Наслідок (або ж перший фантастичний твір за останні 2 роки)
Ще один спалах фотокамери — і він вже нічого не міг розгледіти. Ускрізь миготіли силуети, все було як в тумані — його лякала така обстановка, бо йому весь час здавалось, що він спить. Його вітали, він потискував руки людей. Зараз цей жест зовсім не мав для нього жодного значення. Він крокував, його затискували трикляті папараці. Йому потрібно було вибратись, втекти од них, од цих мух, йому потрібне було чисте повітря, щоб наповнити свої легені. Думки розсипались, він не міг зібрати їх докупи, як би не намагався — таке з ним було вперше. Не було контролю над розумом. “Мене так засліплює успіх”, — це була остання його думка в цьому приміщенні. Він лишив її там, сподіваючись, що ніколи більше із нею не побачиться. Як його світлий розум можна було затьмарити?
Він сів до машини, де вже була Вона. Вона — його ідеальна. Вона, яка влаштувала йому це свято.
У вікно стукали, але він їх не чув. Він стомлено відкинувся в сидінні і задрімав. Його груди підіймались рівномірно. Сьогодні був стомливий день і це ще далеко не кінець. Тим часом автомобіль віз його через усе місто, проїжджав через величезні плакати з його постаттю. Тільки цього разу водій не мчав, як завжди, а їхав обережно і тихо, за наказом йому потрібно було вибирати найтихші вулички. І, повірте, недарма.
Приїзд додому потривожив його сон. Останні двадцять з гаком років йому не снилося жодних снів. Жодних, окрім одного. Сон про Неї. Він усіляко намагався їх позбутися, бо вони вганяли його в депресивний стан, вони були каменем, що тягнули його на дно. Він часто прокидався посеред ночі (хоч спав він мало) в холодному липкому поті, а серце просто виривалось із його могутніх грудей. Ці сни нагадували йому, для чого він був призначений, що його життя — це послідовність, ланцюжок подій, відкриттів, які лише приводили його ближче, до Неї. Та й зараз Вона акуратно складена лежала в кевларовому, темному чемодані, чекаючи свого часу. Хоча… Напевне, це час мав Її чекати.
Він зайшов у свої апартаменти, міцно притиснувши до себе холодний чемодан. Він мешкав на околиці міста, подалі від зайвих очей. А ще йому зараз дуже хотілось їсти. Та він не міг. Бо скоро мав прийти його час.
Його тіло ледь тремтіло. Ще б пак, адже наближалась мить, у якій чаїлась дивна, раніше небачена небезпека.
Так хто ж він? Він — науковець. Страшенно хороший науковець. Геніальний і непослідовний. Едісон? Ніколи в житті він би з ним не зрівнявся. Ейнштейн? Та Ейнштейн навіть близько не стояв перед таким відкриттям, яке зробив він!
А ще він був самотнім науковцем. Його геній не дозволяв йому заводити сім’ю, бо вона лише створювала зайвий шум. Ой, ці люди… Як він ненавидів откровенно їх усіх поголовно! Він не міг терпіти ось цих пристаркуватих і пітних професорів, які сьогодні потискали йому руки. Він в очі не міг бачити свого батька, який в цей час знаходився на останній стадії раку. Вони — жалюгідні і нікчемні комахи. Люди, що вірять в почуття, у вищі сили. Нема нічого з цього. Є лише сенс. Сенс усього буття. І він наблизився до нього.
Тихі, мертві кімнати його будинку вражали своєю величиною. А от його кабінет, його лабораторія, де він зробив свій винахід був навпаки — невеличкий. Усі кімнати були йому ні до чого. Як і гроші, які в нього вкладали інвестори. Мільярди папірців або ж набір цифер на картці. Це було жахливе і паскудне видовище, як на основі його ідей та теорій величезні концерни створили конкуренцію. А ще його й досі на диво неспокійно трусило. Він вже не був в силах себе опанувати.
Його душа намагалася якомога швидше замкнутись в тій кімнаті. Ось вже він стоїть на порозі. Увійшов і одразу ж зачинив ці важкі дубові двері. Він глибоко вдихнув і оглянув кімнату. За що він ще любив самотність, що коли він повертався до себе додому, то всі речі лежали на своїх місцях. Ось там лежать купа записів, які він навіть не намагався впорядковувати. Ось і нерозпаковані ящики з деталями, а там далі, за іншими дверима — його невеличка лабораторія, де стояли усі прилади. Він ніколи не був параноїком і не боявся, що хтось вдереться до нього і забере його цінність — Її, а його вб’є. Він не боявся смерті, а боявся того, що не встигне зробити те, до чого йшов дуже й дуже довго. Розкидав записи і купу всілякого непотребу на столі, щоб звільнити місце, де поставити чемодан. Невпинно наближалась ця мить. Ні, власне не час, а мить, на яку він чекав і якої боявся більше смерті. Не варто було гаяти ні секунди. Увів код на ручці чемодану і той м’яко клацнув.
Ще зі самого його виступу, що відбувся декілька годин тому Машина часу лежала тут замкнена. Ще раз поглянув, уже вкотре на неї і вжахнувся, скільки часу він у неї вклав. Якби зараз усі його доробки зникли, то він би покінчив життя самогубством — він був певен у цьому. Машина часу являла собою вже щось набагато більше, ніж механізм, прилад, систему чи річ. Вона була заскладна для розуміння звичайними людьми, лише він знав, для чого кожна її деталь призначена, бо він власноруч складав її так, наче виховував дитину. Машина часу була його найбільшою цінністю, його найбільшим секретом — це було його серце, що пульсувало в унісон часу.
