Гібернація
Оповідання-антиутопія
Листопад цьогоріч маскується під грудень. Хіба що снігу немає. Минулого тижня здійнялася така курява в небі, аж страх. Глянеш, а навколо рій чорних мух. Кружляють, дзижчать, кусають за щоки. Для дорослих це неабияка несподіванка. Батько навіть на роботу не вийшов. Каже, дороги блоковані. Увесь день розчищав двір від піску.
А нам хоч би що. Оголосили зимові канікули. Тож ми гасаємо як невгамовні. Наприклад, учора з хлопцями ліпили грязьову бабу. Вона розсипається, не тримається купи. Глузує над нами. Зрештою кинули все і полізли до будиночка на дереві. Найвище на всьому кутку. Таких тепер мало лишилося — порубали на дрова.
У нас там є все необхідне — рогатки, камінці, скріпки. Затишно — як у барлогу. Шпигуємо за перехожими, з вікон-бійниць стріляємо в котів. Я одному поцілив прямісінько в око. Як він нявчав! У мене аж серце стискається. А оце Северин притягнув газовий пальник, то ми варимо чай. Зігріваємося. Якщо його батько довідається, всім нам перепаде на печені горіхи.
Усе це цікаво, але найбільше я чекаю на сон. У мене над ліжком справжній вігвам. Халабуда по-нашому. Залажу досередини, батько замикає блискавку, а я уявляю, що звідусіль крадуться індіянці. Хочуть поцупити скарб. Я його зберігаю в бляшанці під ковдрою: льодяники впереміш із торішніми зубами, кольорові скельця, жолуді, сушені бабки, мишачий хвіст і така інша мура. В кімнаті холоднеча, а у мене теплінь. Обожнюю такі миті.
“Звідусіль крадуться індіянці. Хочуть поцупити скарб. Я його зберігаю в бляшанці: льодяники впереміш із торішніми зубами, кольорові скельця, жолуді, сушені бабки, мишачий хвіст”
Уранці я найперш визираю за вікно. Дивлюся, яка там погода. Батько говорить, якщо і далі паскудитиметься, змушені будемо йти до тітки Морфеїхи. Це він так називає нашу сімейну лікарку. Хороша жінка. Люблю коли вона мене оглядає, торкається пуза холодною трубкою. Грає зі мною в дихай-не дихай. Пригощає цукерками. Вони в неї лежать у акваріумі. Замість рибок. Кумедна.
Я жах як не хочу, щоб у мене встромляли різні дроти і клали в коробку. Пропущу найцікавіше: рясні снігопади, коли баба тримається купи, Новий рік і навіть Різдво з подарунками! Чи справедливо? Ось наш однокласник Матвій, рослявий хлопчина, ще жодного разу не спав. Розповідав потім, як вони всією родиною ходили в гори, наввипередки спускалися вниз, каталися на санчатах. Але у них грошей кури не клюють. Нам таке і не снилося.
Сніг, каже Матвій — це така каша. Тільки холодна. Ми якось приходили до нього додому, де він показував нам у морозилці прозорі цеглинки. То крига. Але я її бачив на ковзанці. Колись батько водив на мій день народження. Холодильника у нас удома немає. Все зберігаємо в погребі. Аж надто дороге живлення. Тож як не запрягаю уяву, все невтямки, що воно за каша така.
Сьогодні краще не стало. Так само мете, пісок можна знайти навіть у замерзлих кишенях. А я собі думаю — краще б уже снігу насипало. Поглянув би, що воно за чудасія. Щодень зволікання, бідкається батько, забирає силу грошей. Яке не яке, а опалення, приготування їжі, підігрів води. Коли скінчилася нафта, перейшли на тверде паливо. Найперше — деревину. Тому, розповідала якось учителька, навкруги майже немає дерев. А ліси взагалі зникли. Сили природи теж добувають. Але вони переважно йдуть на виробничі потреби. І коштують дорого. Як і будь-що нині. Особливо взимку.
Батько зрубав би і наше велетенське дерево на подвір’ї. Разом із будиночком. На ньому можна було би протриматися дві-три зими. Але то пам’ять про матір. Вона його посадила, ще коли до школи ходила. Кілька років тому її збила машина. Насмерть. Це ж треба таке — проїде одна на годину, але доля звела. Мені саме виповнилося два роки, відтак я її майже не знаю. Є якісь спогади, але батько переконує, що то вигадки.
