Артикуляція = толерантна нація!

Раніше я не звертала уваги на те, як говорять люди навколо. Мабуть це не мало значення, бо я звикла дивитися на вуста співрозмовника і асоціативно підбирала погано почуті слова.
Подумаєш, не почула одне чи два слова із двадцяти промовлених. Це не впливає на загальне розуміння суті сказаного. Так я думала раніше!
Зараз я розумію що «чути» і «здогадуватись» це різні процеси. Настільки різні, що одне слово може зіпсувати діалог, або ще гірше – створити сварку «на рівному місці». У мене були такі ситуації. Це жахливо!
Не так давно я помітила що мій слух погіршився настільки, що я не могла зрозуміти людину не дивлячись їй в обличчя.
Страшно було дізнатися про те, що зараз стало реальністю: я поступово поринаю в тишу (двостороння нейросенсорна глухота, або відмирання слухового нерву).
Спочатку це дивно, страшно. Але це лише наступний етап мого життя, цього не варто боятися. Зараз я смілива і відверта, бо вже четвертий місяць користуюся слуховими апаратами. Вони реально допомагають чути раніше не помічені звуки, призвуки.
Раніше я не чула шелесту власного волосся, або забула його. Раніше я не звертала уваги на рухи людей. Зараз же я чую найменший шорхіт одягу в громадському транспорті. А ще «кульочки»!!! Терпіти не можу «кульочки і пакети»!
Все це нервово, але адаптація потребує часу і терпіння.
З цим розібралися. Але навіщо я пишу цей текст?
Я хочу звернутися до всіх людей що прочитають його.
Зверніть увагу на власну артикуляцію. Не те щоб воно мені сильно потрібно було, скоріше це потрібно кожному з нас.
За чотири місяці я помітила що люди не прагнуть говорити чітко і зрозуміло, вийняток лише професіонали у яких артикуляція посідає один із основних обов’язків діяльності.
Всі інші навіть не думають про це, мені так здається.
Є і такі, що дратуються щойно перепитуєш. Звичайна фраза: «Вибачте, повторіть будь-ласка, я не почула» – викликає роздратування, обурення або зневажливий погляд.
Дивно, правда ж? І таке трапляється навіть після того як я пояснюю свою ситуацію з апаратами.
Впевнена що старатися чітко говорити потрібно усім, оскільки це один із ключів до порозуміння.
Діти повторюють те, що промовляють дорослі, вчаться говорити. І виходить що вчаться помилкам, постійно промовляють не правильно (не чітко). Звичайно ж логопед допоможе, але навіщо виправляти помилки, якщо їх можна попереджати.
Ось про це я пишу. Про розуміння навколишніх та про власну відповідальність перед іншими, перед майбутнім.
Всі як один переконують мене в тому, щоб я не зважала. Була холоднокровніша і перепитувала стільки разів, скільки мені потрібно. Я згодна з усіма аргументами, і намагаюся адаптуватися — на все свій час.
Я просто хочу поділитися своїми спостереженнями, адже чим далі, тим більше я мовчу, і дивлюся. А бачу я трохи більше ніж раніше. Бачу тенденцію соціуму – «не звертати особливої уваги на важливе», «применшувати значимість(?), не зважати (?)».
Бачу людську байдужість, втому, інколи страх, а інколи ситуативний дискомфорт.
Хотілося б мені щоб було інакше. Щоб людина не ніяковіла, щойно дізнавшись про мою проблему. Не хочеться заспокоювати, говорити «та нічого страшного, у житті трапляється різне», «я звикну».
Чому? Мабудь тому що сама хотіла б заспокоєння, а не заспокоювати.
Тому, будьте уважні до людей навколо.
Давайте бути взаємно ввічливими.
P.S.: придумалося зробити собі значок, який трохи допомагав би мені адаптуватися в соціумі.

Дякую що дочитали! Будьте здоровими!
Блог створено в рамках проекту Правозахисна Програма для молоді „MeDiAPLUR”, що реалізується за підтримки Падернборнського університету коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина