Записки “парашутистки”. Частина 3 “Емоційна складова”

Незважаючи на купу помилок, які я зробила на першому рівні (незнайдена з першої спроби “медуза”, забутий сигнал п”ять-п”ять, неправильно обрана точка приземлення, ризикований поворот на висоті тридцять метрів), Інструктор ставить мені залік і дозволяє переходити на наступний рівень AFF. Каже, у мене все добре, тільки треба поводитися сміливіше в момент відділення від літака.
Я дивуюся, що він робить зауваження не за помилки у техніці, а за емоційну складову, яку я й сама вважаю найслабшим місцем, — проте нічого не кажу вголос — лише радію і сміюся, коли він ставить підпис у заліковій таблиці моїх стрибків.
Я залишаю сонячну дропзону і повертаюся в Київ, не знаючи, що майбутні дні будуть сповнені розчарувань і ми з хлопцем посваримося через моє нове захоплення стрибками.
 — — 
Коли наступного разу я збираюся на аеродром, у мене паскудний настрій, і єдиний намір — востаннє поглянути на улюблену дропзону, вибачитися перед інструктором, попрощатися і покинути парашутні стрибки. 
Приїхавши на місце, я дивлюся на безкрає поле, осяяне сонцем, і мовчу. 
- Це твій пацан дзвонить? — запитує Інструктор, коли я навмисне не беру телефон, — Перекажи йому, що він ссикун.
- Все не так просто, — кажу я.
Інструктор несподівано перетворюється з американського сержанта на східного мудреця, і каже:
- Кожен, хто проти твого бажання — просто не твій.
Я не маю настрою чути і усвідомлювати мудрості, тому, намагаючись запхати негативні думки подалі, пропоную:
- Давайте краще тренуватися.
- Лізь у підвіску, — відповідає Інструктор.
- Я забула, як вона збирається.
- Не хвилює. Одного разу я тобі вже показував.
«Американський сержант повернувся», — розумію я, і плентаюся в напрямку розібраної підвісної системи. Коли вже стою і дивлюся на підвіску, наче ми з нею вперше зустрілися, поруч опиняється кілька спортсменів: вони поводяться по-джентльменськи — один ставить на місце подушку відчеплення, інший — кільце запаски. Я намагаюся їм пояснити, що допомагати не потрібно — я мушу зробити все сама, бо в іншому випадку так і не навчуся. Але джентльмени не слухають, і врешті я здаюся.
Під час тренування я все роблю механічно, і, на диво, правильно, але сам процес не приносить мені очікуваного щастя, бо думки мої — далеко. Після підвіски я повертаюся на підстилку, приймаю вже звичну позу «човника» і ми тренуємо рухи ліктями — для поворотів, які мені доведеться виконувати на другому рівні AFF.
Врешті настає час підйому. Мі-8 запускає двигуни, я вбираюся у свій студентський комбінезон, заплітаю коси, надягаю окуляри і слідом за інструкторами простую полем до гелікоптеру.
 — — 
На висоті чотири з половиною тисячі метрів лунає сигнал «до відділення». Ми троє підходимо до рампи, розвертаємося спиною, я кладу долоні на стелю, по-черзі отримую сигнали «ок» від кожного з інструкторів, розкачуюся догори-донизу — і відділяюся.
Тоді все і починається.
