Стопом на море

Цього літа, вже вдруге, я вирішила поїхати на море з BESTом, на базу НУ “ЛП” біля Коблево. Оскільки я не люблю поїзди, особливо нічні, якось само собою подумалось їхати автостопом. Спиталась в бестівців, хто хоче скласти мені компанію, відгукнулась Крістіна, ми з нею разом організовували у травні хакатон для студентів. Для неї ця подорож була першим досвідом автостопу.
Далі — про наші пригоди.

Напередодні подорожі я пришла до Крістіни в гуртожиток ночувати. Поговорили, побавились Exploding Kittens і лягли спати, попереду довга дорога до Одеси, а я ще ніколи не стопила на таку далеку відстань, розраховуючи добратись за один день.

Встали близько сьомої, чай і гоу на маршрутку до Винник. Я доволі давно звідти не стопила, тому вчасно не зорієнтувалась де вийти і ми заїхали аж до кінцевої, тоді як треба було вийти на дорозі до об’їздної.

Anyway, біля 9 ранку ми застопили веселого чувака на транспортері, до Золочева. По дорозі заїхали ще підібрати якихось селян, по блаблакару, чи що. Обмінялись лінками ВК і від Золочева виїхали на білому бусі з якимсь не надто говірким дядьком, який висадив нас на об’їздній Тернополя, де ми довго йшли пішки, чомусь вирішивши проігнорувати маршрутки.

Після години ходьби ми вийшли на дорогу до Хмельницького, де зустріли якогось несміливого хлопчика-автостопера. Трохи з ним поговорили і пішли чекати поки він щось застопить. Заодно була можливість спостерігати стоп зі сторони. Від стояв дуже в несміливій позі, час від часу піднімаючи руку і тримав в руках табличку А4 з нечітко написаним словом “Вінниця”. 
Якщо вже стопиш, треба стояти з настроєм, що все буде ніштяк, сміливо тримати руку і стопити все, що рухається, а не вибірково. Також, якщо вже робити табличку на А4, треба писати чітко, чорним маркером і грубими лініями, щоб напис було видно хоча б з 20 метрів.

Стопери для машин це просто ледве помітні точки на узбіччі, якщо водій тебе не побачить, чи буде надто довго вчитуватись, що там в тебе написано — він просто тобі не зупиниться. Не треба ускладнювати їм роботу :)

Присіли відпочити біля майстерні ремонту машин, я пішла туди спитати чи є в них вода, бо зазвичай в таких місцях можна знайти кран з питною водою. Крану не було, але майстер просто віддав мені моршинську, щойно з холодильника :D

Зачекавши десь хвилин 20 і зрозумівши, що цей хлопчик буде стопити ще довго, ми пішли далі по дорозі і застопили новеньку, мою довгий час улюблену, машину — пікап Mitsubishi L200 Triton. 
За рулем був цікавий чувак, який розповів, що займається гонками на позашляховиках. Розказував, як він якось з друзями заїхав по трасі в гори, вночі пройшов буревій і вони не змогли вернутись назад, бо дорогу завалило деревами. Спустились по іншій стороні гір в Словаччину. Майже ні в кого не було з собою закордонних паспортів, а тим більше віз. Словаки звичайно прифігіли, треба було дзвонити в Київ і вирішувати з консулом, як випустити українців назад.

Вийшли біля Підволочиська, там зайшли вмитись і набрати води на заправці. Потім нам зупинилась фура і це був один з небагатьох випадків, коли я відправила водія геть. Зазвичай, фура для далекобійників — це другий дім, вони підтримують її в чистоті і навіть змушують стоперів знімати взуття. Ця ж фура була брудною, в кабіні було не прибрано, а водій курив і був дуже дивний. На всі мої запитання він просто кивав, і тільки коли я сказала “Щасливо, ми зачекаємо ще”, він протянув— “Чогоо?”. Вся сцена зайняла не більше 3 секунд :)

От вам і приклад — в середньому за три секунди стопер розуміє, варто сідати в машину, чи ні.

Наступна машина була невеликою вантажівкою , що перевозила куряче філе, з веселим, але дуже заклопотаним дядьком, який стандартно питався, чи нам не страшно стопити.

Від Хмельницького зупинили розвантажену жовту фура. Коли залазили туди, відбулась дуже дивна розмова: 
— Ну куди я вас двох візьму.
 — А, не можна? 
— Ну так куди двох..
 — Тоді окей, без проблем, ми можемо.. — Я почала розвертатись до виходу.
— Ну та сідайте, вже, сідайте.

Вже 10 день в дорозі, фура тягнула машину з місця аварії в Росії. Водій мікроавтобуса заснув за рулем і врізався в зустрічну фуру. Ніхто не вижив.

Як водій сам сказав, зупинився, бо думав, що з нами фура швидше поїде :) Справді, розвантажені фури їздять доволі дивно, дуже повільно, підстрибуючи на кожній ямі. На дорогу Хмельницький-Вінниця витратили близько 3 годин.

