Ідеальний актор
драма на 5 актів
(написано у спекотний підвечірок)
- Скільки ти років виступаєш?
- Ееее… Дванадцять з половиною. Так, десь так.
- Я певен, що ти зіграєш прекрасно. У тебе чудова перспектива. Тоді тобі нема чого боятися, так?
- Угу.
Коли директор театру вийшов з гримерки, Джон Сільверстоун тяжко відкинувся на кріслі і пильно подивився своєму відображенню в дзеркалі прямо в карі очі.
А ще він щойно збрехав. Він насправді завжди боявся сцени. Усі ці роки не навчили його не боятися публіки — постійно той страх, легкий холодок, що йшов по спині, руки, що одразу німіли і були наче з льоду. Джон панічно боявся кожного у залі, у будь-якій країні, де він виступав. Та він завжди ховав свій страх, він ніколи ні з ким не ділився ним. Це було його особисте. Навіть своїй молоденькій і дурненькій подружці Лілі він ні слова не казав про той страх. Вона захоплювалась ним, а він уваги на неї не звертав. А ще їй заздрили мільйони. Чому?
Джон Сільверстоун був невимовно популярним і геніальним актором. Про його талант писали усі видання світу, його запрошували у кінематограф десятки режисерів, мільйони фанів по усьому світу — хіба ж це не мрія? Він — людина-блиск. І він просто не міг не бути егоїстом. Такий успіх засліплював його справжню сутність.
Джон був дуже високої думки про себе. Невимовно високої.
Та зараз він сидів у гримерці і дивився у свої очі і думав про страх. Страх, що заполонив його і вже здавлював йому груди.
Він поглянув на годинник. За п’ять сьома, 25 листопада 2024 року. До початку вистави ще година. А він вже забувся слова через той дурнуватий страх. Та не лише страх сцени лякав його. Сьогодні він мав бути на висоті, бути найкращим. Бути ідеальним.
Це мав бути найграндіозніший виступ у його житті. Для їхнього театру ця вистава мала бути завершенням світового турне. І де ж завершити його, як не в Паризькій опері?
Головних ролей у виставі було дві і одним із головних персонажів був не хто інший, як Джон Сільверстоун. Хто ж був другим?
***
Театр у якому він виступав являв собою людей з усього світу. Їх режисер — підстаркуватий Том Кларксон за походженням був англійцем. Геніальний режисер, який занадто любив театр, щоб податися у кінематограф, а тому й не заробляв великих капіталів. Потрапити ж до нього було дуже тяжко. Як казали про нього актори — “геній усередині та жорсткий перфекціоніст ззовні”.
Акторський склад ж був дуже вибуховою сумішшю. Сільверстоун, Майлз, Джексон — були американцями за походженням. Майстри, трійка, на яку завжди покладався Томмі (так називали режисера у колі акторів). Далі Шульц, Берг, Шварцман — німці, не лише за походженням, а й за манерою поведінки. Точні і послідовні — таких беруть на акторів, які ніколи не підведуть. Россі, Бертоні — як ви вже зрозуміли це були італійці. Хороші і експресивні актори. Кейн — англієць, старий знайомий Томмі, котрий зі своєю мудрістю і непоспішністю чудово грає серйозних акторів. Але саме через його дружбу з Томмі його недолюблювали актори. Вони усі вважали, що Патрик Кейн має привілеї і завжди отримує хороші, гідні ролі через це.
Але коли Джона прийняли на першу у його житті роль (Томмі з трупою запримітили його, коли він розігрував сценку на вулиці), то увагу привернули не вони, ні. Увесь акторський склад складався переважно з молодих, або акторів середнього віку.
А от його увагу привернув досить-таки старий (йому точно було вже поза п’ятдесят), але досвідчений і харизматичний Майкл (прізвища його не знав ніхто). Його впевненість у грі, іскорка, яку він міг запалити у глядачів — ось це зацікавило юного Сільверстоуна. Сім’ї у Майкла не було, як і у юного Джона. Акторський склад за постійне бажання Майкла грати не за сценарієм прозвали Фріманом. Майкл Фріман — ось, хто став наставником молодого Джона. Йшли роки, за які кар’єра Джона сягнула небачених висот.
І згодом, як це часто буває, за багато років Джон вирішив переплюнути свого “учителя”. Саме йому він довіряв найбільше, але саме сьогодні, на сцені Опера Гарньє він хотів зіграти краще за нього. Ось це його й хвилювало, окрім страху перед сценою.
А найбільше Джона бісило те, що як би про нього не казали у світі, яким би популярним він не був, режисер Томмі постійно казав, що він — неідеальний і що йому ще багато чого треба навчитись у інших акторів, таких як, наприклад, той самий Майкл. Як ж це його дістало, чорт забирай!
