Чому я ненавиджу зиму

Десь до 2010 року, коли соцмережі щойно з’являлися у користуванні українців, було модно писати не про якісь успіхи, круті івенти і т.п. (як це робиться зараз), а було багато бложеків із ниттям. Це було більше схоже на якісь особисті щоденники, просто у мережі. Ніхто ні перед ким не намагався випендритись. Ну точніше, як, все-таки було якесь розуміння, що це читаєш не лише ти, а і твої якісь друзі, а інколи навіть абсолютно незнайомі люди, що випадково натрапили на твій блог. Але ти не намагався муби кращим за інших. Навіть навпаки — треба було показати, що твої проблеми похлєщє проблем інших. Це був час ЖЖ і вконтактє. Всі намагалися підтримати тебе, після того як ти пониєш і розповідали як вони часто “відчували те саме”, або “добре тебе розуміли”.

Але ці часи минули. Давно. Мені навіть інколи здається, що цих графоманських щоденників ніколи і не було! Я свій видалила ще році у 2012. Інші мої знайомі або позабували паролі, або чистосередечно забили на свої перші блоги. І тепер ведуть інші — сповнені щастя, радості, веселощів, подорожей і незабутніх подій.

Але інколи мені не вистачає такого місця, де можна понити і розповісти іншим як мені буває хріново. І тому я вирішила знайти найбільш подібну платформу до того таки ЖЖ і відродити традицію нити. Бодай кілька разів на рік :) Усе ж круте, що зі мною трапляється, можна знайти на іншому моєму блозі aroundmylife.com :)

Перша моя розповідь буде про те, ЧОМУ Я НЕНАВИДЖУ ЗИМУ.

Я все життя її не дуже вже і любила. У школі мама із настанням цієї пори натягувала на мене силу-силенну шмоток, треба було постійно перевдягатися і дуже зручно прогулювати уроки, в університеті на цей час припадала сесія і треба було два-три місяці (три, якщо треба щось перездавати) посилено вчити, їздити в універ, змінюючи три види транспорту і т.д.

А останні років 3–4, які я пам’ятаю, я почала жостко хворіти взимку. От просто починаються перші морози (навіть іще у листопаді) і все, я злягаю. Інколи із температурою, інколи із ангіною, інколи із закладеним носом. Тривати це все може кілька тижнів поспіль. Одного разу я тупо три тижні не могла дихати. Від того, що я вдахала виключно через рот, у мене в голові не вистачало кисню і я думала, що божеволію. Я ходила до нашого клятого “сімейного лікаря”, який виписував мені якусь лабуду, яка ніфіга не допоагала, а він просто казав — треба почекати. На третій тиждень я уже наїхала на нього, що скільки можна чекати, він виписав краплі, які мені допомогли уже на наступний день. І ця частина хвороби закінчилася. Правда, у результаті виявилось, що ті краплі були антибіотиками…

Я взагалі дуже проти будь-яких ліків: від гомеопатичних до антибіотиків та вітамінів. Раніше я могла вилікуватися буквально чаєм з лимоном та молоком із медом. А ще добре сольові розчини лікують. Але чомусь тепер це все перестало діяти. Чому?

Екологія галіма?

У мене алергія на зиму?

Варто зауважити, що останні кілька років я активно стараюся вести здоровий спосіб життя: займаюся спортом, їм багато корисної їжі: овочі та фрукти, зелень, каші, я, блін, вдягаюся як капуста і мене впирає, коли ніде не піддуває, шапку ношу справно із першими вітрами. Та я навіть у спортзалі почала обливатися холодною водою у бані, щоб закалятися! А ще ми недавно здали аналізи на загальний стан організму — майже по всім показникам здорова, як бик! І що це робиться???

Я знов лежу хвора. Усе, що я робила — впусту. Я знову захворіла в канун корпоративів (минулого року я свій ще відгуляла більш-менш, а от на Віталіка не змогла встати), в час, коли всі готуються до нового року, ходять на площі фотографуватися із різдвяною атрибутикою і п’ють глінтвейн під живу музику.

А я лежу із температурою 38. І не їду у Карпати, які ми запланували буквально тиждень тому. Капітан Бачня в дії, це коли ти можеш захворіти у день виїзду, коли уже не можна здати квитки, а відмінити готель коштує купу бабла. Капітан Бачня, це коли через тебе псуються вихідні у інших. Капітан Бачня, це коли ти розумієш, що не можна взимку тусити в Україні, але поки що нічого для цього не робиш. Сподіваюся, поки що :)

Show your support

Clapping shows how much you appreciated Sasha Stupakovska’s story.