На об'їзній Вінниці ми знову зайшли перепочити в оазис автостоперів — заправку. Потім одразу зловили іномарку до Немирова, чому я дуже зраділа, бо не люблю стопити на окружних. Дядько виявився зі Львова, ми мали цікаву бесіду про діалекти західної і центральної України, а ще в нього була гарна музика, що рідкість. Додала собі в плейлист Chilly — старе-добре диско.

Далі до Гайсена їхали з контрабандистами машин, батько з сином. Почули, що Кріс з Виноградова і всю дорогу були до нас мега привітні :D В Гайсені ми вийшли на в’їзді в місто, тому потім сіли на маршрутку і виїхали за місто.

Сонце вже починало заходити, до Одеси залишалось більше 300 км.
Трохи постопивши, ми почули улюблений звук автостопера, чмихання фури, що зупиняється. Нам дуже пощастило, жовта фура з одеськими номерами BН. Водій їхав з сином Владіком і сказав, що довезе нас до самої Одеси. Дорога була дуже довгою, ми кілька разів зупинялись, водій приносив нам каву, хотів купити пива, а коли ми відмовились, приніс морозиво :) 
Після Умані, на трасі Одеса-Київ побачили дуже страшну аварію, вісім згорілих вщент машин просто перетворились в одну купу понівеченого металу. Дві смуги повністю перекрили, пустивши рух по зустрічній.
Дуже цікавий був Владік, щось таке було в цьому 8-річному хлопчику, наче він бачив в цьому житті більше ніж ми, особливо коли передбачував через скільки часу ми будемо в Одесі або лазив відкривати нам двері :)
Після кількох годин в дорозі, під жахливу подобу музики, від якої ми безуспішно намагались абстрагуватись, ми прибули в Одесу.

Перед поїздкою я вирішила на всякий забронювати хостел, бо це Одеса, літо, море і кауч дуже перевантажений. Оскільки протягом дороги мені або не відписували, або відхиляли реквести, ми вирішили йти в хостел.На годиннику пів другої ночі, ми за кілька кілометрів від нашого хостелу.

Назустріч йшов якийсь чувак і я вирішила спитати, чи ми йдемо в правильному напрямку. Ігарь, корінний одесит, одразу вирішив, що не відпустить нас самих. Провів, розказав трохи про місця де ми йшли, не все було приємне, бо на цій дорозі підбирали нічних метеликів. Одесити специфічні, вони або дуже непривітні або надто нав'язливі. Але ти не можеш ображатися на цю нав'язливість, вони як діти :)

Наш хостел знаходився напевно в центрі, неподалік від залізничного вокзалу. Над входом в дворик висіла красномовна вивіска “Музей Голокосту”. Заспаний адмін показав нам де душ і наша кімната і пішов спати далі. Я працювала в хостелі і чесно кажучи, зустріли нас такоє :) В будь-якій частині доби потрібно бути привітними до гостей.

Після такої дороги ми одразу вирубались і проснулись близько 9 наступного дня. Інші бестівці вже приїхали на вокзал і чекали на політехівський бус до бази. Ми пішли снідати, коли прийшли на вокзал вже не було вільних місць, тому ми ще влаштували собі чілаут в парку, очікуючи на наступний бус.

На нас чекало вино в Коблево, компанія бестівців і мооре. 
Час минав швидко. Ми ходили гуляти на обрив, звідки дуже гарно видно захід сонця; купалися вночі, море дуже фосфорилось. Вдень — Dixit! і Exploding Kittens та вилазки по морозиво в сусіднє містечко.
Але дорога кличе, залишатись на два тижні не хотілось.

Ми з Кріс вирішили повертатись через Київ, заночувати там і далі рухатись на Львів.

Вранці зібрали речі і одразу на виході з бази застопили машину до виїзду на трасу, а звідти привітного дядька до Одеси. Він їхав забирати дочку з аеропорту, слухав музику 70х і виявився однолітком мого батька :)

Вийшовши біля автовокзалу, ми застопили сім’ю на трохи потовченій, але атмосферній машинці, і сім’я теж атмосферна була, батьки і маленька дочка. Цікаво, куди вони їхали, така кочівна сім’я. Вони відвезли нас буквально на кілька км, але на зручнішу для автостопу позицію.

Там ми зупинили чувака на транспортері, в якого дочку теж звали Крістіна і який підкинув нас десь на 50 км.

Чесно кажучи нам не хотілось стопити фури, після двох суперповільних фур на дорозі до Одеси, але наступна застоплена машина була саме фурою. Водій їхав прямо до Києва. Там було дуже зручно, можна було поспати і послухати музику.

