Ме-не

Корозія з’їсть мене зсередини, бо окиснення в мені. Полопаються вночі мої кістки, від того Ти прокинешся аби врятувати хоча б частину власного кохання. Така гарна як ніколи, з місяцями повними замість очей, з диханням швидким як рухи твої. Яку красу втрачаю, коли вмираю від спраги до життя, яким не вмію напитись, як кагором чи водою, що у церквах роздають задарма (вони купують все у великих об’ємах в оптовиків). Насправді, мене ніколи не кликали на свято, не пригощали ані коньяком, ані вином, хоча багато разів я бачив вивіску “ Сегодня праздник!” та це був все не той, не той, на який заслуговують люди. А я продовжував все дихати для них, коли казала ти: “Зупинись! Це дурість! Ти не витримавши радощів негайненько помреш!”.

Якби я не кохав їх так само як тебе. Навіщо я хтів надіятись на диво, на красу, що захована всередині речей? Навіщо продовжувати чекати на появу совісті і сенсу та величної краси, коли вони тебе знайдуть врешті-решт десь серед заплутаних шляхів? Моє життя, хочу того чи ні, почне квітнути тихо-тихенько біля багатоповерхівки, у якій будеш жити ти. Тому не втрачай кохання, бо воно завжди має адресата. Окей?

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.