Скільки слів було сказано сьогодні для людей на закритому захисті своєї теорії наслідків! І дарма, що під кінець він перетворився на відкритий для всіх, бо таке нахабне, проте точне доведення теорії спричинило фурор серед усіх людей. Тримати засоби інформації в будинку для нього було непотрібно — він і так знав, що зараз усі обговорюють лише його і його теорію. Він нікому не показував її у дії, нікому. І не покаже, він не може сказати, що в нього в руках — її величність Машина часу! Він ж бо ніколи не зміг би довести своєї теорії, якби не вона. А завтра в нього мала бути привселюдна номінація на Нобелівську премію. Завтра, сьогодні, тиждень, рік — які ж це абстрактні поняття тепер для нього! В нього було вдосталь часу, щоб відрепетирувати завтрашній виступ, повірте, справді вдосталь.
Але саме зараз він стояв і дивився на неї. Вона манила його погляд, заодно він її ненавидів. Напевно, що ніколи нікому не зрозуміти, що він відчував в цей момент. Бо він її боявся. А ще зовсім недавно він боявся наслідків.
Наслідки… Як легко було спростувати це поняття для нього, видатного генія! Адже саме він сьогодні привселюдно довів теорію, що поняття наслідків не існує. “Використання машини для повернення часу назад або ж по-іншому стрибок у минуле не призводить до непоправних наслідків для суспільства і не порушує загального ходу подій”, — процитував він сам себе. Увімкнув Машину часу і вона ледь-ледь загуділа. Він здригнувся, хоч і чув цей звук вже не один раз. Просто зараз він звучав, як часто грає фінальна пісня у фільмі — заголосно.
Якщо йому мало вистачити розуму довести теорію наслідка, то тепер варто й перевірити. На циферблаті, що сяяв він міг ввести будь-яку дату, побачити будь-яку мить з життя людей. Раніше він переносив у часі лише частинки і декілька днів тому почав проводити досліди на лабораторних мишах. Йому знадобилось багато часу, щоб налаштувати Машину часу так, щоб мишей не розривало при перенесенні. А зараз він збирався сам перенестись у часі. Назад. Тому він саме цього зараз і боявся, щоб його Машина не погубила його самого, винахідника.
І раптом мертву тишу кабінету розітнув вибух. На мить кімнату і його самого огорнула хмара пилу і дерев’яних щіпок. Він рвучко закрив чемодан і кинув його під стіл. “Вони все-таки прийшли”, — подумав він. Він знав, що увага, яка вирувала довкола його сьогоднішнього виступу не мине безслідно, без рецидивів. Але він не думав, що за ним так швидко прийдуть.
Вилетіли двері кабінету і туди увірвались люди, облич яких не було видно за масками. Вони швидко схопили його. А він навіть і не думав опиратись, вони прийшли за грошима.
Але потім грубий голос раптово примусив його похолоти: “Де вона?”
“Хто вона? Хто вона?!” — він намагався сам себе заспокоїти, кажучи ці слова, а душа вже перевернулась і в очах потемніло.
Хтось щось сказав про Машину часу і з усієї сили врізав йому у живіт. Він зігнувся, але болю не відчув. Зараз він лише гарячково перебирав в голові людей, що могли дізнатись про неї. Наступний удар вивів його з цих думок. До кабінету увійшов чудово одягнений чоловік і владним голосом наказав обнишпорити усе в кабінеті. Почався хаос.
Як? Як це сталось? Хто? Що? Це неможливо, він нікому не казав про неї, взагалі нікому!
Він не контролював себе. Його тримали і він нічого не міг вдіяти. Але частинка його генія все ще панувала в ньому. Частинка його впевненості і відчайдушності, яка дісталась йому від батька. Батька, що зараз помирає.
Вони порозкидали усі папери…
Треба було діяти і до того ж негайно.
Люди в масках діяли за наказом чоловіка, якого він бачить перший раз. Ні, він ніколи не дозволить їм дістатися до Неї. Ніколи!
Вони перевернули стіл… А під ним пульсувало його серце, його багатство!
Чи бували у вас такі миті, що принципи, за якими ви жили усе життя виявлялись неправильними? Ваші теорії спростовувались?
Раз — і в ньому прокинулись нелюдські сили. Це було останнє, що він міг зробити задля врятування Її. Він раптово рвонув до стола, врізав найближчого грабіжника лампою і поки той падав відчинив замок.
Машина й досі була в готовності, вона легенько гуділа, а екран все ще сяяв, тому він не став гаяти часу. Вона наче чекала його. До нього кинулись усі чоловіки в масках, та не встигли вони добігти, як він натиснув на кнопку. Чоловіка, що весь цей час стояв біля дверей і злісно посміхався раптово пересмикнуло. “Ні!” — закричав він. Спалахнуло сяйво, що засліпило усіх в кімнаті, раптовий вітер здійняв усі листки і записи в повітря і у кімнаті їх стало на одну людину менше… Він врятувався, назавжди.
Ускрізь миготіли силуети, все було як в тумані — його лякала така обстановка, бо йому весь час здавалось, що він спить. Його вітали, він потискував руки людей. Зараз цей жест зовсім не мав для нього жодного значення. Він крокував впевнено, його затискували трикляті папараці. Йому потрібно було вибратись, втекти од них, од цих мух, йому потрібне було чисте повітря, щоб наповнити свої легені. Думки розсипались, він не міг зібрати їх докупи, як би не намагався — але таке з ним вже бувало. Не було контролю над розумом. “Мене так засліплює успіх”, — це була остання його думка в цьому приміщенні. Він лишив її там, але знав, що вона ще не раз до нього повернеться.
І справді — як його світлий розум можна було затьмарити?