О сьомій вечора ми були вже в Києві. Під час дороги я шукала нам вписку, і вже коли майже не надіялась її знайти, зайшла на Студкауч. Перший пост там був від дівчинки, яка пропонувала захостити до трьох людей в себе в кімнаті в гуртожитку.

Нам захотілось поїсти і ми пішли шукати піцерію в ТЦ, що був поблизу. Охоронець дуже здивувався, коли ми в нього спитали дорогу, такий типу: “Піцерія, що таке піцерія?”.

Піца була дорога і жахливо несмачна. Кріс хотіла сказати це касирові, але мені прийшла в голову ідея залишити письмовий фідбек. Правило канапки наше все :)

Потім, спитавши приблизну дорогу в якогось дядька і двох тіток, ми сіли на автобус, який довіз нас до Тані, нашого хоста. Супермила і привітна дівчинка, з якою ми провели чудовий вечір в Києві, яка дуже гостинно готувала нам каву і сніданок, дозволила спати на її ліжку, і взагалі, вауваувау, Таня — ти найкращий хост евер)

Ми милувались вечірнім Дніпром і я вперше полюбила Київ. В повітрі була атмосфера свободи, лунала Onuka і мені не хотілось йти додому. Всюди були чудові люди, ми говорили-говорили-говорили, про все на світі і втома не відчувалась. Я пообіцяла, що зовсім скоро повернусь, чекай мене, Києве :)

Останнім поїздом метро і останнім трамваєм ми повернулись додому, ще посиділи на балконі, дивлячись на нічний Київ і лягли спати.

Вранці ми попрощались з Танею, поробили якихось рандомних фоток в вітрині ТЦ і пішли на маршрутку до траси Київ-Чоп.

Повз нас пролітали машини, ми сподівались застопити якусь швидку легковушку, але натомість застопили супершвидку фуру до Рівного. Дядько з виразним західним акцентом їхав під 90, що для мене дивно в Україні :) Спочатку думали вийти в Житомирі, бо водій хотів там ще заїхати скупнутись на озеро, але потім подумали, що нам, краще їхати далі. Так ми опинились в придорожньому кафе на 143 км дороги Київ-Чоп. Обовязково повернусь туди ще, ми замовили там вдвічі дешевшу і в рази смачнішу піцу, обідали, дивлячись на гарнюще озеро і насолоджувались життям :)

Обожнюю такі місцинки, я їх називаю in the middle of nowhere. Придорожні джерела з водою, кафе з найсмачнішою їжею, озера, поля, всі ці місця, куди тебе заносить автостоп і в які ти б ніколи не потрапив сам.

Після Рівного застопили фуру до Бродів. Подумала собі, що з цієї подорожі ще не маю браслету; і тут на дорозі знаходжу щось одночасно схоже на фєньку і такі плетені штуки з китичками, які зазвичай висять в фурах. Тепер є :D

Потім зупинився дядько на іномарці. Почувши, що ми стопимо на цій позиції менше 5 хвилин, пожартував, що а він то пожалів нас, думав вже довго стопимо :) Заїхали з ним до джерела набрати води, і я ще помітила, що біля капоту якась ніби чи то пара, чи то курява. 
Через 5 хвилин зупинились знову; виявилось,що машинка зламалась :(

Трохи постояли і застопили, хто б міг подумати! — миколаївські номера ВЕ. Не надто говіркий водій їхав аж до Берліну. Запропонував поїхати з ним :D Якби ж тільки віза, чуваак.

Кожен раз вертаюсь до Львова з іншої сторони, але кожен раз заявляється це відчуття чогось рідного, коли дивлюсь з вікна.

Так і цього разу, глянула на карту, менше 10 км, швидко їх проїжджаємо, бажаємо водієві гарно перетнути кордон і виходимо вже біля Ашану.
Рейд в супермаркет за вечерею і сідаємо в новенький електронівський 3А, вперше в ньому їхала.

Додому вертатись не хотілось, тому пішла до Крістіни в гуртожиток, знову видавати себе за її сестру :D
Трохи відпочивши, вибрались в центр — випити вина.
Наступний день я провела у друга на роботі, в тайм-кафе, і якось так вийшло, що сиджу зараз пишу цей блог, вже в якості адміна тут, лол.

Вночі знову в гуртожиток, останній день перед тим як Кріс поїде додому. В 11 вечора почули стук в двері, якісь хлопці шукали народ, щоб пограти монополію чи покер. Ми були дуже стомлені і хлопці зайшли в кімнату, щоб нас переконати. І раптом з тріскотом стало темно. Така карма — лопнула лампочка :D
Змирившись, що знову не висплюсь, пішла вникати в тонкощі покеру.

Але будь-яка мандрівка добігає кінця, і ця завершилась, як і почалась — з останнім поглядом на кімнату гуртожитку політехніки.

Попереду — нові подорожі!

Like what you read? Give Maggie Corsair a round of applause.

From a quick cheer to a standing ovation, clap to show how much you enjoyed this story.