Він саджає мене на диван і показує світлини з нею. Ось вони разом у святковому вбранні, усміхаються. Мода цікава була — у батька дебелі підбори, не у кожної жінки такі побачиш. Мати стоїть поруч у білій сукні, на голові кольоровий вінок зі стрічками. Тримає його під руку. На іншому знімку вони відпочивають на морі. Сонце несамовито пече — це видно за краплинами поту на загорілих тілах. Далі мати позує в фотоательє. Усього два кадри: на одному серйозна, на іншому — весела. Але скрізь однаково гарна. А ось моя найулюбленіша — ми всі разом сидимо в моїй хатці. Визираємо у вікна-бійниці. Це останній знімок із нею.
“Мода цікава була — у батька дебелі підбори, не у кожної жінки такі побачиш”
Батько напевно забув. Але я пам’ятаю. Коли мені сумно, коли згадую матір, я лізу на оту кручену гілку, трохи вище будиночка, і розглядаю. Торкаюся глибокого шраму на корі дерева. То його зізнання їй у коханні. Нічого вигадливого — кошлате серце, пробите стрілою, і їхні імена. Торік я вирізав поруч своє. Щоб по-чесному. А то непорядок.
За сніданком батько мене попередив — якщо маю справи, до кінця дня мушу владнати. «Проволока вбиває. Заліземо в борги — до наступної зими не відхараскаємося», — зітхає. А які в мене справи? В школі домовлено. Оскільки майже весь клас іде на покій, запроваджують довготривалі канікули.
Хіба що треба кудись прилаштувати моїх ховрашків. У клініці їх не приймають. Матвій брати не хоче. Каже, у нього є кіт — передавить. Постійно приносить додому закривавлені тушки. Северину щастить — у нього черепаха. Така може півроку не жерти. Залізе до якоїсь коробки і дрихне. У Галки з паралельного класу — їжак. Та сама історія.
Аж раптом мені спадає на думку геніальна ідея — віднести в кабінет біології! Там буде чергова, що доглядатиме квіти і охоронятиме школу. Вирішено. Хапаю ґратницю, кидаю зверху намітку, щоб не замерзли тварини, і вискакую з дому. Важеленькі. Але тут недалеко. Навіть дорогу переходити не доведеться. Батько за мене спокійний.
— І як же їх звати? — з порогу питає чергова. Вона ж учителька біології.
— Оцей, що біленький — Сніжок. Крапчастого кличу Сірком.
— Гарно, — цідить замислено. — Гарно. Сніжок, бо білого кольору?
— Еге, по телевізору бачив.
— А в роки моєї молодості… — заряджає вона.
Я впізнаю її тон. Це надовго. Тож сідаю за парту. Клітку ставлю додолу і слухаю. Вона згадує прадавні часи, коли місяці відповідали своїм назвам. У листопаді падало листя. А не як оце зараз замерзають грудки. І січень був, як належить. «Снігом в обличчя січе» — намагаюся випередити. Не вгадав. У давнину, провадить вона, землю в цей час розчищали від корчаків, щоб весною засіяти. Цю справу називали січею. Ще раніше січень як тільки не кликали: і просинець, і сніжень, і тріскун, і вогневик, і льодовик, і щипун…
— Можна довго продовжувати. Народна фантазія не знає меж, — усміхається вчителька.
Прошу розказати й про лютий. Я його теж ніколи не бачив. Вона охоче погоджується. Каже, цей місяць має люту вдачу — колючі морози, пронизливий вітер, сніговії, перемети, хурделиця. Звідси і попередні назви: крутень, зимобор, криводоріг, казибрід — казиться, руйнує броди на річках, межень — час скресання криги, межа між зимою та весною.
— А знаєте, як лютий називають у країні ведмедів? — питаю. І не чекаючи відповіді з реготом випалюю: — Фєвраль!
— Де ти почув це? — дивується.
— Хлопчик живе по-сусідству. Дивно балакає.
— Фебруа — римське свято очищення, — пояснює. — А ти з тих, що ніколи не бачили зиму?
— Ніколи. Ні снігу, ні зими.
— Не сумуй. Добре навчайся і обов’язково побачиш. Дивно що досі не бачив. Зсуви сезонів такі, що може й влітку насипати.
