1/25. Маріуполь
Хто ще не в курсі — поставила собі за мету на 2016-й: більше подорожувати, більше спілкуватись українською та більше вчитися. Не знаю, чи зробить це мене щасливішою, але трохи розуму додати має.
І першою відміткою на карті став Маріуполь.
Чесно кажучи, я жодного разу не була на сході України. Так, побувавши у 10-ти штатах Америки, Німеччині, Сербії, Хорватії, Угорщині, Молдові і навіть у серці Росії, я так жодного разу і не потрапила на схід власної країни. Більш того, значного бажання колись туди потрапити ніколи не виникало. Єдиною думкою, пов’язаною з “Маріком”, було слово з трьох літер, які всі з нас за останні роки були змушені вивчити. І, звісно, воно не вселяло багато оптимізму.
/якщо що, я про АТО, але інші варіанти теж приймаються/
1 січня серце підказало, що потрібно кудись їхати. А ви знали, що якщо шукати інформацію про Маріуполь у гуглі, він видає фотографії військових вже наприкінці першої сторінки? “Це все, що тобі потрібно знати про Маріуполь,” — сказала подруга, побачивши відкриту сторінку пошуковика. Одразу захотілося знайти старий шкільний підручник та подивитись, якою зображується у ньому ця частина України.
“Неживою,” — відповідь прийшла сама собой. Так, все життя схід сприймався як щось далеке, неживе, інакше. Здається, будь-яка точка світу, та навіть за його межами, була більш досяжною, ніж Схід. Хоча він знаходився майже на відстані витягнутої руки. Лише 14 годин у теплому автобусі. І все. Приїхали.
/величезна проблема полягає у тому, що ми не звикли сприймати Україну як єдине ціле. ну, майже не звикли. натомість чудово вивчили мову стереотипів: “такі да, Одеса”, “гірняки зі сходу”, “бандерівці на заході”. ще б пак./
Втім, те, чим мені запам’ятався Маріуполь, виявилось зовсім іншим. Він запам’ятався крихким снігом та невисокими будівлями, товстою поверхнею льоду, по якій можна легко ковзати, не боячись провалитись, і затишними парками, а також величезними, вражаючими своїми розмірами заводами і білими хмарами над ними. А ще — розбитими подекуди вулицями та “місцями бойової слави”, прорізаними кулями парканами та згорілими дощенту будинками.
Але і це потрібно бачити. Можливо, це найважливіше, що ми повинні бачити.