Джон подумав про це і злість розібрала його. Він вже все давно вирішив. Сім’ї у нього не було зі самого дитинства, матір померла давно, а батько зник ще до народження Джона; Джон був бездомний, потім він різко розкрутився і засяяв зорею на небосхилі (цей стрибок мав ключову роль у його піарі). Саме тому він давно усе вирішував сам. Це буде його останній виступ з цією трупою. Після цього він прикупить собі віллу десь у Флориді (його мрія) і буде зніматись у фільмах з величезним бюджетом. А потім він одружиться на Лілі і стане найгеніальнішим актором свого часу. Ідеальним, чорт забирай, він ж усе зможе! І не потрібен буде йому Фріман, не потрібен, розумієте? Як і решта трупи. Йому потрібна одноосібна слава, якої він досягне сам.
Треба показати тому Томмі, що він кращий за Фрімана. В них сьогодні буде чудова нагода позмагатись, адже другу головну роль гратиме Майкл.
Джону стало душно і він вирішив прогулятись по коридорах Опера Граньє, поки вистава не почалась.
***
Сьогодні їм доведеться ставити “Переворот” — п’єсу геніального Зака Вейна. Написана у 2014 році вона й досі викликає захват у публіки і є досить-таки актуальною. Проблема з надшвидким розвитком технологій створила проблему відсутності емоцій. Головний герой шукає свою кохану, яка безслідно зникла після авіакатастрофи. Єдине, що є у Картера (герой, якого гратиме Джон) це інформація, що вона жива і те, що її могли викрасти ще до польоту на літаку. Він вирушає на пошуки по усьому світу. Антагоністом виступає Брюс (герой, якого гратиме Майкл) і він намагатиметься перешкодити Картеру знайти свою кохану Бетті. Основна складність полягає у тому, що вона має чотири дії, кожна з яких відбувається у чотирьох містах світу у різну погоду в різних умовах: дощовий Лондон, сонячний Париж, жаркий Єгипет і фінальна дія — засніжений Нью-Йорк. Створення голографічних декорацій не зайняло багато часу, технології дозволяють. Зі звуком теж проблем не буде — звуки дощу, грози та фонову музику гратиме оркестр. А ось гра акторів вимагає повного викладу, тому що історія розповідається справді заплутана. Герої мають зображати апатичних персонажів, які зав’язли у світі технологій, що роблять усе за них. Картер — не виключення. Коли ж він знаходить Бетті, то виявляється вона весь цей час була разом з Брюсом, який вирішив видати її заміж за свого сина — неповторного і найголовніше — емоційного.
Трупа Томмі Кларксона ще ніколи не ставила цієї п’єси, але Томмі вважав, що завершення світового турне має бути грандіозним.
Усе блищало і сяяло. Джон повільно крокував по червоному килимі, розстеленому у коридорі. Сцену і залу, зроблену в італійському стилі він вже бачив на репетиціях, а тут, в коридорах, вестибюлі та фойе йому не доводилось бувати. Це була невимовна краса, але зараз він не дуже звертав на неї увагу. Тут ще було тихо, лише за вікнами поблискувало і приглушено гуркотіло — сьогодні в Парижі бушувала гроза. Головні двері відчиняють за півгодини до початку, тому нікого ще не було. Лише троє прибиральників йшли далі по коридору і про щось сперечались на французькій. Коли вони завернули за ріг, то в цій тиші на Джона знову нахлинув страх. Він подумав, що варто було б згадати слова своєї ролі, але він ніколи не перечитував їх перед самим виступом. “Але разом з тим”, — подумав він, — Фріман зараз сидить і повторює слова. Тільки б він знову не псував сюжет своїми відступами від сценарію! І як це ще подобається людям, Томмі зокрема?
Потім Джон трішки заспокоївся. І раптом, знову згадавши про свої плани на майбутнє його розум вхопився за термін, яким він вже давно себе називав — “ідеальний актор”. А хто ж такий ідеальний актор? Той, хто може вжитись навіть у найгіршу роль? Той, який бездоганно розуміє режисера і співучасників вистави? Той, хто не може прожити без театру? Відповіді Джон не знав і зараз він гарячково почав про це думати. Він навіть не помітив, як до нього підійшов Томмі — режисер якраз повертався знадвору. Напевно що курив. Він одразу розвіяв усі філософські думки Джона.
- Що ти тут робиш?
Це питання неабияк роздратувало Джона, адже він не мав що відповісти — він ходив тут без певної мети. Тому Джон вирішив огризнутись.
- Нічого не роблю. Ви ж завжди кажете, що я нічого не роблю.
Томмі стрепенувся. Він не очікував, що відповідь буде такою різкою.
- Джонні, синку, спокійно… Якщо я й кажу таке, то це не означає, що ти нічого не робиш.
- Так? А що ж це означає? Я був би дуже радий, якби ви пояснили.
- Я намагаюсь пробудити в тебе стимул до праці. Щоб ти не розслаблявся ні на мить.
Джона почала діставати ця розмова, навіть не почавшись, тому він просто відповів:
- Я сьогодні виступлю блискуче, не сумнівайтесь. А після вистави я підготував для вас сюрприз.
І він просто пішов далі. Томмі ж лишень встиг вигукнути навздогін щось на зразок того, щоб він за двадцять хвилин до початку був готовий. Та зараз це не хвилювало Джона. Він крокував не дивлячись на усю цю мовчазну красу вестибуля, який вже за декілька хвилин мали наповнити люди, що прийшли подивитись на “Переворот”. І це буде переворот.
Пройшовши коридором далі Джон раптом помітив Майкла, що стояв, похиливши голову і спершись біля стіни. Джон вирішив роззброїти свого опонента, якого ж він сам для себе створив. Непомітно він підійшов до Майкла і раптом голосно сказав:
- А ти що тут робиш? Том казав, що я нічого не роблю, та я й бачу, що ти теж.
Майкл раптово стрепенувся, він не чув, що Джон підійшов до нього. Джону дещо полегшало на душі, бо його супротивник в цей час не готувався до вистави теж. Сили рівні.
- Джонні… Ти налякав мене, — відповів Майкл, тримаючись за груди.
Джон був задоволений своєю роботою, тому сказав до свого вчителя, щоб бути вищим за нього на ступінь:
- Ти готовий, Майкле?
- Звичайно. В мені можна не сумніватись. А як почуваєшся ти?
Джона здивувало це запитання. Так різко відповісти міг тільки сам Джон. Він поглянув на Майкла. Побачив його зморшки, його стомлене життям обличчя, а разом із тим його досвід. І Джонові стало страшно, бо опонент був сильнішим за нього, хоч вони і були багато в чому схожі. А ще він був єдиною людиною, якій він щось довіряв. Тому опустивши голову Джон сказав:
- Мені страшно. Як і завжди перед сценою.
Від цього йому стало соромно, він почервонів, бо він раптово став нижче на крок від людини, якій він особисто хотів сьогодні довести, що він кращий. Майкл подумав і відповів:
- Не дозволяй зайвим думкам полонити тебе. Якщо ти хочеш стати справжнім актором, то тобі варто було б піти на жертву. Пожертвувати своїм буденним життям і стати тим, яка роль написана для тебе у сценарії. І моя тобі порада — ніколи так не роби.
Що?! Стати справжнім актором?! Це каже йому людина, яка так і не скуштувала світової слави?! Якийсь старий, який думає, що вік — це досвід! Чорт забирай, та що ж це таке?!
Джон вибухнув. Він прямо у вічі Майклові сказав, що він справиться сам, що йому не потрібні підказки якогось старого дурня. Майкл похилив голову, замовчав на мить, а потім лишень тихо сказав:
- Зате я завжди готовий тобі допомогти.
- Матиму на увазі, — сухо відповів Джон.
- І ще, — Майкл підійшов ближче до Джона, наче хотів сказати щось важливе і стишив голос. — Я думаю, що зараз саме час тобі дещо сказати…
Договорити він не встиг, бо до вестибюля увірвався шумний натовп, що прийшов подивитись виставу. Джон сіпнувся, щось буркнув до Майкла про те, що нехай він скаже йому потім і пішов до публіки і журналістів, що тільки й чекали миті, щоб його сфотографувати. Його — зірку.
А Майкл тим часом тихо пішов готуватись до виступу, не зронивши ні слова до людей, що щось йому казали.
***
Джон стояв на сцені під яскравим світлом прожекторів. Він не бачив усієї краси залу, він був засліплений. Він бачив лише перший ряд, на якому сиділа уся товста еліта Парижу.
Сьогодні Джон грав бездоганно. Жодної похибки, та, проте, чудова інтонація. Джон просто відчував себе тим Картером і невідомо, чи це через розмову з Майклом, чи ні.
А ще на нього падав сніг. Несправжній, це була лише голограма. Як і все його фальшиве акторське життя.
