Планета абрикосів
Оповідання-арабески
Коли спека зривається з зоряних ланцюгів, а п’янкі абрикоси починають мироточити золотими флюїдами, дорослі зникають. Лишаємося тільки ми — володарі мух. Запаморочені світлом і запахами, ми гасаємо міськими садами у пошуках дитячих трофеїв.
Зранку, коли шершавий язик асфальту вбирає в себе все щастя з напучнявілого повітря, це можуть бути дощові хробаки, що після нічної зливи розпласталися на дорозі гербарієм. Раніше слизькі та холодні, тепер вони нагадують мармелади. Пополудні ми надаємо перевагу жукам та різним абищицям. І лише коли обід давно перетравлено, а до вечері лишається ціла вічність, у поле нашого зору потрапляють плоди злягання стихій.
Ми робимо три кроки назад і завмираємо наче перед стратою. Єва навсібіч озирається, а тоді впевненим рухом опускає спідницю разом із трусиками до колін
Дівчинка Єва з єврейської родини, яка живе коло башти, несе в пелені, що вигинається під форму Всесвіту, перестиглі абрикоси. Символ гріхопадіння. З-під задертого подолу визирають сліпучо-білі трусики. За спиною пурхають гвинтокрилі херувими. Я тоді ще не знав значення слова євреї, на якому так акцентує увагу моя матір. Проте з її тону здогадувався, що це щось надзвичайне. Єва мені подобається, а тому авансом я люблю і решту євреїв.
— Ласуйте, хлопці, — Єва висипає жовтогарячі плоди в траву, просто до наших ніг. Обтрушує зоряну пелену, що спадає до гострих колінець, приховує таємницю.
— Чи не з садіка це? — питає набурмосений Северин.
— Захар заборонив нам їх рвати. Каже, племінниці береже. Має прилетіти з Америки. У них немає таких. Нас відсилає до дрібніших жерделей.
Йому шістдесят, але для нас, дітей, скидається на сторічного діда
Сторож Захар за сумісництвом і прибиральник. Найбільше я його пам’ятаю за купами цупкого листя, які він згріба восени. На відміну від інших, дозволяє в них борсатися. Йому шістдесят, але для нас скидається на сторічного діда.
Я не раз чув його розповіді про племінницю, яка мешкає десь за океаном. Проте ніколи її не бачив. Захар живе бовкуном, постійно тримається осторонь, навіть виховательок оминає. Постійно ховається в своїй майстерні-коморі. Підозрюю, там він і спить. Бо поза межами дитячого садка ніхто й ніколи його не зустрічав.
— Пхе. Тобі чи не байдуже? — Єва розвертається і збирається йти.
— Чекай! Ти обіцяла нам показати, — зупиняє її Северин.
— А що в тебе є? — дівчинка різко озирається і кидає в наш бік незагнузданий погляд, наче то якийсь ніж.
Хлопці не витримують і опускають очі додолу. Лише я, ніби той патріарх, розсипаюся травою в долині зелені жінки.
— У мене є шкло для випалювання, — Северин нишпорить у кишені.
— Не цікаво… — Єва знову збирається йти.
— Або ось у Матвія гармошка. Губна, — а тоді до Матвія: — чого гальмуєш? Діставай.
Матвій виймає з-за пазухи дерев’яний з різьбленням інструмент, що звисає на мотузочці з шиї, і простягає Єві:
— Тримай, — каже трохи ображено.
Єва приймає дарунок і одразу ж прикладає до пухких губ. Дмухає так, що на блідій шийці випинається шляхетного кольору жила. Втім повітря лишається непорушним.
— Не працює, — пхикає дівчинка.
— То ти просто не вмієш. Дай сюди, — обурений Матвій вириває з рук Єви гармоніку і прикладає до потрісканих у шовковиці губ.
Я тоді ще не знав значення слова євреї, на якому так акцентує увагу моя матір. Проте з її тону здогадувався, що це щось надзвичайне
Мить і простір починає бриніти ніби кришталь, наливається соками, лине в чумацьку безмежність, перетворюється на крихку матерію, вибухає, всотує сторонні домішки з вулиці, котиться узвозом і стелиться яром, кане десь у водопровідній криниці.
— Марш святих! — вигукує задоволений собою Матвій, коли остання нота розбивається об цегляну греблю.
— Добре. Батько навчить, — погоджується Єва. — Тільки ви відійдіть.
Ми робимо три кроки назад і завмираємо наче перед стратою. Єва навсібіч озирається, а тоді впевненим рухом опускає спідницю разом із трусиками до колін. Я стою як укопаний, кожною своєю клітиною відчуваю розширення космосу. За хвилину розгублений Северин прокидається:
— Але…але ж там нічого немає! Віддавай гармошку назад!
— Дурень ти, Сева, — Єва поспіхом одягається, рукою розгладжує зорі і зникає за гаражами.
Наступні двадцять хвилин тягнуться гумою з турецького бомбібома, надуваються кулею і лопають надновою. Сонце плавить нас ніби вершкове масло. Ще трохи і ми навіки випаруємося з цієї планети абрикосів. Аби вони, нарешті позбуті нашого гніту, на повну розправили крони і зробили затяжний, глибокий, свіжий ковток вуглекислого газу. Насилу повземо у затінок під гілляччя плодових дерев.
— А чи знаєш ти, Сево, що ту абрикосу посадив Захар, коли був нашого віку? — питаю я Северина і ліниво відкушую шмат соковитої плоті.
— Ні, а ти звідки відаєш? Це ж виходить, що їй уже більше ста?
— Близько того. Я ходив до садка, який він стереже, багато наслухався…
— Невже вирізав свою сім’ю, а трупи розчинив сіллю в сміттєбаках? — посміхається Северин.
— Недалеко від правди. Кажуть, він ґвалтівник. Особливо полюбляє дітей. У садку переховується. Ніхто не знає його справжнього імені та минулого.
У теревенях на нас находить липнева дрімота, оторочена з боків чорним і сухим живопліттям. Я провалююся в чорну діру, витягуюся спагетиною і розкладаюся на елементарні частинки. Сон — це моя точка сингулярності, через яку я мандрую до паралельного Всесвіту. Місця, де я можу літати, рости, мріяти про Євині очі, що світяться спокоєм, як у Сивілли, пускатися глеїстого берега темряви, випробовувати долю на міцність.
— Ага. Байдики б’єте? — скелею над нами зависає Тарас, густо лупає волохатими віями.
Він старший за нас на три роки і скидається на казкового велетня. Справжній шибайголова. Повсякчас вихваляється своїм бізнесом: викруткою зриває з машин ковпаки і знаки моделей, а тоді штовхає на автобазарі. Часом на перехресті миє лобовики за Мазепу.
Сон — це моя точка сингулярності, через яку я мандрую до паралельного Всесвіту. Місця, де я можу літати, рости, мріяти про Євині очі
— Нічого. Зараз я вас розважу, — каже Тарас і дістає з-за спини червоного вогнегасника.
— Що ти надумав? — нашорошено питає Матвій.
— Побачиш. Тільки не тут. Ходімо до гірки.
Тарас веде нас на шанці до протизсувної бетонної стінки, що у щілинах поросла крученими вербами. Доволі стрімка, але ми неодноразово її підкорювали. Це наш Монблан, наша Говерла. Згори неї стоять металеві гаражі-панцирники, знизу — двір і заїзд до нього.
— Спиздив із дитсадка, — зізнається Тарас, слинячи кожну літеру матюка, який, на його думку, додає йому віку, — Ну а шо, все одно висить без діла. А так буде користь.
— Яка? — дивується Северин.
— Котити будемо. Хто з вас сміливий?
Всі знову кидають очі додолу.
— Я так і думав, — зітхає шибайголова.
— Якщо в когось влучить, у кращому разі ноги переламає. А може і вбити, — Северин син інженера і завжди все прораховує на три кроки вперед.
— Ех ви, сцикуни. А я думав… — Тарас хапає вогнегасника, якусь мить мовчки тримає, а тоді кладе на край гірки і відпускає.
Далі справа за гравітацією, на яку Тарас і збирається перекласти провину. Залізяка з гуркотом летить донизу, збиває шматки старезного бетону. Під час удару від неї відпадає клапан і ручка. Зрештою корпус не витримує і дає тріщину, з якої під тиском сочиться біла, ніби з шампанського, піна. Вогнегасник злітає до неба, несеться за невідомою траєкторією, лишає по собі реактивний слід, проноситься над головою жінки з коляскою, наштовхується на дах автівки, різко змінює напрямок і залітає до відчиненого вікна.
Час остаточно завмирає. Лише де-не-де потрісканий від старості він сочиться в шпарини, крапає на підлогу, розтікається слизькою калюжею, в якій виблискують кольорами веселки маслянисті години. Двір по вінця наповнює звук тужливої автомобільної сигналізації. Коли на галас вилазять зі своїх літніх схронів дорослі, нас вже як вода змила.
— Мій брат залазив на верхівку пожежної драбини, геть як оця, — Матвій вказує в бік п’ятиповерхової хрущівки, куди ми перемістилися після пригоди з вогнегасником, — розгойдував її, а тоді разом із нею стрімко летів донизу. І коли до землі лишалися лічені метри, зістрибував.
— Пиздиш, — не вірить шибайголова.
— Я от запитаю у тата, він науковець, усе знає, — Северин задирає голову на драбину — прицінюється, наскільки реально утнути те, про що каже Матвій.
Не встигла затихнути сигналізація коло гірки, як десь за рогом заволала инша, сповіщаючи про нове пришестя.
— Чи не за нами? — Матвій, ніби заскочений злодій, навсібіч метляє своєю патлатою головою.
— А хоч би й так, що засцяв? — з викликом питає Тарас.
Але щойно з-за будинку висувається червоний кузов пожежки, він зривається з місця, перескакує через паркан, залазить на дах гаража і розчиняється в густому повітрі, що складається з різних температурних шарів, ніби фанера. Ми ж лишаємося на місці і розгублено дивимося, як до нас під’їжджає машина з психоделійними блимавками.
Час остаточно завмирає. Лише де-не-де потрісканий від старості він сочиться в шпарини, крапає на підлогу, розтікається слизькою калюжею
Із неї одразу ж вискакує команда вогнеборців. Через свої однострої вони нам нагадують космонавтів, що вийшли до відкритого космосу. Один із них завченим рухом відкидає борта, витягує шланг, товстіший за хобот, і передає іншим. Вже разом вони тягнуть його до драбини. Тим часом до нас підходить якийсь чоловік у світлій маринарці з чарівними шкіряними погонами. Знімає картуз, витирає чоло, а тоді непомітно розставляє нас, ніби шахові фігури, у шеренгу за зростом.
— Хто зробив ето самоє? — перший хід білими.
— Зробив шо? — питаю здивовано і лише зараз помічаю кім’яхи чорного диму, що спроквола сповзають із даху на землю, ніби якісь доісторичні слимаки.
— От тільки давайте без ето самоє. Без оцього вот, — чоловік ходить уздовж лінійки, кроками ніби міряє її довжину, в руках тримає щось на кшталт шкільного журналу. — Можемо домовитися. Ви, кажете, чиїх, ето самоє, рук. Підпал. Ми ж не розповідаємо вашим батькам, ето самоє, де і з ким ви цілими днями, ето самоє, швендяєте.
— Тарас. Ето самоє міг зробити тільки Тарас. Він побіг ген за ті гаражі, — Матвій без вагань здає свого приятеля, хоч і не бачив підпалу. Highly likely для цього припущення цілком достатньо.
Чоловік із погонами пошепки дає якісь розпорядження одному з пожежників, ставить нам ще кілька питань, записує наші адреси та прізвища (хоча справжні дані йому називає лише перепуджений Матвій, ми ж обходимося позивними, які вигадали ще минулого тижня під час гри у розвідників) і відпускає. Ще хвилину ми дивимося на гасіння пожежі, а тоді, доки ето самое не передумав, шмигаємо через паркан шукати нові пригоди.
— Пощастило, — вигукує Северин, коли небезпека минула.
— І не кажи. Аби мої батьки довідалися, що я хоч якось до цього причетний, вже сьогодні відправили б мене на вишкіл до військово-патріотичного табору. А там сам знаєш, які порядки, — голос Матвія звучить дещо стривожено. — Я там не виживу.
Ми минаємо старі перехняблені прибудови до взуттєвої фабрики. Пологими схилами, перетятими погребами-землянками, від яких на поверхні видно тільки віддушини, спускаємося до узвозу і через хвіртку виходимо на розлоге подвір’я, застелене тінями і падалицями. Там старші хлопці грають у м’яча. Одні стали сраками до поля, інші їх вибивають. На слух це сприймається так, ніби хто чистить синтетичний палас. Тільки більш різкими і короткими ляпасами. Під час одного з таких м’яч вилітає крізь отвір у рабиці просто до ніг Северина. Без зайвих роздумів він гатить по ньому лівицею і запроторює на балкон другого поверху.
Якщо Матвій захоплюється динозаврами, то Сева знає напам’ять усі племена індіянців. Минулого літа зумисно привіз із села хвіст індика, аби потім для гри виготовити нам амантеки
Після марних спроб догукатися мешканців, Северин під улюлюкання старших лізе на ту саму жерделю, куди нас зазвичай відсилає Захар, аби захистити від варязьких набігів свою сортову, яку він так ревно береже для загадкової, ніколи і ніким не баченої племінниці. З гілки перелазить через перило, хвилину блукає на балконному світі, який у наших краях радше нагадує задзеркалля або потаємний портал до якоїсь Нарнії. Зрештою знаходить м’яча у мішку з картоплею і з носака повертає на поле. Мить і він уже в грі, пестить чергову дупку штрафника.
Северин бариться на балконі, перебирає клумаки з усіляким хатнім збіжжям, розглядає загадкові фігурки: Джим Торп, Сидячий Бик, Шалений Кінь, Секвойя, Шифрувальники навахо. Якщо Матвій захоплюється динозаврами, то Сева знає напам’ять усі племена індіянців. Минулого літа зумисно привіз із села хвіст індика, аби потім для гри виготовити нам амантеки.
Пригадую, як Тарас колись попросив мене постояти обіч будинку на чатах. Стверджував, там живе його друг і він хоче нанести йому приємний візит. Мені ж велів у разі чого співати. Сам спочатку подзвонив у двері, а коли ніхто не відчинив, поліз на балкон. Повернувся з торбою іграшок. На тобі, каже, машинку на радіокеруванні за те що постояв на стрьомі. Так мій лексикон поповнився ще одним словом, значення якого я дізнався того ж вечора від батьків. Вже наступного дня машинку довелося повернути.
— Хлопці, Вітька-очамимря на орелі гойдається, — нарешті Северин відволікся від олов’яних фігурок.
Ми вже й забули про нього і почали грати в ножички. Я відвоював у Матвія майже всю землю. Він оборонявся як міг, проте стояв уже навшпиньки. Така вона дворова геополітика.
Вітька-очамимря — міський божевільний з балахуватими очима. Не буйний, а скоріш навпаки — неймовірно довірливий і приязний. Особливих дивацтв я за ним ніколи не помічав. Проте, як пояснила мені мати, цей бідолашний тридцятирічний чоловік навіки залишився дитиною. Мені важко було до кінця втямити, що в цьому трагічного. Особливо зважаючи на те, що дорослі фільми дивитися йому ніхто не забороняв.
Протягом року, незалежно від погоди, Вітьок одягає улюблену коричневу куртку, брудно-сині штанці з витягнутими колінами і шапочку-пітушок кольорів стягу країни на півночі. Гуляє завжди коло дому за графіком. Тож можна з високою точністю передбачити його появу. Опікує Вітьку якась жінка середнього віку. Відомо лише, що це не його матір. Дорослі подейкують, що вона зголосилася на цю роль, аби успадкувати квартиру. Позаяк у дивака все життя ще попереду, ці припущення доволі сумнівні.
Щоправда колись у Вітька таки стався напад. Тоді саме набуло популярности Біле братство. І він потрапив під їх вплив. Усю кімнату обклеїв плакатами Марини Цвігун, що оголосила себе Дівою Марією, живим втіленням Христа, одночасно його матір’ю і нареченою. Вітьок по-дитячому ревнував її до лідера секти Юрка Кривоногова. Тож, аби привернути увагу, пробив собі руки цвяхами і таким чином отримав справжні стигмати. За збігом обставин саме тоді очільників секти заарештували. Натомість у житті дивака з’явилася нова опікальниця.
Аби привернути увагу Марини Цвігун, що оголосила себе Дівою Марією, живим втіленням Христа, Вітьок пробив собі руки цвяхами і таким чином отримав справжні стигмати
Северин просто з балкону рве оберемок жерделей, а тоді жбурляє ними у Вітька-очамимрю. На що той лише доброзичливо усміхається.
— Хлопчики-горобчики, не балуйтесь, — тихо відказує своїм ламаним голосом.
Ми з Матвієм теж раді пошкилити з нього. Задача — підбігти, скубнути за одяг, а тоді швидко втекти, щоб він не схопив. Наші витівки і цькування Вітьок сприймає за гру. Кілька разів нам це вдається, але зрештою він встигає зімкнути руки в мене не грудях.
