Артикуляція = толерантна нація!

Раніше я не звертала уваги на те, як говорять люди навколо. Мабуть це не мало значення, бо я звикла дивитися на вуста співрозмовника і асоціативно підбирала погано почуті слова.

Подумаєш, не почула одне чи два слова із двадцяти промовлених. Це не впливає на загальне розуміння суті сказаного. Так я думала раніше!

Зараз я розумію що «чути» і «здогадуватись» це різні процеси. Настільки різні, що одне слово може зіпсувати діалог, або ще гірше – створити сварку «на рівному місці». У мене були такі ситуації. Це жахливо!

Не так давно я помітила що мій слух погіршився настільки, що я не могла зрозуміти людину не дивлячись їй в обличчя.

Страшно було дізнатися про те, що зараз стало реальністю: я поступово поринаю в тишу (двостороння нейросенсорна глухота, або відмирання слухового нерву).

Спочатку це дивно, страшно. Але це лише наступний етап мого життя, цього не варто боятися. Зараз я смілива і відверта, бо вже четвертий місяць користуюся слуховими апаратами. Вони реально допомагають чути раніше не помічені звуки, призвуки.

Раніше я не чула шелесту власного волосся, або забула його. Раніше я не звертала уваги на рухи людей. Зараз же я чую найменший шорхіт одягу в громадському транспорті. А ще «кульочки»!!! Терпіти не можу «кульочки і пакети»!

Все це нервово, але адаптація потребує часу і терпіння.

З цим розібралися. Але навіщо я пишу цей текст?

Я хочу звернутися до всіх людей що прочитають його.

Зверніть увагу на власну артикуляцію. Не те щоб воно мені сильно потрібно було, скоріше це потрібно кожному з нас.

За чотири місяці я помітила що люди не прагнуть говорити чітко і зрозуміло, вийняток лише професіонали у яких артикуляція посідає один із основних обов’язків діяльності.

Всі інші навіть не думають про це, мені так здається.

Є і такі, що дратуються щойно перепитуєш. Звичайна фраза: «Вибачте, повторіть будь-ласка, я не почула» – викликає роздратування, обурення або зневажливий погляд.

Дивно, правда ж? І таке трапляється навіть після того як я пояснюю свою ситуацію з апаратами.

Впевнена що старатися чітко говорити потрібно усім, оскільки це один із ключів до порозуміння.

Діти повторюють те, що промовляють дорослі, вчаться говорити. І виходить що вчаться помилкам, постійно промовляють не правильно (не чітко). Звичайно ж логопед допоможе, але навіщо виправляти помилки, якщо їх можна попереджати.

Ось про це я пишу. Про розуміння навколишніх та про власну відповідальність перед іншими, перед майбутнім.

Всі як один переконують мене в тому, щоб я не зважала. Була холоднокровніша і перепитувала стільки разів, скільки мені потрібно. Я згодна з усіма аргументами, і намагаюся адаптуватися — на все свій час.

Я просто хочу поділитися своїми спостереженнями, адже чим далі, тим більше я мовчу, і дивлюся. А бачу я трохи більше ніж раніше. Бачу тенденцію соціуму – «не звертати особливої уваги на важливе», «применшувати значимість(?), не зважати (?)».

Бачу людську байдужість, втому, інколи страх, а інколи ситуативний дискомфорт.

Хотілося б мені щоб було інакше. Щоб людина не ніяковіла, щойно дізнавшись про мою проблему. Не хочеться заспокоювати, говорити «та нічого страшного, у житті трапляється різне», «я звикну».

Чому? Мабудь тому що сама хотіла б заспокоєння, а не заспокоювати.

Тому, будьте уважні до людей навколо.

Давайте бути взаємно ввічливими.

P.S.: придумалося зробити собі значок, який трохи допомагав би мені адаптуватися в соціумі.

Дякую що дочитали! Будьте здоровими!

Блог створено в рамках проекту Правозахисна Програма для молоді „MeDiAPLUR”, що реалізується за підтримки Падернборнського університету коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина

Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade