Про те, як сьогодні підліток просив мене купити цигарки і чому я йому відмовив

Так склалося, що я поспішав. Нашвидкоруч позбувшись сміття, при цьому запаркувавшись не як володар життя, а як простий смертний на парковці поруч смітника, в мене залишалось 25 хвилин на ранковий трафік по дорозі на роботу.

Неочікувано один з групи підлітків, що передражнювали одне одного і вочевидь непогано проводили час, як належить старшокласникам, привернув мою увагу, щось несміливо запитавши. Досі не певен, чи то був їх локальний жарт, чи серйозне прохання, але я не мав часу вникати.

Чи не могли б ви купити їй цигарок? — Запитав мене хлопчина з іронією в голосі, вказуючи на свою компаньйонку. — Ні, трохи різкувато, але чемно відповіла моя підсвідомість. — Ні, друже, якщо закон України не дозволяє тобі цього зробити, я нічим не можу допомогти — машинально повторив мій язик.

Здавалося б, діло кожного. Що тут думати, поспішав, не захотів, і взагалі почав з себе тут моралфага корчити. Знайшов чим пишатися, він когось іншого попросить. Тю, пацан приколовся з тебе та й усе.

Але от з іншого боку, чому все ж моя швидка, а отже справжня реакція була саме такою? Може тому, що я щойно викинув сухе сміття в контейнер для сухого сміття? Запаркував машину, там де це не перешкоджає іншим? Може тому, що закон вимагає забороняти тютюнопаління неповнолітнім?


Напевно, коренями цю ситуацію можна притягнути до реалій мого, та, думаю, не лише мого дитинства, — в школах палити починають чи не з початкових класів. Сталось так, що я не палив і належав до досить нечисельної меншини свого класу (як би це химерно не звучало), будь то з причини заборони батьків, будь то з ранньої ЗОЖної свідомості (звучить химерно при індексі моєї поточної маси тіла). Але після певних роздумів я усвідомив: недарма згідно закону підліток не повинен палити. Він, зазвичай, може хотіти це робити з позицій брендів/моди/наслідування кумирів/належності до певного оточення.

Але робить він це своєю рутиною, а далі й неусвідомленою юними мізками залежністю, через доступність, а фактично, — через відсутність реальних робочих механізмів захисту підлітків від заборонених речовин/речей.

“Не все так погано”, — скажете ви. “Тю, та ти сам пиво не купував?”, - що ж, справедливо. Але насмілюсь зауважити, що робив я це не за підробними правами чи карколомними стратегіями, а за мовчазного схвалення інших осіб зрілого, свідомого віку, які продавали, чи допомагали його дістати.


Як на мене, система мовчазного схвалення таких речей стримує нас від правової держави. В рівній мірі, якщо не більше, ніж політики, законодавці і “виконавці”, які між іншим вчилися в тих же школах. І тим хто сумнівається у вищесказаному, раджу ознайомитися із так званою “теорією розбитих вікон”. Або ж поспостерігати, як з маленького пагінчика пирію, який не викоренити як слід, а потім пропустити ще пару таких, зрештою можна замість врожаю отримати десять соток відбірної насолоди, об які зламається будь яка сапка.

Чи за оленями на дорогах, але це вже зовсім інша розмова ☺