Що такое «Беккет»: Театр абсурду чи абсурд життя

На надгробку подружжя Беккетів, на паризькому цвинтарі Монпарнас викарбувано «Будь якого кольору, якщо це сірий». Цей напис — не що інше, як відображення життєвої філософії письменника.

Літературна слава, яка прийшла до Семюеля Барклі Бекета (повне ім’я) після постановки п’єси «В очікуванні Годо» (1952 р.), здавалося, не змінила його замкнений спосіб життя.

Особливо в останні роки життя письменник уникав давати будь-які коментарі щодо своєї творчості. А Нобелівську премію з літератури (1969 р.) Беккет погодився прийняти за умови, що він не буде присутній на церемонії вручення. Замість нього найвищу літературну нагороду вийшов отримувати його французький видавець Жером Ліндон.

Перші кроки

В цілому Беккет, який з’явився на світ в Страсну п’ятницю 13 квітня 1906 року в ірландській родині середнього достатку, відрізнявся надзвичайно замкненим характером. Не дивлячись на те, що він не пас задніх ні в навчанні, ні в спорті, йому не вдавалося подолати особисті комплекси.

Дослідники життя і творчості одного з засновників театру абсурду по-різному трактують замкненісь Беккета. Деякі припускають, що причиною відокремленого способу життя є болісне для Беккета відчуття неможливості пояснити себе і свої тексти.

Не слід забувати, що на формування характеру юного Беккета також впливали його близькі. Дослідники відзначають, що мати письменника Мей, з одного боку була ніжною по відношенюю до сина, а з іншого, пригнічувала його. Батько Вільям, навпаки, був добрим і м’яким за характером чоловіком. Сэмюел був надзвичайно близький з ним.

Умовно творчу біографію письменника можна розділити на «до» і «після» написання п’єси «В очікуванні Годо», яка дала поштовх розвитку літератури у новому напрямку. Цьому передувала плідна діяльнісь у літературній царині, яку критики та читацький загал сприймали вельми стримано.

Одним з поворотних пунктів для молодого Беккета стало його перебування у Парижі на прикінці 20-х років. Після закінчення дублінського Трініті-коледжу (навчався з 1923 року) і отримання ступеня бакалавра, Семюел удостоївся можливості на два роки відправитися до французської столиці для викладання англійської мови у виші Еколь Нормаль. Це сталося 1928 року.

Париж, який на той час вважався осердям світового літературного життя, не одноразово ставав тригером для молодих писмьменників, які в подальшому завойовували чільне місце на літературному Олімпі.

Прибувши до Франціі, Беккет потрапив у літературне коло ще одного видатного ірландця — Джеймса Джойса, автора «Улісса». Вважається, що згодом Беккет став його літературним секретарем і допомагав у роботі над романом «Поминки за Фінеганом». Серед дослідників побутує думка, що це не відповідає дійсності — начебто сам Беккет заперечував своє секретарство у великого ірландця. З іншого боку стверджується, що Беккет просто «підчищав» своє минуле, щоб не залишитись у тіні Джойса.

Творчість

Є письменники, твори яких моментально стають бестселерами, викликають захоплення критиків і читачів. При цьому видавці змагаються за право отримати рукопис нового твору. Літературний шлях Беккета, навпаки, не був легким. Не зважаючи на значний доробок літературних, критичних, поетичних творів, іноді здавалося, що письменник так і залишиться відомим лише у вузьких колах творчої інтелігенції.

У 20–30 роки він пише оповідання, критичні есе — присвячені Данте, Прусту, Джойсу, займається поетичною діяльністю. Перші надруковані в часописі «Transition» у 1929 році твори — критичне дослідження «Данте… Бруно. Віко… Джойс» та коротке оповідання «Припущення». Згодом, у 1930 році була надрукована алегорична поема «Блудоскоп» (або «Курвоскоп»), в якій Беккет звертається до життя філософа Рене Декарта. «Молода людина, якій нічого сказати, але хочеться щось зробити», — так критично оцінював згодом свою ранню діяльність сам Беккет.

У 30-му році Семюел вирішив повернутися до Ірландії, щоб згодом назавжди її полишити і вже остаточно віддати перевагу Франції та Парижу. До речі, Джойс також повертався до Дубліна, працював там вчителем, а через пару років полишив це місто назавжди.

