Panic!

Мені здається, що Паніка прийшла в моє життя раптово й забула постукати в двері. Таким чином в нас не відбувався невід’ємний діалог з представленням.

  • Хто там? — запитала б я
  • Паніка, — відповіла б мені Паніка своїм легким прокуреним голосом.

Я завжди намагаюся уявити якою є моя Паніка, як вона виглядає. Здається, вона бунтарка, з різнокольоровим волоссям та забитим “рукавом”, вона обов’язково слухає мою улюблену музику й має кільце в носі. Моя Паніка виглядає смішною, бо вона стара (хоча і виглядає молодо) — надто довго зі мною. І якби тоді, декілька років тому, вона представилася б, я нізащо б не відкрила двері. Натомість вона зайшла до мене в кімнату, закрила усі вікна й поставила забруднені болотом черевики на стіл. А потім щей закурила. “Тепер ми будемо сусідками, — сказала хриплим голосом вона й додала, — але за комунальні платиш ти”. І я платила. І терпіла її присутність в своєму житті. Бо, по-перше, коли з тобою починає хтось жити, ти швидко звикаєш, а по-друге, життя без Паніки видавалося дивним. Ти вже без неї не можеш сходити в магазин за продуктами, чи піти на концерт улюбленого гурту. Паніка була немов надокучливим старим другом, компанія якого тобі огидна, але ти вже не уявляєш життя без нього. Таким чином Паніка прийшла й залишилися жити зі мною. Увесь мій одяг пропахся її димом, а мій хлопець був не в захваті від такого сусідства.

– Вижени її, — казав він мені

– Але як я це зроблю, — змученим і невиспаним голосом відповідала я, — як можна вигнати того, хто з тобою живе?

– Просто відкрий двері та попроси піти, — наполягав коханий. І десь, в глибині душі я розуміла усю філософію цього речення.

Паніка, на диво, практично нічого не їла, але вона не спала вночі й потребувала багато уваги. Коли я збиралася на роботу, вона обов’язково виходила зі мною. Ми сідали в одну маршрутку й трималися разом щоб не впасти. Єдина різниця між нами полягала в тому, що я плакала, а вона сміялася. Вона заходила зі мною в офіс і я дійсно не могла зрозуміти, чому її не виганяє шеф. Натомість вона віталася з ним за руку, а потім сідала за мій стіл. Я постійно переживала, щоб Паніка нічого не натворила. Коли вона з’являлася, в офісі розсипалися папери, розливалася кава, а всі радощі розвіювалися натомість приходила втома й усвідомлення власного безсилля.

– Сьогодні був хороший день, — щасливо говорила мені Паніка в таксі.

– Вам погано? — запитав таксист, дивлячись на заднє сидіння.

У машині, я не сиділа, а лежала. 120–121–125–127–128–130 ударів серця в хвилину. Мені було дуже погано.

– Вона просто втомилася, зараз кави вип’є й ми будемо веселитися далі, — відповіла замість мене Паніка. Таксист поглянув на мене очима повними розуміння, але так і нічого не сказав. Зате не взяв грошей. Я йому вдячна.

У квартирі ставало краще. Паніка відступала. Вона давала простір. Це була така закономірність. Їй завжди було добре тоді, коли я відчувала приступи нестерпної тахікардії, задухи, вона веселилася й стрибала довкола мене, коли я потребувала простору. Натомість кожного разу, коли я відчувала веселощі, коли бешкетувала на вулиці Паніка на мене ображалася, немов я про неї забула. Але я ніколи не забувала.

******************************************************************

Хотілося б, щоб назва цього блогу асоціювалася з відомим гуртом, але, на жаль! Мені всього 23 роки з яких невідомо скільки я страждаю на панічні атаки та невроз. За цей час, я побувала в книзі Данте й пройшла усі кола пекла, але зараз з впевненістю можу сказати, що моя історія більш-менш успішна. Я хочу поділитися з нею, бо на своєму досвіді знаю, що боротися з панічними атаками тет-а-тет важко. Полегшує стан той факт, що хтось переживав аналогічні емоції, проходив такі ж випробовування.

Цей блог дався мені важко, але я подумала, що комусь він може допомогти =) Він складатиметься з художньо-обрамлених розповідей, які траплялися зі мною в житті. А також, я публікуватиму корисну інформацію з різноманітних джерел.

Отже, інформація про панічні атаки для знавців англійської мови:

А це історія популярної британської блогерши Zoella

P.S. Додам, що я не є психологом, не закінчувала жодних тренінгів. Це просто моя історія. Але я більше не можу мовчати про неї. Надіюся, комусь ця інформація стане корисною

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.