Я, начебто, лягаю на потік, але відчуття дивне, бо мене хитає. Основний інструктор показує мені якісь жести, та я не сприймаю жодної його підказки, бо зайнята тим, щоб вирівняти положення у потоці. Коли резервний інструктор, відпускаючи мою ліву руку, вилітає наперед обличчям до мене, центр тяжіння зміщується вправо. Замість тримати спину вигнутою і впиратися ногами у потік, я починаю завалюватися на бік, і кожен мій рух, яким я намагаюся виправити становище, призводить до ще гірших наслідків. Ноги і руки починає тріпати повітряним потоком, наче вони зшиті з тканини і напхані поролоном, і я не перекидаюся на бік лише завдяки основному інструктору, який тримає мене так міцно, наче скриню зі скарбом. Він продовжує показувати, щоб я вигнула спину та випрямила ноги. Швидше інтуїтивно, аніж свідомо, я прогинаюся «човником» і трохи стабілізую власне положення у потоці, але не встигаю до цього звикнути, бо інструктор спонукає мене розпочинати виконання завдання другого рівня — розвороти у вільному падінні. Щойно я згинаю праву руку в лікті, як нас обох стрімко розвертає у потоці, і від несподіванки я починаю гальмувати іншим ліктем, але гальмується так собі — мені здається, я так сильно нас розкрутила, що основного інструктора все ще тягне вбік, тож я намагаюся не лише розвернутися назад сама, а й потягнути його слідом. Резервний інструктор опиняється далеко, основний продовжує хапати мене за руку і показувати якісь жести, але мені раптом стає сумно і на все начхати — і тоді бажання боротися за успіх завдання цілковито зникає. 
Резервний повертається, основний припиняє свої підказки. Я показую, що збираюся відкривати парашут, і викидаю «медузу».
Зіпсований не лише вільний політ — наступний етап пілотування парашутом теж не приносить радості, бо інструктор, щось собі надумавши, не дає мені зробити жодного самостійного руху.
- Праву клеванту, — наказує навушник, — Ще. Тепер досить. Пам’ятаєш, де ти мусиш бути на рівні 600 метрів? Вперед. Тепер вліво. Тепер повний розворот на 360 градусів. Ще один…
Звісно, після такого дистанційного керування, я приземляюся там, де треба.
- Пострибай, щоб я бачив, що ти у порядку, — говорить навушник.
Я принижено стаю на ноги і два рази підстрибую, а тоді починаю збирати парашут.
Кайф — не єдине, чого я не отримую. Я не отримую ще й залік — але це очевидно і ясно, як два плюс два.
- Може, зробимо розбір стрибка? — обережно запитую Інструктора, — Я проаналізувала свої помилки: треба було одразу вигнути спину, а потім не так сильно розвертатися…
Та він перебиває мене:
- Про що ти думала?.
Спантеличена, я мовчу.
- Не знаю, де ти була під час стрибка, але точно не у небі, — говорить він, — Це — твоя основна помилка.
Він має рацію. Якщо бути відвертою з самою собою, я одразу зрозуміла, у чому лажа. Негативні емоції все псують — вокал, роботу, і, як виявляється, стрибки із парашутом теж.
Проте, моя вчителька з вокалу, говорить, що важкі уроки вчать нас більшому, аніж вдалі, змушують боротися зі своїми слабкостями. І я абсолютно, нескінченно із нею згодна.