— Хлопчику-горобчику, що мені з тобою зробити? — так само наївно питає Вітьок і усміхається.
Я пручаюся як можу, прошу і навіть благаю мене відпустити. Серце калатає, ніби в курки, бо хто знає, що в цього божевільного в голові. Матвій лише остронь спостерігає, снігом сипле за шкуру. Северин же кидається поспіхом злазити з дерева. Тим часом Вітьок тягне мене кудись на лавку, де всаджує собі на коліна і починає колисати:
— Гойда, гойда-гой ніч прийшла до нас, діточкам малим спатоньки вже час. Рости, хлопчику, з абрикосонькою враз.
Наша вулиця-узвіз нагадує корабель зі щоглами та вітрилами. Щоправда колись у давнину застиглого на мілині. Відтоді він пустив цілу мережу хтивого коріння, яке ніби якір утримує його від подальшого дрейфу стародавньою річкою, що тече під землею у кам’яному колекторі. З часом він розрісся новими чардаками, помережаних кавалькадою балок, набрав новий екіпаж, у якому замість кука вже порядкує кухар. Буремне минуле забулося.
На глобальному рівні вся вулиця є частиною відрогу придніпровської височини. Далі — розперезана поліська низовина, куди ми, володарі мух, ще не наважуємося забігати
Забрудненою красою ландшафти ніби наслідують картини Далі у своїй суперечності фізичним законам. З одного боку — та сама опорна стіна, забабляна вербовим шумовинням, з іншого — сталінська висотка, дах якої нагадує газову конфорку, на якій смажиться небо. А між ними наш капітанський місток, обіч якого на узвишші розлігся той самий фруктово-дитячий садок. На глобальному рівні вся вулиця є частиною відрогу придніпровської височини. Далі — розперезана поліська низовина, куди ми, володарі мух, ще не наважуємося забігати.
Мутнуваті сутінки насувають забороло. Бетонні тіні в урбаністичних обладунках витягують шиї. Ранковий шал згасає з останнім радіоактивним промінням. Оманливі тиша і спокій. Фанерне повітря грає меланхолійну сюїту на листі, складається у призахідних кольорів фалди. Я пливу не озираючись вулицею, що під вечір набуває аномального руху, сповнюється загрозливих ферментованих запахів. Повсюдно наштовхуюся на велемовні дорослі збіговиська, що нарешті починають вилазити зі своїх затхлих криївок-квартир, мов мерці з нав. З офісних центрів, кабінетних споруд, підприємств і заводів множаться і напирають армії говірких рибин, що великою з’юрмленою масою вдихають життя у це стомлене абрикосовим сонцем місто. Під ґонтовими небесами розгортаються булькітливі пляшкування, чоломкання, цькування, але не парування, хоча все можливо.
Із офісних центрів, кабінетних споруд, підприємств і заводів множаться і напирають армії говірких рибин, що великою з’юрмленою масою вдихають життя у це стомлене абрикосовим сонцем місто
Переплигую через паркан на територію дитсадка, аби зрізати дорогу додому. Огинаю альтанку, далі чухраю майданчиком у вигляді космічної ракети, минаю ясла і виходжу до тієї самої абрикоси, з якої ще вранці нам Єва носила гостинці. Вона височіє наді мною жахною потворою, тягне до мене кострубаті ручки-пацьорки. В її нетрях, на найбільшій прадавній гілці хитається людський силует. Я з огидою впізнаю в ньому Захара. Його шия туго оперезана мотузкою, під тілом густо опалі плоди. Менші гілки, наче різдвяна ялинка, “прикрашені” немовлятами, так само підвішених на шнурівках.
Закляклий, я відступаю назад, мені здається, що я вилітаю із тіла, підношуся у верховіття, завмираю над широкими кронами і бачу, що я вже дорослий, стережу дитсадок і звати мене Захаром. Здіймається літня віхола, вітер тріпотить гілками, що прогинаються під вагою рясного врожаю, на поверхню планети важко падають абрикоси.
18 липня 2018 року. Київ
Якщо вам сподобалося оповідання, можете пригостити мене кавою для натхнення
#Карти ПриватБанк:
5168 7573 9303 4329
Одаренко Сергій Олександрович
На цьому місці може бути ваша реклама