“Різким рухом підкидає воду в повітря. Частина вмить випаровується і перетворюється на туман із дрібного порошку. То і є сніг”
Вона бере моїх ховрашків і ставить у зоокуточок. Запевняє, що до весни їм тут буде затишно. Обіцяє годувати яблуками, морквою та капустою. Дякую і виходжу надвір. На дорозі зустрічаю Северина. Він кличе гратися в розвідників. Їхня родина відходить за тиждень. Тож поки що мають час на розваги. Хтозна — може навіть устигнуть побачити сніг.
Удома батько забиває вікна дошками. Поквапом прибирає речі з подвір’я. Коли бачить мене, вітально махає рукою. В іншій тримає обценьки. Сідаю на ґанок. Холодний вітер підмітає пісок. Пустельними хвилями стелиться вздовж хідника, відраховує час. Я завмираю. Довкіл продовжує тліти життя: проїжджають велосипедисти, ліниво злітають птахи. Дивлюся до неба. Хмари повагом сунуть на південь. Царство небесне для Джека.
Приходжу до тями від оклику батька. Він стоїть перед ґанком з паруючим чайником. Крутить у руках. «Чай будемо пити»? — питаю. Натомість він обіцяє показати істинне чудо. Переливає окріп до чашки. Від вару зображена на ній ігуана змінює колір. Але не це він хоче мені показати. Я і без нього ці чари бачу щодня. Різким рухом підкидає воду в повітря. Частина вмить випаровується і перетворюється на туман із дрібного порошку. То і є сніг, запевняє. В сильні морози ефект ще більш вражаючий.
Прошу повторити. Знову бризкає в небо і знову сніжить. Язиком намагаюся спіймати сніжини. Намарно — враз тане. Навіть смаку не відчув. Беру і собі чашку, виливаю окріп. Звісно ошпарився… Під кінець кладу дріб’язок листя. Заварюю. Коли вода набуває брунатного кольору, сьорбаю. Ґвалт. Перегодом скручую калачики на піднебінні. Спльовую. Кожне сказане слово супроводжують хмари. Розчиняються в просторі.
Озираюсь навколо. Вулиці геть спорожніли. Поодинокі перехожі поспішають додому. Так само як батько, запечатують вікна та двері. Консервують криниці. Всі послуги ставлять на паузу або взагалі відмикають. Найбільш завбачливі укладають угоди з охоронними фірмами та страхувальниками. Інтервал між автобусами збільшився ледве не втричі. Немає кого возити. За останній тиждень наш куток повністю згас. Тільки ми і лишилися.
Наостанок батько пропонує навідатися до дядька Степана. Він мешкає за дві вулиці звідси. Вирушаємо пішки. Двадцять хвилин і на місці. Хата у нього бідова. Побудована зі шляхетної цегли. Живе сам. Три кімнати, плюс гостьова. Авжеж порожнечу не гріє. Відчиняє тільки в крайньому разі. Скажімо, гостям. Але таке не часто трапляється. Ми могли б перебути зиму в нього, але батько не хоче зловживати люб’язністю.
Степан самотня людина. Живе за рахунок відсотків від спадку. Ніде не працює. Хіба що носиться з власною справою. Але вона не дає йому ані копійки. А він і не журиться. За́пити на життя має скромні. На все вистачає. Зустрічає нас як завжди привітно. Куйовдить мою чуприну, батькові міцно стискає долоню. Пропонує наповнити чарку, але той відмовляється. Каже, процедура вимагає тверезості. Тож вони сідають за стіл і починають. Теревені за життя, бідкання на проблеми, переказ останніх новин. Я неподалік граюся з рудим котом.
— Облиш цю дурню. Сам поміркуй. Можеш пересидіти зиму з келихом. Візьми якусь книжку, знайди гідне захоплення, — вмовляє батько.
— Е ні. Я, щиро кажучи, взагалі думаю подовжити на цілий рік. Мене тут ніщо не тримає. Ні сім’ї, ні сенсу життя.
— Гадаєш за рік щось зміниться?
— Принаймні цей час проведу в благочесті. Сон контролює мій мозок, він може бути цікавим і щасливим. А реальне життя — депресивне лайно.
— Думаєш у мене все добре? Досі прокидаюся і найперш шукаю її поруч у ліжку. А йому, — вказує на мене, — думаєш як? Марить снігом, заздрить одноліткам, що взимку їздять всієї сім’єю в гори.
— У тебе є він, а це вже достатній привід щоб жити.