— — —

Ми в суботу їдемо на дропзону “Чайка”, — несподівано каже колега по роботі, — Хочемо стрибнути тандеми. 
Я посміхаюся. Не знаю, що їх надихнуло — може, частково і моя історія.
- Ти з нами? — запитує колега, — Поїхали, стрибнеш.
Я замислююся. Від Інструктора нічого не чути — він, мабуть, досі в Угорщині на міжнародній тусовці парашутистів. А якщо стрибати AFF далі — то стрибати лише з ним.
Ввечері після роботи я роздивляюся свою залікову книжку стрибків, пригадую найяскравіші моменти, перечитую окремі абзаци з власних Записок “парашутистки”…

“А чому обов”язково з ним? — думаю, засинаючи, - Це ж мої стрибки. Це ж мені кортить літати. Поки його немає — можна стрибнути з іншим інструктором. А як повернеться мій — продовжити з ним”.
Наступного дня я телефоную на дропзону “Чайка”.
- Чи візьмете мене цієї суботи стрибнути другий рівень AFF?
- А де і коли ви починали проходити AFF?
Я розповідаю де, коли і з ким. Кажу, що зараз мій інструктор у від”їзді, а мені дуже кортить літати. 
- Дочекайся, коли він повернеться, — упевненим тоном каже телефон, — Так буде краще.
Страшенно здивована, я белькочу “дякую” і відключаюся.
Мене відшили.
Чому?? AFF — найприбутковіші стрибки для інструкторів. Чому вони не захотіли мати зі мною справу?
- Вони, мабуть, подумали, що твій інструктор набагато більше знає про тебе і твій шлях, — каже подруга, — І так тобі буде краще.
- Не захотіли з тобою возитися і перевчати по-своєму заради одного-двох стрибків, — пише В. — Воно їм треба?
Я хочу, щоби правдою було те, що каже подруга, але розумію, що В. — той, хто має рацію. Проте, мені підсвідомо хочеться додати ситуації казковості, і я впускаю в голову думку “значить, так усе має бути”.
Ми приїздимо на “Чайку”, і колеги йдуть стрибати тандеми, а мені гріє кишеню подарунковий сертифікат “враження у подарунок”, презентований друзями на день народження. Я вирішую використати сертифікат на політ в аеротрубі. Я знаю, що в подарунок іде лише дві хвилини — а за цей час хіба що можна звикнути до труби і влягтися на потік — проте, я вирішую скористатися двома хвилинами, щоб спробувати вправу, яка досі так мені й не вдалася, хоч скільки ми тренувалися у спортивній трубі, вправу, яку треба буде виконати, щоб скласти рівень 2.
Поворот. 
Біля труби на “Чайці”- величенький натовп — народ, вбраний у комбінезони, стоїть рядочком перед інструктором-приколістом, який показує, як зайняти правильну позу вільного польоту, і говорить “тільки не треба будь-ласка оцих рухів руками у стилі диско”. Я регочу, бо знаю, як ковбасить у поітряному потоці, якщо розмахувати руками “у стилі диско”, проте, окрім мене, ніхто не сміється — я розумію, що всі літатимуть вперше.
А потім ми піднімаємося сходами на площадку очікування, інструктори заходять у трубу, оператор вмикає мотор, і людей, охочіх вражень, по черзі викликають нагору. Ми дивимося, як інструктори допомагають хлопцям і дівчатам триматися у повітрі — одного хлопчину кілька секунд тримають на спині, і він балдіє. 
Я чекаю своєї черги і розумію, що мене ніхто тримати не буде. Я не дозволю нікому допомагати. Я збираюся лягти на потік сама. 
Мене викликають, я здіймаюся сходами, захожу у трубу, лягаю на сітку і вигинаюся “човником”. Мотор розганяється, я посміхаюся до інструктора, він посміхається у відповідь, показує трішки менше прогнутися, я так і роблю, і тоді… злітаю сама! Я лечу, і мені так легко, і я починаю пригадувати вправи, які ми колись тренували: витягаю вверх п”яту точку — підлітаю дороги, потім сильно вигинаюся “човником” — спускаюся донизу, а потім… потім стабілізуюся на потоці, і вставляю лікоть у потік, щоб зробити поворот.
І я розвертаюся. Я тримаю лікоть у потоці і розвертаюся. Я вперше правильно розвертаюся

“Чому так швидко!?” — показую, коли час закінчується і мотор стихає.
Інструктор посміхається у відповідь. 
Ввечері того дня я пишу своєму другу В.
- Можеш таке собі уявити? Ми стільки тренувалися у спортивній трубі, і я тоді ледь не здохла сама й замучила Гену, проте жодного разу нормально не розвернулася. А сьогодні в мене було тільки дві хвилинки, і я змогла! Невже справа у тому, що мені, аби навчитися, не вистачило якихось двох хвилин??
- То просто з часом в тебе в голові нарешті все вклалося, — каже В.
І я розумію, чому В. іноді так мене дратує — тому, що в такі моменти я маю враження, наче він уміє читати думки.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.