Оркестр вибухнув. Це була кульмінація. Позаду стояли Бертоні, Шульц і Майлз. Вони не грали ролей, а лише дивились, як Сільверстоун і Фріман зійшлися в акторському поєдинку. Вони кидали фрази одне одному, як ножі. Це було звичне видовище для тих, хто споглядав драму, але не для них обох. Джон раптом ковзнув поглядом по опоненту і зустрівся з ним очима — йому на мить здалось, що в очах у Майкла промайнули сльози, наче він щось втратив. Та Джона зараз ніщо не цікавило, навіть слова, що Фріман змінював невідповідно до сюжету. Ось настав час фінальної фрази Майкла, після якої Джон мав померти. За сюжетом мав померти він.
Сотні справжніх та електронних інструментів грали зловісну мелодію, і тут Джон мав померти. Він уявно і повільно почав падати і в цьому падінні він побачив усе — Лілі, яка весь цей час сиділа в першому ряді і плакала, бо п’єса ж то була драматична, і Томмі, який захоплено дивився на нього і плескав, та, проте, раптово перемінився лицем, і Майкла, його опонента, який в останню мить подивився на нього і схопився за груди. Джон бачив усе, він бачив свій успіх, явний успіх, який вже в нього в руках. Він переміг Майкла.
Музика оркестру стихла, коли старий Майкл повалився на підлогу, тримаючись за серце. Та Джон цього не бачив, він заплющив очі і чекав оплесків. Оплесків?
Пролунав крик Марії Шульц.
Джон схопився, в голові у нього бухкало. Він помчав до того місця, де вже довкола Майкла скупчилось багато людей. Його охопив непереборний страх, наче він був у чомусь винен. Його мучило таке відчуття завжди, ще з дитинства.
Ось він — успіх.
Майклу вже не міг допомогти ніхто. Коли ж Джон розштовхав людей, то побачив його зблідле обличчя. Майкл ледь-ледь хапав повітря ротом. Як Джону хотілось зараз дати своєму опонентові повітря! Та якому опонентові, вчителю! Чи навіть не вчителю…
- Джон… Ти тут?
В Джона потемніло в очах, коли він зрозумів, що Майкл на останньому подиху звертається до нього. Усі люди, що стояли довкола пильно поглянули на Джона і дали йому шлях до Майкла, що немічно хрипів на підлозі. Він підійшов ближче, став на коліна і припідняв голову Майкла. Джон відчув якесь незрозуміле відчуття, якого він в житті не відчував.
- Джо… Джоне…
Джон нахилився ближче, щоб розчути слова. Слова, які він не чув усе своє життя.
- Я… Твій вчитель… Я… Майкл…
- Я знаю, знаю, — хвилюванню Джона не було меж.
- Ні… Я Майкл… Майкл Сільверстоун… Сину мій…
Це був постріл в обличчя. Обидва Сільверстоуни поглянули одне одному в очі і Джон зрозумів, що дивився у дзеркало. Саме в цей момент. Ось вона — кульмінація. Не “Перевороту”, а всього його життя.
- Пробач мене… що грав свою роль… що пожертвував тобою… — прохрипів Майкл наприкінці вистави його життя.
В Джона на очах виступили сльози, а очі Майкла вже завмерли, сконцентровані на невидимій точці.
Йому ж ніхто ніколи не казав, що саме Майкл наштовхнув Томмі на думку, що його варто взяти в трупу. Йому ніхто ніколи не казав, що його батько був актором. Йому ніхто ніколи не казав, що Сільверстоуни дванадцять з половиною років були разом.
Та провина тут була лише його. А поки він зрозумів це, то вже стояв на колінах, тримаючи тіло батька. Занадто пізно.
Хто такий ідеальний актор? — спитав би кожен.
Це той, хто вміє зіграти у життя. Ось це — ідеальне перевтілення.
***
- Джоне… Ти тут?
Джон здригнувся.
Місіс Сільверстоун заглянула до кімнати, у якій він стояв навпроти вікна, по якому стікав потоками дощ. Сільверстоун стояв у задумі. Його голову знову опанували філософські думки. Не дивлячись на неї він сказав:
- Лілі, є новини?
Лілі підійшла ближче, обійняла його і сказала:
- Джеймс Нолан запрошує тебе у свій новий фільм. Каже, це буде переворот у кінематографі.
- Так?
- Ага. Тобі дадуть головну роль. Джонні, передзвони йому якомога швидше, він просив повідомити свою згоду до вечора.
- Ти думаєш я справлюсь? — запитав Джон і тінь страху промайнула у його очах.
- Звичайно. Ти в мене нічого не боїшся, так? — Лілі заглянула йому через плече, а він наче вперше побачив, яка ж вона гарна. Він лише пробурмотів:
- Угу.
- Ти ж ідеальний актор, — і Лілі вийшла з кімнати, лишивши Джона наодинці зі своїм віддзеркаленням у віконній шибці.
09.07.2012
Василівка