Степан наливає в чарку горілку. Ковток — і порожня. Нюхає рукав кофти, закушує маринованим часником. Рудий зіскакує з моїх рук і лащиться об його ногу. Але Степан його відкидає. Кіт із жахом котиться через кімнату і ледь не залітає в камін. Западає тиша. Я знову його підбираю. Він заспокоюється і починає вібрувати наче мобільник. У мене на серці теж стає тихо й легітно.
“Принаймні цей час проведу в благочесті. Сон контролює мій мозок, він може бути цікавим і щасливим. А реальне життя — депресивне лайно”
Дивимося як горять дрова. Справжні, дерев’яні. Давно такого чуда не бачив. «Імпортні, з Бразилії, — наголошує Степан. — Фернамбукове дерево. З нього ще виготовляють смички». Батько ледве не давиться, коли таке чує. «І ти оце червоне дерево палиш»? Проте дядько ігнорує питання. Вдруге наповнює чарку і враз перехиляє.
— Постав життя на паузу. Здається, про це йдеться в їхній рекламі? От я і скористаюся пропозицією, — дядько змінює тему.
— У мережі повно оголошень. Шукають партнерів на зиму. Разом тепліше. Може б і ти пошукав, — батько.
— Ощадливіше, якщо огрядна. Мені ж до вподоби стрункі, — регоче Степан. — Ви коли відходите?
— Та вже зараз. Зайшли попрощатися. Як-не-як на півроку.
Не знаю чому, але після відвідин у мене завжди пригнічений настрій. Ані кіт, ані камін не рятують. Ще й ця бісова процедура. Батько заспокоює, що місяці пролетять, як хвилина. Але ж потім снігу не буде. І різдва з подарунками. Святий Миколай не прийде. Бо що він до біса забув у цьому сонному царстві? Вчителька радить навчатися. А толку? Мій батько має вищу освіту і все одно спить. Хіба що… Виросту — стану кліматологом. І не чекатиму природної ласки, сам собі творитиму сніг.
Коли ми вийшли за двері, повітря вже було просякнуте темрявою. Степан жартує, що часом прокидається вже після заходу сонця. І так може тривати цілими тижнями. Не уявляю, як він тримається. Я люблю світло. Воно мене заряджає, надає сили. І що ближче зима, тим млявіше почуваюся. А коли випаде сніг, розповідала вчителька, за повного місяця земля може світитися майже як удень. От би побачити.
Що ближче клініка, то більше в мені зростає напруга. Ось уже видно світло у вікнах. Всередині ходять заклопотані співробітники в білих халатах. До центрального входу сповзаються юрми людей. Револьверні двері поглинають їх, наче набої. В приймальні беремо талончик до черги. №127. Грає стишена музика. Я засинаю, але батько будить. Скоро наспишся, сміється.
На інформаційному екрані по колу крутиться реклама клініки гібернації. Перераховують переваги процедури. Оскільки під час такого сну обмін речовин уповільнюється, організм менше старіє. Якщо врахувати, що я всі зими в житті проспав, від мого віку можна сміливо відняти щонайменше три роки. Ось чому Матвій виглядає найстаршим поміж нас.
“П’ять ударів на хвилину. Саме так працюватимуть наші серця найближчим часом. Це у п’ятнадцять разів повільніше, ніж зазвичай”
Зачаровано дивлюся пізнавальний ролик про лігво ведмедя. Тісна нора в кінці якої просторе кубельце, встелене гілками та мохом. Майже як у моєму будиночку на дереві. В рекламі йдеться, що найкращі людські винаходи запозичені з природи. Далі — короткий екскурс в історію. Про енергетичну кризу, що призвела до глобального здорожчання в усіх галузях народного господарства. І зрештою про запровадження зимової сплячки. Спочатку вона була обов’язковою для всіх. Але згодом пом’якшили правила, процедуру зробили добровільною. Просто не спати можуть дозволити собі тільки заможні.
Виявляється, для роду людського така форма існування далеко не нова. Ще на початку двадцятого століття британський медичний журнал повідомляв про сім’ю, що мешкала в лісах, суміжних з кордонами Естонії і Латвії. Голова сімейства визначив, що економічно доцільно півроку провести уві сні.