На 30-ті роки припадає написання Беккетом критичного твору «Пруст», збірки оповідань «Більше уколів, ніж копняків», добірки віршів «Кастаньєти ехо». Також Беккет працює над своїм першим романом «Мрії про жінок, гарних, і так собі» — він був надрукований лише у 1993 році. Але навряд чи всі ці твори скажуть багато нашому читачеві.

У 1935–1936 роках Беккет працює над романом «Мерфі», який не мав комерційного успіху. Сам Джойс дав позитивную оцінку твору — це підвищило репутацію автора серед літераторів. Однак видавці були іншої думки — примітно, що перш ніж роман був надрукований, Беккет отримав більше сорока відмов. Лише видавництво «Routledge» у 1938 году погодилось його надрукувати.

Немає потреби перераховувати всі твори, які вийшли з-під пера Беккета. Варто лише зазначити, що видавці настійно рекомендували письменникику скорочувати, на їхню думку, занадто розлогі твори. Невідомо, чи дослухався Беккет до їхніх порад, але з цього часу, як зазначають дослідники, письменник намагається «стискувати» свої твори — починається шлях до «промовистого мовчання».

Шлях до абсурду: втрата слів

У січні 1938 року на одній з паризьких вулуць на Беккета з невідомих прчин з ножем напав безхатченко. У цей же час у нього зав’язуються стосунки з Сюзанною Дешево-Дюменіль, з якою він не розлучався до кінця життя. Правда, стосунки були формалізовані лише к 1961 році.

Далі — Друга світова війна, оккупація, участь у русі Спротиву, втеча на неоккуповану теритрорію — селище Русільон, де Беккет працює над романом «Уотт».

Новий період творчості — вже після звільнення Парижу, тоді Беккет починає писати французською. Свого часу аспірант, який писав дисертацію про творчість Беккета, спитав, з чим це пов’язано, на що письменник відповів, що цією мовою простіше не дотримуватись стилю.

І дійсно, починаючи с 1946 року Беккет відмовляється від «ерудованих», сповнених алюзіями текстів. Його словесні конструкції втрачають логічність і конкретність, зміст начебто руйнується, намомість складаючись у нову і незвичну цільність.

Цей період проходить під знаком театру абсурду і відомої трилогії — «Моллой», «Мелон помирає» и «Безіменний». Але справжнім проривом у творчості письменника стали драми. Літературному напрямку, у якому почав працювати Беккет, англійский критик Мартін Есслін у 1961 році дав визначення «театр абсурду».

Найвідоміша з п’єс — «В очікуванні Годо», була написана жовтні 1948 — січні 1949 року і поставлена у 1953 році в маленькому паризкому театрі актором і режисером Роже Бленом. Статична структура п’єси, в якій фактично нічого не відбувається, відсутність дії, трагічна беззмістовність людського існування, недолугі діалоги винесли на перший план проблематику екзистенціалізму. А фраза однієї з дійових осіб «нічого не вібувається, ніхто не приходить, ніхто не уходить — жахливо», стала візитівкою драми абсурду.

Деякі дослідники вважають, що п’єса — це алегорчний відгук на поді війни, якоюсь мірою, це досвід руху Спротиву, у якому Беккет брав участь. Війна, як кажуть ветерани, це передусім очікування кінця. «П’єса Беккета як раз про це: як жити, коли знаєш, що помреш», — стверджував Олександр Геніс.

Достеменно невідомо і хто такий Годо. Коли Алан Шнайдер ставив вперше в Америці «В очікуванні Годо», він запитав Беккета, хто такий Годо або що означає Годо. Драматург відповів: «Якби я знав, я б сказав про це в п’єсі».

Згодом були інші п’єси «Ендшпіль», «Щасливі дні», «Не я», «Качі-кач» та інші, в яких розробляється естетика, започткована п’єсою «В очікуванні Годо». Беккет також активно пише для радіо і телебачення, пише роман «Як це».

Не зважаючи на песимістичну складову у творчості, Бекет отримує Нобелівську премію за «новаторські твори у прозі та драматурії, в яких трагізм сучасної людини стає її тріумфом».

В останні роки до теми неможливості творчості, яка займала Беккета протягом десятиліть, додалося тяжке відчуття, що він вже написав абсолютно все, що вважав за потрібне, і лише доживає життя. Він проводив час у своїй паризькій квартирі, перечитував улюблені книжки.

17 червня 1989 року померла його дружина Сюзанна, а 22 грудня 1989 року — сам Беккет. Розгубивши всі слова, він зумів піднятись на вершину творчості.

�. �. �. �. 

Show your support

Clapping shows how much you appreciated Stanislav’s story.