Етот поєзд в огнє

Одним з героєв мого роману про Степана Бандеру буде український музикант, який відчуває себе частиною російського рока, який у свою чергу з’явився як результат впливу західного рока. У 1990-ті роки цей музикант був дуже популярним у своєму місті, але минуло майже 30 років, молодість пройшла, рок грати вже пізно, а місто захопили “ополчєнци”, які також є у великій мірі результатом впливу російського рока. Музикант йде вулицею, де ополчєнци слухають пісню Віктора Цоя “Група Крові”. Він вирішує підійти до них, поговорити про російський рок, Гребенщикова, ДДТ, а ополчєнци вирішують його застрелити. Музикант тікає, але декілька куль все ж таки влучають в нього. Він йде зимовим вечором у світлі ліхтарів, поливаючи своєю кров’ю сніг, звучить пісня “Група Крові”. Музикант думає: “Це копія фіналу фільму “Ігла”, а я — точно як неоромантичний персонаж Віктора Цоя. Але не зовсім. Бо Віктор Цой — все ж таки глибоко російська людина, продукт православної культури та Срібного Віку російської поезії. Адміралтєйская ігла, там, і таке інше… А я — швидше якась локальна копія його. Але дуже якісна. Ну, може, не дуже якісна, але щира”. На цих словах внутрішнього монологу починає звучати пісня БГ “Етот поєзд в огнє”, музикант падає на сніг і думає чи є слова “пора вєрнуть ету зємлю сєбє” натяком на ліберальну революцію чи це певний натяк на експансію російського імперіалізму? За чотири секунди до смерті музикант несподівано усвідомлює вторинну сутність власної творчості, яка зосереджена на рефлексії кращих досягнень російського рока 1980–90-х років. Але за три секунди до смерті музикант вирішує, що музика тих часів недостатньо відрефлексована, а до того ж рефлексія з приводу чогось величного — також є повноцінною творчістю. За дві секунди до смерті музиканту починає здаватися, що він і є Віктор Цой, хоча у деяких місцях — Петр Мамонов, а подекуди — Єгор Лєтов із ледь відчутною дрібкою Майка Науменка. За одну секунду до смерті музиканту ще щось здається, але нічого не можливо розрізнити.