«Щойно падав перший сніг, як вся родина збиралася навколо печі. Лежачи припиняла боротьбу з проблемами людського існування і спокійно засинала. Раз на день кожен прокидався, щоб з’їсти шматок твердого хліба… Члени сім’ї робили це по черзі, заразом щоби підтримувати вогонь. Після шести місяців цього заспокійливого буття сім’я прокидалася. Обтрушувалася, ніби нічого не сталося, і виходила надвір, аби подивитися, чи не проросла вже трава», — вголос зачитує батько газету.
— У французьких Піренеях у Середньовіччі в зимовий період, коли не було чого їсти, люди також впадали у певну подобу сплячки. При чому не поодиноко, а масово. І безпробудно, — додає чоловік у костюмі, що сидить по праву руку від батька.
У них зав’язується невелика дружня балачка. Чоловік називає себе біологом-етнографом. Давно вивчає історію гібернації. Розповідає про довгу й складну експедицію французьких науковців у незвідані селища горянських поселень. Кілька днів та ночей крізь неприступні хребти й високі замети дослідники пробиралися до місця призначення. Під час подорожі двоє учасників загинули під лавиною. Ще один обморозився. Їжа закінчувалася, спорядження дорогою розгубилося. Люди були у відчаї. На межі виживання. Але найстрашніше чекало попереду.
Сьомого дня науковці оминули черговий перевал і помітили вдалині, в улогвині, невелике поселення. Вулиці стелилися довгою вервечкою вздовж глибокої прірви. Побачене не просто збадьорило людей. Воно дало їм надію на порятунок. Із останніх сил вони кинулися через цілик, навпростець спустилися з гірки і опинилися біля першої хати. Сказати, що снігу намело — нічого не сказати. Насправді від будинку назовні стирчала хіба тільки стріха.
Ні лопат, ні тим паче сил для розкопок у дослідників не лишилося. Тож вони безладними рухами почали розплітати солом’яні снопи, якими вкритий був дах. Руки не слухалися, до того ж снопи позмерзалися. Спробували залізти через димар, але він виявився занадто вузьким. Зрештою за годину перший учасник зміг продертися на горище. Відкинув ляду і спустився в кімнату. Слідом за ним полізли й інші учасники експедиції.
У кутку на полу, застеленому численними ковдрами та пуховиками, покотом лежали люди: троє жінок, два чоловіки та четверо дітей від десяти років і старше. Їхні скоцюрблені тіла не мали жодних ознак життя. Холодні та бліді, не ворушаться, дихання немає. Очільник гурту почав оглядати. Найперше підніс скельце до рота. Конденсатом не вкрилося. Спробував підняти жіночі руки вгору, насилу їх розігнув. Шукав пульс, але так і не зміг нічого намацати. Діагностував смерть від переохолодження.
У решті будинків побачили схожу картину — покотом вкладені задубілі тіла різних статей та віку. Часу на співчуття науковці не мали — самі були на волосині від гибелі. Занесли в приміщення кілька снопів і почали ними розпалювати грубу. Поволі будинок наповнився життєдайним теплом. Розігріті соснові зруби приємно запахли глицею.
Уже за годину перший учасник зняв свого кожуха. Кинувся нишпорити по шафах у пошуках якоїсь поживи. Інший без зайвих сентиментів розсунув тіла і влігся дрімати. Ще за годину він підскочив із криками, що труп ворушиться. Очільник знову почав оглядати тіла господарів будинку. В клопотах навіть не помітив, як чоловік, якого нещодавно визнали мертвим, раптово розплющив очі. З непідробним подивом зиркав на учасників експедиції.
— Це все насправді трапилося? — цікавиться батько.
— Так, це задокументовані свідчення, — відповідає етнобіолог. — Цієї зими планую туди з експедицією.
— А тут у яких справах?
— Взяти зразки препаратів. Знадобляться для дослідів. Чекаю на зустріч. Професор запізнюється.
— Зрозуміло, — зітхає батько. — А ми оце з сином прийшли на процедуру. Він страх як не хоче спати. Каже, хоче побачити сніг, пережити різдво…
— Я давно закликаю перенести Новий рік на весну. Щоб разом із пробудженням. Адже так споконвіку було. Згадаймо щедрівку, де «прилетіла ластівочка»…
На екрані засвітився номер 127. Мусили йти. Хоча я б залюбки слухав цього чоловіка і далі.
