. Хай університет доводить абітурієнтам, що він є найкращим місцем для навчання майбутніх лікарів.

ПРОБЛЕМА НОМЕР 3: ЕКСТРЕННА ДОПОМОГА

Це ще одна популярна тема для маніпуляцій довкола медреформи — ситуація із наданням невідкладної допомоги. Найбільш поширеними є кілька тез: «в результаті реформи скоротять лікарів і нікому буде приїхати на виклик»; «без грошей вже і «швидку» не викличеш»; «хто відповідатиме, якщо «швидка» не приїде за викликом, і людина помре?!». Всі ці твердження, мають мало спільного із реальністю.

Сьогодні навіть в Києві лише 17 підстанцій «швидкої допомоги». А за світовими стандартами, для міста із такою площею їх повинно бути щонайменше 3–4 десятки. В Торонто їх майже 60. Мала кількість підстанцій і, відповідно, карет «швидкої» вкупі із неефективною роботою диспетчерських (вони досі не бачать: звідки надходить виклик) призводить до курйозних та страшних речей одночасно.

Одного разу я сам став свідком, як за викликом травмованої дівчини на Труханів острів приїхало одразу 3! «швидких». Їхали при цьому більше години. Всі — з різних напрямків, і всі — під шлагбауми. Потім чекали, поки їх відкриють. В дівчини була зламана нога.

Інший бік проблеми — звичка викликати «швидку» навіть за найдрібнішої потреби. В результаті щодня по всій Україні — і аж ніяк не через медреформу — помирають десятки людей, які так і не дочекалися необхідної їм — невідкладної допомоги. І люди продовжать гинути якщо ситуацію не змінювати!

***

Шанс врятувати людину при кровотечі, травмі, травмі головного мозку, інсульті, інфаркті є в перші 8 хвилин! Немає сенсу в «швидкій допомозі», яка приїжджає пізніше. Люди відкрийте очі: швидка ефективно допомагає, коли вона приїжджає в перші 8 хвилин!!! Ми викликаємо швидку на соплі, на температуру, на застуду, на гіпертонію — так от вона взагалі не має їздити на такі виклики. Вона екстрено приїжджає, коли у людини болі в серці або передчасні пологи, травма, втрата свідомості — це перші 8 хвилин. Саме в цьому сенс «швидкої». Тобто ми повинні забезпечити 8-хвилинний приїзд. Так каже наука і медична статистика. Ось чому нам потрібно мати багато підстанцій і великий парк карет.

***

Від політиків-популістів часто можна почути, що через заплановані зміни в системі охорони здоров’я зі служби «швидкої» вже йдуть фахівці. Це брехня, їх там давно немає — всі пішли! Cьогодні в Україні приблизно 2/3 всіх карет «швидкої» їздять не з лікарями, а з фельдшерами (це щось середнє між медичною сестрою та, власне, лікарем). Через багато причин лікарі не поспішають йти на «швидку».

В країнах західного світу цю проблему вирішили інакше. Науково доведено, що при невідкладних станах в процесі надання першої медичної допомоги, яка, власне, і зберігає життя людині, набагато ефективнішими є парамедики. Вони проходять особливу підготовку, і навчені працювати в екстремальних умовах. В першу чергу вони практики із величезним досвідом порятунку людей.

***

Навіть водій американської «швидкої» проходить спеціальну підготовку. Це нижній рівень парамедика, екстрений-медичний технік компетентніший в багатьох питаннях за наших лікарів, на превеликий жаль. В мене є тестові завдання, проходження яких дає право стати водієм «швидкої» в Америці. Та не всі українські лікарі складуть їх! Оце і є якість освіти. Професійні парамедики роблять своє діло краще за мене. Я не впевнений чи я би тягався з парамедиком в частині мануальних навичок.

***

Зараз МОЗ домагається внесення змін до класифікатора професій. Мета — запровадити й в Україні підготовку парамедиків та інструкторів з надання першої медичної допомоги. Паралельно організовують курси для поліцейських та пожежників, які першими прибувають на місце пригоди.

Наскільки успішними стануть всі ці новації залежить від багатьох факторів. Очевидно, що в деяких напрямках заплановані зміни носять доволі радикальний характер. І саме тому, на думку реформаторів з МОЗу, критично важливою є суспільна підтримка. Адже ці питання — без перебільшень — є критично важливими для кожного з нас.

Проект Українського кризового медіа-центру.

Show your support

Clapping shows how much you appreciated Reforms UCMC’s story.