Проти “двотисячників”
У символічній лінії “шістдесятник-двотисячник” є один важливий аспект. Шістдесятник розумів, що дуже скоро за його вірші доведеться тяжко платити власним добробутом та свободою, і скоріше за все, про це ніхто не дізнається, тому він намагався буквально утрамбувати у свої тексти якомога більше семантики, бо кожне слово могло стати останнім. “Двотисячник” розуміє, що за свої вірші він може отримати публікації в журналах, книжках, запрошення на міжнародні фестивалі та літературні резиденції. Тому він зосереджений не на семантиці, а на максимальній експлуатації модного контексту, який саме зараз цікавить аудиторію, та зовнішніх (часто дешевих, вторинних) ефектах, які дозволять виділитися на тлі інших поетів, бо конкуренція досить жорстка: публіка не пам’ятає, що “серце в грудях, мов птах у клітці” — це зворушлива метафора з довгою бородою, тому можна писати такі вірші кілометрами. Теоретично “двотисячник” знаходиться у кращій позиції, бо співати із передчуттям, що тобі от-от наступлять на горло, досить проблематично, з іншого боку — відсутність будь-яких загроз та обмежень надає автору повну свободу, ускладнену звиклою до релятивізму аудиторією, яка готова вважати поезією все, що лине з уст поета. Спочатку він не може у це повірити, стримується, але у певний момент ця спокуслива ідея заволодіває ним. “Все, що я не напишу, — поезія”, — каже він собі, і йому дійсно неможливо заперечити.
