Listening to Kendrick’s New Album for 8 Days and it’s Still Amazing

Уже кілька років гіп-гоп слухати не соромно, і хвала Аллаху за це. Cуворі поціновувачі IDM’у кивають головами в такт Каньє Весту, а фанати Swans точно знають, про кого кажуть trill і хто такі homies. Утім, ця трансформація відбулася аж надто раптово і непомітно. Одразу і не скажеш, у чому ж фундаментальна відмінність гіп-гопу десятих від гіп-гопу дев’яностих, якщо не оперувати банальними істинами про зміну тематики чи якість бітів.

Однією із чільних фігур, котрі посприяли виправданню цього, здавалося б, маргінального жанру, став цар наш і бог Кендрик Ламар, проблемний підліток, рефлексивний батяр і просто сонечко. Його перший альбом, Section.80 (Top Dawg, 2011), створив неабиякий резонанс поза ареалом проживання реперів та брейкерів. Окрім якісних (не просто “жизнєнних”) текстів, ненудних бітів та справді незвичного ліризму й емоційності, у дебютному альбомі Кендрика бачимо цікаві експерименти із наративними структурами. Із кінематографічною силою він розповідає про те, як боротьба із депресивним ґетто перетворюється у, вибачте, філософське дослідження сутності людини. Унаслідок якої він не приходить до єдиної відповіді, а показує зв’язки між різними— здавалося б, протилежними — аспектами людського буття.


Експерименти із нарацією тривають у другому, більш дорослому альбомі good kid, m.A.A.d city (Interscope / Aftermath / Top Dawg, 2012). Кендрк оновив музичну мову. У ній з’явилися елементи попсовості, але водночас вона стала епічною і надзвичайно універсальною. Альбом знову цілісний і оповідний (а як інакше), але тут не просто треки, поєднані спільним контекстом. Платівка побудована навколо повідомлень на автовідповідачі, котрі інкорпоровані у треки й адресовані “ліричному героєві”. Вони роблять структуру більш прозорою, а інтерпретування — більш продуктивним. І, звісно, цей альбом — dope as fuck, качає! Чудово заходить під будь-який із компонентів діалектичної тріади pussy — money — weed, а ще краще — під все одразу. Головне — побільше liquor!


To Pimp a Butterfly (Interscope / Aftermath / Top Dawg; 2015) поєднав все те, за що ми любимо Кендрика. Тут вам і оповідний каркас із своєрідних “епіграфів” (I remember, you was conflicted…), які розростаються від треку до треку і перетворюються на сюрреалістичне інтерв’ю із 2Pac у Mortal Man, заключній композиції; тут і чудові біти, які охоплюють весь можливий спектр емоцій — від меланхолії до тріумфальної самозакоханості; і ну майже ідеальна начитка. Але це все — деталі. To Pimp a Butterfly — альбом із нетиповим художнім підходом.

У гіп-гопі мелодійне і вербальне поєднані напрочуд логічно. Спочатку це була гра за чіткими правилами: ось тут у нас текст без музичної виразності, він простий і зрозумілий; а тут у нас система семплів, яка побудована під конкретну потребу і тому може використовувати чи не будь-який музичний матеріал, а ось — чистий ритм. І хоча гіп-гоп виник у часи розквіту інтертекстів, палімпсестів та інших ризом, він зовсім чужий у цій компанії. Він — остання спроба модернізму (або просто модерну за Габермасом) побудувати “раціональну” художню систему.

Прогресивні реп-тексти, написані із щирою вірою в “покращення” для niggaz, виглядають дещо смішно у контексті хаотичного і трансґресивного мистецтва сучасності, якому більш до вподоби різні витончені девіації. Однак гіп-гоп все ж став головною музикою постмодерну. Цей стиль найбільш чіткий та раціональний, тож руйнувати його, викривлювати, трансформувати, гратися із його культурними кодам можна досхочу. Йому поки не загрожує занепад, бо він — найліпше паливо для атомного реактора постмодерну. Або ж він — проста і надійна опора для радісної гри симулякрів. Звісно, не факт, що сама концепція постмодерну життєздатна, але це вже зовсім інший турнір.


І от Кендрик Ламар — не якийсь там underground-abstract-виконавець, а цілком респектабельний репер — створив альбом, який руйнує логіку взаємодії гіп-гопу з сучасною культурою. To Pimp a Butterfly — не просто сирий матеріал, який стане паливом руху вперед, у хащі транстекстів та ризом. Він сам препарує і видозмінює цілу музичну традицію. Кендрик спирається на два попередні альбоми. Бува, використовує ті самі образи і навіть цитує свої старі композиції (Mortal Man, Institutionalized). Ось, приміром, трек The Blacker the Berry. Чи не найпопулярніший із альбому, він звучить як класичний протестний гіп-гоп, котрий апелює до “білих” як до пригноблювачів, як до творців усілякого суспільного зла. А втім, форма оманлива, вітальний/брутальний thug із вірша — лише маска, за якою ховається Кендрик-трансґресор. Він грається із образами ґетто, але не вірить у соціальний детермінізм; проголошує: дискримінація чорних, справді існує — але з її допомогою афроамериканці знімають з себе відповідальність за власну долю, тож вони самі обирають абсурдне і жорстоке життя. Саме з цього починається вірш — I’m the biggest hypocrite of 2015, Музикант ідентифікує себе зі спільнотою, використовуючи її музичну мову, але каже, що найбільші вороги niggaz — вони самі: they made me kill a nigga blacker than me.

Кендрик Ламар — не “наївний репер”. Тобто хто зна, який він насправді, але найцікавіше вважати його постмодерним митцем, котрий деконструктує культурні коди гіп-гопу, розщеплює їх атоми й добуває з них енергію живих і могутніх образів. У цьому альбомі охоплена ледь не вся традиція афроамериканської музики XX сторіччя. Нью-орлеанський кларнет з Institutionalized, семпли бібопу, фрі- та модального джазу з… та господи, з більшості треків альбому, фанк, R’n’B, — все це препаровано й проаналізовано так, як треба, і по-новому поєднано. To Pimp a Butterfly — не просто музична антологія. Дезорієнтований хлопець із Комптона намагається звільнити свою музичну традицію від утилітарності, руйнуючи її логіку ізсередини. Звісно, деконструкція не остаточна, це все ж гіп-гоп. У якому, втім, часом трапляються натяки на Amnesiac Radiohead (How Much a Dollar Cost, These Walls).

Водночас, можна сміливо відкинути всі ці культурологічні рефлексії — і все одно любити цей альбом. Він настільки міцно й вміло побудований із, вибачте, “вічних” образів та тем, що іронічна гра сучасної культури не може зруйнувати їх повністю. Музикою Кендрика можна насолоджуватися суто тілесно, і хвала Аллаху за це. To Pimp a Butterfly — він про кожного. Бо, як кажуть, every nigga is a star.