Stay Punk

— Ваш собака кусається?

— Ні, він робить боляче инакш.

Цианід та щастя

Вчора гуляв з чуваками, уперше після моєї операції. Говорили про панк і про те, що гурт доведеться розпустити. Я запитав Рейку, що для нього панк. Він підійшов до смітника й пхнув його — смітник відірвався від землі, похитнувся, але повернувся на місце. Хлопці засміялися. Тоді Рейка розлютився й перевернув його руками. Я підійшов до смітника біля лавки навпроти й зробив те саме. «А це панк?» — запитав я. «Ні, це мода» — відповів Рейка. Мудак він. Усі знають, що це Біллі Джо Армстронґ. І він теж, до речі, мудак і ніякий давно не панк.

Панк не мертвий і навіть не помирає, помираємо ми. Із цим варто змиритися, просто в якийсь момент треба відпустити старого себе і не ганьбитися спробами перевтілення, реінкарнації, нової стратегії розвитку. Усі ці тухлі метафори про зміїну шкіру, розмови про дорослішання, угу-ага, тухла тухлятина це все! Просто на певному етапі пошуки нової ідентичности закінчуються. Ти ще продовжуєш кричати: «Я не такий, як ви, мудаки! Я ще більший від вас мудило, але не такий, як ви! А ви всі однакові, мудаки! Чуєте, мудаки, ви всі однакові! Живіть із цим знанням! Плодіть мудаченят, вчіть їх бути мудаками Усі ви мудаки!», — це агонія. Липа. І ти такий, як вони, і вони такі, як ти. І різниця між вами хіба в ступені відчаю від самого себе, як писав той, кого називати не можна (от хто-хто, а він був не мудаком і навіть не мудилою, а рідкісним мудобродом, варто віддати належне) .

Що тепер? Ми втратили природню зухвалість — система асимілювала її до брутальности й черствости, заперечення норми вона перетворила на ненависть до незрозумілого. Як тепер жити з цим знанням? Так хочеться підійти до Рейки й висмикнути з його вуха сережку, обрізати Славіку дреди, змити з волосся Террі фарбу, спалити свою куртку з написом «НАТЕ». Усе, панове, розходимося, вистава закінчилася, ви автентичні мудаки, залиште музику дітям, вони, принаймні, мають на неї право.

Славік докурює сигарету й кидає її на асфальт. До недопалка підходить Рейка, плює на нього, дістає телефон, фотографує. «Це візуальний панк, малий, диви!» Ні, Рейка, це жлобство — етика мудацтва. Етика, Рейка, не естетика! Славік не в змозі донести бичок до смітника. Звичайно, ми ж з тобою перекинули щойно по одному, куди він його понесе? Як це все бридко, як гидко це все!

Може, це я не правий? Може, це в мене проблеми, а в чуваків усе, як і було? Дарма я так наїжачився, відчуття внутрішньої напруги передається повітряно-крапельним, це вже очевидно. Вони мають зрозуміти, я вперше за довгий час вийшов на вулицю, вперше з того, що сталося, розмовляю з однолітками, а не батьками чи лікарями. Мине час і мене попустить. Може ж і таке бути, правильно? Треба буде зайти й поширити допис Рейки зі слиною на недопалку, підпис якийсь вигадати. Вважатимемо це жестом примирення.

— Ти так і не розповів, що з добою сталося, малий. Що тобі вирізали?