Гра в Шульца: Анджей Стасюк у пошуках власного стилю
Рецензія-огляд
Огляд Галицьких оповідань Стасюка. Львів, Видавництво Старого Лева, 2014, 118 сторінок (Opowieści galicyjskie, 1995)
Перш за все — «Галицькі оповідання» Анджей Стасюк написав під упливом творчости Бруно Шульца і чарів його письма. Про це зазначено в анотації. І вже в першій розповіді пересвідчуєшся в цьому. Він ще не є стриманим і лаконічним, із захватом пробує писати про прості речі дивовижною мовою. Сама по собі чудна формула — на противагу звичному «простими словами про складне». А коли дочитуєш до «Ночі», де є відсил до мітології, розумієш, що це наслідування не підсвідоме, а цілком зумисне. Навіть арабеску, якою зловживав Шульц, згадує.
Дизайнерські латки, немов потьомкінські села, камуфлюють діру в розповіді з якою не вийдеш між люди
Спосіб, у який він це робить, суперечливий. Порівняння, які використовує для збурення читацької уяви (чи яка вже в нього була для цього мета) — виглядають притягнутими. «…орудуючи ключем дванадцяткою точнісінько так само, як китаєць паличками», «гусениці нетерпляче риють землю, мов підкови неспокійного коня»… Так само нагромадження образів, ніби-то авторський стиль і те саме наслідування «дивовижного стилю», дисонують із загальним ритмом оповіді і скидаються на штучні вшивки в загальне полотно тексту.
«…Юзеків світ. Безформна реальність розпаду, в якій тягар матерії однаково стосується і предметів, і тіл», «Лиш тіні дерев поволі повзли на схід, мов чорні оксамитові рукавички, а пилюка площі не залишала на них жодного сліду». Ці дизайнерські латки, немов потьомкінські села, камуфлюють діру в розповіді з якою не вийдеш між люди. Якщо із оповідання «Янек» викинути всю образність і монотонну описовість, воно втратить в об’ємі щонайменше вдвічі. Янек ремонтує машину, Янек їде на лісоповал, Янек їде на заробітки до Швеції. Після того до лісу ходить хіба що на прогулянку. Хай там як, приємно що до цих подій автор приплів козаків. Український вплив помітний і в деяких інших творах, адже події відбуваються на землях Галичини, яка за мітологією і звичаями дуже близька Україні.
Зачарований його простотою, він намагається виявити приховану глибину мужицької душі. І знаходить її навіть у Юзековій мові, словник якої сягає не більше кількох сотень слів
Було б зовсім сумно, проте далі трапляються більш органічні зразки гри з образами. Щойно автор відходить від “мавпування”, з’являється його впізнаваний стиль. Історія про колія Косьцєйного викликає тривогу і сум. Сповнена містких описів залишає по собі тривалий післясмак. «Сорокарічні худі чоловіки у робочому одязі саме так виглядають. Час стирає їхні обличчя і аж у старості, коли вони з цим миряться, отримують власні неповторні лиця. Можливо, для того, щоби смерть могла їх розрізнити». А тоді в «Лєвандовському» — «…ті білі двері зачиняли минуле, ніби минуле можна було впускати і випускати, як гостя або листоношу»; «настоянка електричного світла розчиняє людей» в «Кнайпі»; «на світі замало слів, щоби говорити понад сорок років» у «Бабці».
Атмосферна «лампова» розповідь про церкву, яку розібрали на ремонт. Коротке занурення в часи, коли вона ще стояла, а тоді влучна і ємна розв’язка
Саме на таких прикладах і складається загальне враження про всю збірку. Проте її цілісність проявляється далі. Оповідання «Місце» стоїть осібно — перше, головним героєм якого є не людина. Атмосферна «лампова» розповідь про церкву, яку розібрали на ремонт. Коротке занурення в часи, коли вона ще стояла, а тоді влучна і ємна розв’язка. В історії «Кнайпа» на перший погляд теж ніби йдеться про місце. Але насправді це «місце» існує тільки для того, аби звести в єдиній локації Лєвандовського і Косьцєйного.
Поруч із ними повторно з’являється Рудий Сержант, якому далі буде присвячено окреме оповідання. Воно разом з «Ніччю» ще більше пролливає світла на долі героїв — автор ніби ненароком показує їхню окремішну спільність. Поруч твориться нова оповідка про кельнерку закладу, що напряму чи опосередковано комунікує з ними. Пазл складається, а головне — зшиває розрізнені оповідки в єдиний роман.
Історія залишає по собі тривалий післясмак. Саме на таких прикладах і складається загальне враження про всю збірку. Пазл складається, а головне — зшиває розрізнені оповідки в єдиний роман
Завдяки відходу від імітації стилю в оповіданні про Владека, як і в «Косьцєйному», крізь текст пробивається звична пізньому Стасюкові суха лаконічність. Ніби лещата стискає розповідь до чіткого обрису пеґеерівської епохи і людей, які її населяли. Владек найбідніший на селі. Доки дружина гарує в лісі, він сидить удома, обліплений звідусіль дітьми. Люди слова злого про нього не скажуть. Надто вже добросердний. Аби хоч якось прогодувати малечу він розсилає їх по сусідах. Аж раптом хто пригостить куснем хліба.
А тоді Владек уловив якийсь бічний вітер, приватизував кіоск і почав торгувати різними «скарбами» та «чудасіями». В їх описі Стасюк, як Беґбеде, не скупиться на зазначення брендів: пиво «Dab», батончики «Mars», коробки від «Gold Wiener», «Maxim Brandy». Продовжується цей перелік і в «Лєвандовському»: «Erotic dreams», «Pleasure principle» та ще купа інших брендів у «Кнайпі». Бізнес Владека настільки успішний, що з часом він купує собі червоний фіат-комбі. А тоді бусик, «бо дива вже не вміщалися у фіаті».
В історії «Юзек» антагоніст розповідає, як застряг у заметі і його витягнув тракторист на ім’я Юзек. У подяку герой пригощає рятівника у найближчій кнайпі. Зачарований його простотою, він намагається виявити приховану глибину мужицької душі. І знаходить її навіть у Юзековій мові, словник якої сягає не більше кількох сотень слів. «Юзек не затинається, ніколи не замислюється, і йому завжди вдається вцілити в саму суть, бо він нічого не виправляє і не уточнює».
Письменник заграє з простодушністю. Людську невигадливість показує мудрістю — спадок минулого, коли літератор мав бути гуманістом і його твори мали будити «добре, світле, вічне». До всього сказаного Стасюк псує оповідання останнім абзацом, який змиває гучну крапку попереднього. Цей «прийом» він використає і в деяких інших історіях.
Схожий «спадок» знаходимо і в оповіданні «Бабця», в якому автор зачаровано змальовує старість. Своєю структурою воно нагадує притчу. Щоправда чому саме повчає — лишається загадкою. На противагу старої Стасюк пише «Мариську» — двадцятирічну дівчину, на яку задивляються всі чоловіки, зачаровані її розпашілою молодістю. Проте зовсім скоро її врода вжухає, Мариська розростається, навіть голос грубішає. Виглядає як баба.
Стасюк зупиняється на півдорозі між пишнословством Шульца і власною стислістю.
Чесєк зітхає:
— А решту оповім вам уже наступним разом
Якщо вам сподобалася рецензія, можете підтримати мій проект
#Карти ПриватБанк:
5168 7573 9303 4329
Одаренко Сергій Олександрович
