Listening to Kendrick’s New Album for 2 Weeks and It’s Still Overrated

Every nigger is a star = Every caterpillar is a butterfly, isn’t it right, niggaz? Тримайте з порога наскрізну метафору останнього альбому одного з найталановитіших гіпгоперів сучасности Кендрика Ламара.

To Pimp a Butterfly (Interscope / Aftermath / Top Dawg; 2015) — запис обов’язковий для прослуховування всім і кожному. Цілком імовірно, що він вам сподобається (нічого поганого в цьому не вбачаю, мені він і самому за 14 днів приївся настільки, що я його майже полюбив), не виключено, що років за десять його називатимуть чимось кшталту «Amnesiac від гіп-гопу», радше за все, у підсумкових чартах 2015-го він фінішує у першій трійці, але все це не робить цей альбом кращим, аніж він є насправді. Мені важко писати ці слова, але здається, Кендрик Ламар перетворився на Германа Ґессе від гіп-гопу — майстерного ремісника та гравця в бісер, але страшенно переоціненого Автора.

З нами сьогодні поціновувач сучасної американської культури (гіп-гопу зокрема) Дмитро. Він хоче поділитися деякими своїми думками з приводу предмета нашої розмови.

«Найбільша мерза під час прослуховування альбому — це відчуття фальші. Кендрик відшліфував до дір власну унікальну дескриптивну техніку камерних історій, але чомусь рішив гратись в митця, великі форми, наповнив альбом смислами та наробив багато інших дурниць. І то нормально, з усіма трапляється, обняти б його — ти мій хороший, нічого, іншим разом якось. Але коли весь світ зійшов з глузду та вручив йому корону, то я лічно втриматись не можу. Тобто, виходе, шо король не просто голий, а ще й, блять, сам себе роздягав».

На перший погляд (доречніше, певно, казати про перші прослуховування), To Pimp a Butterfly створює враження такого собі моноліту — важко взагалі знайти, за що вчепитися: кришталево чисті семпли, математично прораховані біти, божественний рівень начитки текстів. Вмощуємося зручніше, просуваємо на міліметр глибше у раковини вух кінчики навушників (так, платівка традиційно сповнена фалічно-вагінальних метафор), моноліт зараз почне розсипатися.

Гіп-гоп — вінець епохи пост-модерну, every nigga тепер не тільки is a star, але ще й митець-концептуаліст. Перший альбом Кендрика Section.80 (Top Dawg, 2011) — такий собі маніфест нового гіп-гопу надцятих, другий, good kid, m.A.A.d city (Interscope / Aftermath / Top Dawg, 2012), — оповідь про становлення Кендрика як автора та його стосунки з життям, оформлена у дотепній формі гри з записами на автовідповідачі самого пана Ламара (так, так, Hotline Miami).

Що ж, тепер наш герой відомий не тільки в світі, але й за кордоном, ложкою так, жирно, по-босяцьки, насипає в свій котел Джона Колтрейна, Джеймса Брауна, Pyramid Song Редіогед, кларнет і саксофон, поліритміку, Старий і Новий Завіти, цитати з своїх текстів, цитати з чужих текстів, Нельсона Манделу та Мартіна Лютера Кінґа, Барака Обаму та Дядька Сема. І робить це, варто зазначити, не просто майстерно, а з вправністю рідкісного таланту. Кожне слово потрапляє на свій біт, семпли гармонічно поєднуються один з одним. Пурхає як метелик, от чи жалить як бджола? Чекайте, чекайте, зараз почнеться!

Так, це все вторинно чи навіть третинно, але, здавалося б, яка різниця, якщо це пост-модернізм (тобто інакше і не може бути), якщо це все ще досі dope as fuck, і чудово заходить під будь-який із компонентів діалектичної тріади pussy — money — weed, а ще краще — під все одразу (головне — побільше vochello!)? Що ще може бути потрібно, якщо The Blacker The Berry – 13-й трек - тому що 13-а поправка до Конституції США заборонила рабство (SUCH SYMBOLIС VERY POST-MODERN WOW)? Куди вже концептуальніше – відносини між niggaz і державою вшиті червоною стрічкою в тіло альбому майже сюжетною лінією стосунків героя з дівчиною? Відповідь у мене проста і вагома – це все форма і зміст, а від серйозного Автора, на титул якого Кендрик тепер претендує, вимагають ще й сутности.

Що ж, варто передати слово нашому експерту з техніки німецького ресентименту Дмитрові.

«Луччій альбом, шо я когда-лібо чув, де автор вбиває сам себе. Зраджуючи самого себе, Кендрік вишов на качєственно-новий уровень у дисципліні відлизування сраки критикам і тепер може проводити концерти в вантажівці тупо находу (це зара серйозно було). Перед Автором завжди стоїть вибір між Get rich or Die trying, і кожен робить цей вибір сам. Ну що ж, тобі видніше. Як то кажуть, Мустафа, пошлі кофє піть.

Замість декларованих у численних балачках хуків, джебів, підпалів молотовими невинних автівок на узбіччі та винних вітрин ювєліркі, на «To Pimp a Butterfly» маємо сором’язливий звук голки глянцевою поверхнею вінілу. Nuff said. Здається, шо Кендрик просто злякався самого себе та того вогню, який в нього виходив, отож повернувся до звучання минулого альбому. Імовірно, критики злякались цього не менше і дуже зраділи, коли побачили, шо нічо не змінилось. Кендрик так і не рішив, хто він — самопроголошений King of New York чи коронований Доктором Дре King of West Coast. Замінюючи запал лос-сантоса бруклінськими виєбонами він тупо охуїв. Подмєна, братци» .

