Повернення віри у Картковий будинок
Дуже часто, коли я захоплююся чимось новим (нехай це буде фільм, серіал чи пісня – так, наприклад було зі Загубленою Фінчера), я неодмінно помічаю схожості епізодів, ситуацій, що зображують ці твори. Так ось коли мова йде про політику, всіляко не можу не проводити паралелей з House of Cards, за який нещодавно вхопився дивитись.
Завжди думав, що політика в Україні — справа, чимось дуже схожа на ведення бізнесу. Якщо ти непримітний підприємець — твої справи будуть йти, швидше за все, добре й без жодних серйозних провалів, але ти ніколи не будеш пишатись своїми мільйонами й крутою тачкою, бо грошей на розкіш не вистачить. Якщо ж ти магнат, то матимеш це все, але будь готовий, що можна одного дня опинитись на дні Дніпра, бо у тебе буде більше конкурентів/ворогів/зрадників. Так і тут — думаю, я би навіть не намагався йти в українську політику хоча би через небезпеку відчути усю красу дна великої й могутньої річки.
Щоправда, це відчуття не покидало мене аж до нещодавна. Кілька днів тому мав можливість волонтерити в стінах Верховної Ради України — нічого політичного, всього лиш екскурсії для бажаючих. Але вони все ж багато чого означали — і я поясню чому.
По-перше, вперше в історії можна було обійти усі визначні місця парламенту, які раніше можна було бачити лише по телевізору та й то, не в найкращому їх світлі, оскільки дивитись на бійки, сварки селюків та інші негідні депутатів речі — розвага. А ще це створює хибні враження про те, що відбувається у ВРУ. Коли на власні очі бачиш місця роботи, дізнаєшся більше про внутрішні процеси — це захоплює.
По-друге, коли пізнаєш історичний аспект творення України (не просто героїчні подвиги козаків, невдалі спроби УНР та “лихі 90-ті”) з точки зору депутатів, які його творили (на екскурсії завітали Левко Лук’яненко та інші творці Акту проголошення незалежності), з точки зору стін будівлі, які винесли багато чого: від тотальних зруйнувань і реставрацій з українськими візерунками до спилювання герба СРСР, ліквідації іншої радянської символіки та закону про декомунізацію, хочеться творити державу. Попри усе, що ми знаємо про депутатів й нашу порівняно низьку до них довіру, справи йдуть на краще — волонтери допомагають організовувати проекти, інформаційні відділи працюють над перекладами сайту та новин англійською та іншими мовами, у парламенті стає все більше й більше жінок, а офіційні Твіттер та Фейсбук парламенту дійсно доносять цікаву інформацію. Ще не Конгрес США, але потроху рухаємось.
По-третє, у Верховній Раді — шикарна й недорога їдальня. Серйозно, в університеті Шевченка поїсти коштує дорожче!
Досить символічно 24 серпня 1991 року, коли прапор УРСР зняли зі шпиля будівлі ВРУ, а потім вирішили підняти синьо-жовтий, піднявся і той, і інший (як завжди, ніхто не знає чи то змова комуністів, чи то технічна неполадка — і вже не буде знати). Мені здається, що це означає, що нам усім складно жити, відчуваючи на собі тиск минулих страждань та історичних режимів. У Росії й досі не можуть вибратись з-під тягаря єдиного лідера й поки їх ставлення до США повне наклепів, у них на дні Москви-ріки може опинитись кожен, як і в нас, як і в Білорусі. Поки в США відбувається чесний House of Cards, у пост-радянському просторі політика — це фарс, а життя можна окреслити фразою “посадили за картинку Вконтакті”.
Будь-кому, хто небайдужий до того, що відбувається, — від диванних аналітиків й до молодих та ініціативних хлопчаків і дівчаток, може здатися, що з доларом по 25, конфліктом на Сході та багато в чому провальними ініціативами влади ми не рухаємось. Виявляється (принаймні, мені так здається), що ми рухаємося, але не варто сподіватись, що щось трапиться, поки ми будемо далекі від політики, поки ми будемо читати “Капітал” Маркса й намагатися стати аналітиками-політологами. У нас ще нема чого аналізувати, й варто було би спершу створити щось.
