ДОВЕДЕННЯ ВІД НЕПРОЗОРОГО. І ДЕЩИЦЯ НЕЗНИКОМОГО КІНА

Щойно зважив якийсь новий рейтинг найбагатших пуїв України. Даруйте сексизм, але з-поміж пуїв вигулькнуло наче лише одне створіння жіночої статі — вкупі з чоловіком — Герега. І раптом замисливсі, чи розумію, бодай загалом, звідки гроші. З чого вимудрувані шалені капітали цих десяти друзяк жадоби невситимої.

Виявилось, що уявляю генезу капіталів цілком побіжно, розбіжно і каламутно. До того ж — цікаве співвідношення — що вище особа в рейтингу, то каламутніше моє уявлення щодо генези певного статку, руху активів етс.

Це — в мене так. А я, грішним ділом, відносно активно бабраюсь у чужій білизні, політичній та фінансовій. Навіть зазираю інколи до спеціалізованих видань, вісників, обрахуйників.

Певен, що для 99 дорослих громадян зі ста (це ще оптимістове припущення) генеза десяти найсоковитіших капіталів України — таїна і каламуть абсолютна.

Звісно, це, до певної міри, свідчить про громадянську ігнорацію і байдужість до долі країни. Бо про такі речі свідомий громадянин мусить знати. Мусить цікавитись, бабратись, рефлексувати. Інакше — нєпуй обурюватись — будь-чим. “Чого бідний, бо дурний. Чого дурний, бо бідний”.

Але це вже вторинна даність. Первинна — засаднича, принципова НЕПРОЗОРІСТЬ. Всього і всіх. Ми живемо у тотально нетранспарентній парадигмі, плаваємо в токсичній, каламутній воді. Попри соціальні мережі, повсюдні гаджети, глобальні інформаційні та комунікаційні технології. Всі ці технології, на жаль, сприяють переважно надхуткій ротації сміття, лайна, в ліпшому разі — чесного, відвертого порно.

Аксіоматово, непрозорість активу прямо пропорційна злочинности свого походження. Вкотре мусимо засвідчити — живемо в абсолютно мафіозному соціумі. Не розуміємо переважно, звідки в кого таке-то авто, садиба, бізнес, літачок, човник — і так аж до чобітків і майтків.

Я сам такий — на своєму мікрорівні. Понад десять років я перебуваю у цілковитій фінансовій каламуті. Соціально я — зіро. Востаннє держава “ловила мене”, фіксувала-файлувала ще за одукаційних мандрів. Сканували мене лише адміністрації Шеви та Могилянки. Відтоді — я тотально зникаю з радарів, мене не існує, я — фантом, примара.

Загалом, держава вже мусила б тримати мій профайл у списку потенційних терористів, зловмисників етс. Щоправда, задовблася б усіх таких тримати — нас мільйони — статистово, без гіпербол.

Більшість моїх знайомців — так само непрозорі (напівпрозорі) індивіди. Крім тих, кого почепило держслужбою, надпотужними корпораціями. Хоча, почеплені держслужбою ніколи не полишали приватного бізнесу — експериментували. Це вічна тема, окрема — чи може чиновник працювати за зарплату.

Я особисто певен, що допоки потенційні чиновники психологічно, етично не будуть готові “жить на одну зарплату” — антикорупція буде невитравним спортом. Я не вірю, що пристойна людина уярмується наднудною і надвимогливою роботою під оплату нижче тисячі єврів. Гарант, до прикладу, мав би отримувати тисяч 50–100 на місяць. І наражатися на імпічмент за будь-яке євро понад зазначені суми. Звісно, з визначеними бонусами за кожен відсоток зростання ВВП. Хев е дрім)

Не знаю, до чого все це призведе. Вся ця каламуть і ризомність. В такому середовищі можна ефективно майданувати, віршувати, розважатися. Так веселіше. От катало(а?)нцям наразі весело. Незалежність — казус беллі формальний. Направду — бюргери рятуються, ескапуються від нудоти.

З інакшого боку, се ставка на принципове бездержав’я, хаос, каламуть і авантюристову правосвідомість. Власне, тренд до анігіляції державности — світовий. Попри етнічні, економічні, культурні, релігійні тощо розбіжности.

Демократичні конструкції не тримаються купи — ліберальна парадигма шмагає хвостом власну голову. Диктатури загнивають самопоїдом — варіант гірший, бо після кожного зогнилого диктатора лишається сервільна деформація соціуму, етично-естетичний вакуум.

Або ми реанімуємо суцільний трайбалізм, міста-держави на кшталт полісів. Або будемо тішити одне одного залпами реактивної артилерії, комашнею дронів, понтами авіаносних з’єднань — і так аж до збирачки ядерних грибів. І тут мені завше ввижається італійський пейзаж-метафора-передчуття Гантоніоні. Далі тих грибів — мислити вже нема куди.

Передивляйтесь, бодай раз на рік, три стрічки: “Затемнення” Антоніоні, “Доктора Стрейнджлава” Кубрика та “Самурая” Мельвіля. Вони, як на мене, найекзистенсовіші, найстисліші і найпростіші до сприйняття. Як то кажуть, не люблю цих епітетів, “атмосферні”, “настроєві”.

Джармуша і Тарантіно не згадав — з них мені заскладно вибрати. А от наведена трійця — пофілактичний мінімум. Там цілком акцентовано і доглибно дані метафори найсутєвішого: одинокості, приречености, тривоги, саспенсу, передчуття катастрофи, фальшу і відторгнення, світового маразму та індивідуалістичної заблуканости етс.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.