To Pimp a Butterfly, вийди він років тридцять п’ять тому цілком міг би бути виданий на грамплатівках фірми «Мелодия» під назвою «Бабочку на прокачку», а самого Кендрика запросили б виступити на телепередачі «Мелодии и ритмы зарубежной эстрады» на Центральному телебаченні Держтелерадіо СРСР. З Південної Африки Кендрик повернувся, здається, вже не тим, чиїм маніфестом на Section.80 було гасло «Fuck yout ethnicity, nigga!». Наш тендітний юнак (чи то пак рефлексивний батяр) перетворюється на мисливця за привидами: привид Нельсона Мандели тепер бореться з привидом Мартіна Лютера Кінґа (дуальна опозиція треків «u» та «i») за роль провідного образу в творчости пана Ламара. І ці привиди очевидно тягнуть нашого хлопця назад до риторики дев’яностих, коли niggaz могли реалізуватися виключно в двох іпостасях: музики або спортсмена (тепер, як неважко здогадатися, відкрилася ще одна опція – пост Верховного головнокомандуючого Збройних сил США). Безумовно, Кендрик і раніше часто обігравав тему стереотипів та кліше щодо афро-американців і цим виконував важливу соціяльну та мистецьку (у контексті метатексту) функції, однак на останньому своєму записі складається враження, що його власна успішність (реалізація дитячої мрії про популярність і статки) на фоні всіх страждань, які пережили люди чорного кольору шкіри, перетворюється на тягар і обертається комплексом вини. Він звинувачує колег з американської гіп-гоп сцени у консюмеризмі, присвячує цілий трек податковому гачку американської економіки (Wesley’s Theory), метикує про роль афро-американців у розбудові американської держави. Вписати себе в історію виходить хіба що в розмові зі своїм кумиром дитинства Тупаком (між іншим, Кендрикові було сім, коли пан Шакур давав шведам інтерв’ю, на основі якого монтувалася розмова на останній композиції альбому Mortal Man).

Однак, не варто категоризувати. На диску (якщо хтось ще купує диски) можна знайти й «старого» Кендрика. За двадцять два роки після великого бунту в Лос Анджелесі (Кендрикові на той час 5 рочків) Штати зіштовхнулися з черговим бунтом на вкрай схожому підґрунті – Ферґюсоном. Але тепер поруч із афро-американцями, так само як і на концертах Ламара, на мітинги та демонстрації виходять нащадки поляків і німців, мексиканців і малайзійців — ті самі niggaz, які have fucked their ethnicity. Історія не повторюється, але розвивається спіралеподібно, отже я б не здивувався, якби Кендрик лікоть до ліктя з цими новими niggaz (трансформація слова, звичайно, дивовижна) вписався за боротьбу пригноблених парубків із соціяльних нетрів проти змовницького капіталу, сконцентрованого в руках білих пригноблювачів , однак він звертає на тропи провідного мотиву GTA San Andreas – братовбивчої війни «чорних проти чорних». Одна з центральних композицій альбому The Blacker The Berry – повчання дітям про те, що наші homies часто просто вбивають одне одного або ж самі себе своїм власним способом життя. І провина системи (держава + громадянське суспільство) в тому, що вона, хоч і навчилася звертати увагу на те, коли білошкірий поліцейський вбиває чорношкірого парубка, однак так і не навчилася реагувати на те, що чорношкірі парубки вбивають один одного.

Передаю слово моєму колезі, що перебуває за західними кордонами нашої Неньки.

«Чого не вистачає альбомові? Жизні. Паца, ти оголосив усім війну, ти писав про полум’я революції. Для чого? (чи не доречніше буде спросить прямо та зразу: nahuja? – прим. перекл.) Щоб запросити побільше друзів на розширеній версії сінглу? І шо цікаво, на записах не знайшлося місця фірмовим історіям, натомість маємо притчі. Не можна просто так казать «I’m African-American, I’m African», а потім записать «великий американский роман (отдельный, кстати, литературный жанр), упакованный в 16 треков». Молодо-зєлєно, знаєм, знаєм, але так не роблять».

Насправді, роблять. Чом би й ні? Власне, сучасний гіп-гоп, який слухають гіпстори (і нормальні люди теж) по всьому світу, виконує дуже важливу соціо-культурну функцію. Афро-американська культура, навіть в умовах глобалізації, продовжувала десятиріччями існувати в межах ґетто. Власні радіостанції, клюби, звукозаписувальні лейбли, фільми – усе це існувало у вакуумі і тільки зараз стає повноцінним матеріялом для нової американської культури. А гіп-гоп дозволяє весь цей пласт у перетравленій пост-модерністській формі винести зсередини назовні. Проблема лише в тому, чи порається Кендрик із такою Євангелістською місією? Із Старим Завітом вийшло ніби непогано (згадаємо, що з текстів платівки до нас виринають Люсі-Люципер і Дядько Сем-Левіятан).

Дмитро?

«Напевно, якби це зробив хтось інший, ми б аплодірували стоячки тому, як нас обвели вокруг марінплаца. Але, будьмо відверті та чесні один з одним, Кендрик не Каньє. То, што позволено Юпитеру, то не позволено быку. І трагедія в тому, що йому й не треба ним бути, ми його й так любили, та й не вистачить Кендрика на дистанцію, яка прописана в техпаспорті в глави сімейства Кардаш’ян. У кожного своя доля і свій шлях широкий».

Пак? Пак? Пак?