“Раптом чоловік, якого нещодавно визнали мертвим, розплющив очі. З непідробним подивом оглядав учасників експедиції”
Кабінет тітки Морфеїхи, а насправді лікарки Уляни, нагадує кімнату психотерапевта. Стишене світло, старожитні меблі, ні тобі холодного хірургічного залізяччя, ні запаху ліків. Повсюдно розтавлені горщики з екзотичними рослинами. Через панорамне вікно відкривається огляд на середмістя з порожніми вулицями. Я найперш пригощаюся цукерками з акваріума. Батько і далі читає газету — щось про комендантську годину та машини, які патрулюватимуть вулиці для запобігання випадків вандалізму.
Владнавши папери, Уляна пригощає нас проносним. Запиваємо енергетичним коктейлем. Потім направляє на різні підготовчі процедури. За годину трохи виснажені повертаємося до її кабінету, на м’який шкіряний диван. Я розглядаю годинник із зозулею.
— Не сподівайся. Вже не кує. Роки життя не накине, — каже лікарка, помітивши мій погляд.
П’ять ударів на хвилину. Саме так працюватимуть наші серця найближчим часом. Це у п’ятнадцять разів повільніше, ніж зазвичай. А значить і старість настане пізніше. Хтось робить це вдома. Але є небезпека ускладнень. У клініці все під цілодобовим наглядом. Мало хто ризикує.
Уляна обирає мене першим. Тож у батька ще є час почитати. Викликає медбратів. За хвилину вони завозять до кабінету футуристичного вигляду скриню. Я залажу всередину і враз уявляю, що це космічний корабель або підводний човен. Лікарка під’єднує до мого тіла різні дроти. А тоді найогидніше — кілька уколів.
— Не бійся. Як справжній ведмідь заляжеш у зимову сплячку. Тільки поглянь, яка в тебе гавра, — заспокоює лікарка.
А тоді до батька: «Гібернація — штучно викликаний стан сповільненої життєдіяльности організму. Нагадує зимову сплячку тварин. Досягається застосуванням нейролептичних та інших лікарських засобів, що блокують механізми нейроендокринних реакцій…»
Я знаю, що потім скриню відвезуть до величезної зали на зберігання. Там таких як я сотні. Температурний режим, тиша, все як належить. Але поки що я в кабінеті. Уляна робить мені болючий укол і вже за мить відчуваю, як на мене дляво накочується нестримна апатична туга. Невідступна темрява ночі опановує мною.
Із потугами піднімаю свинцеві повіки. Скриня зачинена, але крізь віконце у дверях я бачу розхристану вулицю. Морозне повітря кволо треться об шибу. Небо над містом нависло неповорткою почварою. Найвищі будинки здаються обелісками, на яких воно і тримається. Важкі хмари бубнявіють і розкриваються. З їх глибокого лона неквапом сипляться пухкі пластівці. Роєм шугають, часом здійняті вітром падають вгору. Тепер і я бачив. Сніг.
Батько підсаджує матір на дерево. Слідом за нею закидує і мене. Всі разом залазимо до будиночка. Як господар, пропоную їм чай. Поки готую, батько кличе матір на горішню гілку. Пізніше я перевірив і знайшов там вирізане на корі серце. Повертаються веселі, мати тримає його за руку. Цілує волосся. Вони молоді. Це навіть з моєї дзвінниці помітно. Знизу проходить сусідка, пропонує нас сфотографувати. Визираємо у бійниці, посміхаємося.
За мить бачу матір біля дороги. Її мокасини беззвучно стеляться хідником. Вітер шурхотить невагомим подолом. Вона озирається і шле мені поцілунок. Я кричу їй: «Не йди!» Силюся бігти, але ноги не слухаються. У відповідь мати тільки усміхається. Робить крок на дорогу і я бачу, як за її спиною незборимою силою несеться автівка. Лунають гальма, з-під колес клубочиться дим. Надто пізно. Лишилися лічені метри. Я міцно замружую очі, а коли розплющую, машина зникає. Мати стоїть посеред дороги ціла і неушкоджена. Вітер грається її сукнею. Батько гукає вечеряти.
27 січня 2019
Якщо вам сподобалося оповідання, можете пригостити мене кавою для натхнення
#Карти ПриватБанк:
5168 7573 9303 4329
Одаренко Сергій Олександрович
Читати далі оповідання “Продавець книг”
К І Н Е Ц Ь
На цьому або будь-якому іншому місці може бути ваша реклама
