Промова не сцикуна
Минув ще один тиждень щасливого українського життя, який для мене завжди закінчується пятнично-суботнім відпочинком.
Взагалі-то субота для мене такий день, коли я намагаюсь не торкатись техніки, тим паче засобів зв’язку.
В мене навіть для вихідних днів є спеціальний телефон, який не має доступу до мереж. Виключно для звязку з батьками та рідними. Звичайний кнопковий з радіо та плеєром.

Зазвичай у суботу ми проводимо день з дітьми. Кудись сходимо або просто товчемо усі разом у ліжку. У суботу ми з дітьми.
В п’ятницю ми можемо допізна засиджуватись за комп’ютерними іграми, балаганити або просто займатись чимось улюбленим. Кожен своєю справою.
А субота то спокійний, тихий день. Хоча тихою, у нашому випадку, назвати суботу завжди складно.
Але попри усю ізольованість від мереж та новин не можу сказати, що у цей день мій мозок відпочиває разом з нами. Якась біла ворона, а не член команди, відверто.
Таке враження, що саме в суботу йому потрібно влаштувати прибирання.
І я його трохи розумію. Ажде нічого не тисне, нічого нового не надходить. Непоганий час влаштувати генеральне…
Дружина час від часу помічає і просить не втикати. А що я можу зробити? З нього ж батарейку не вийняти.
Вчорашньою суботою нічого іншого й не було. Хіба що діти простигли і атмосфера у домі справді тиха.
Але ж декому це тільки на користь! От і лежали ми з ним, як справжні диванні експерти.
Минулого тижня гострою темою залишалась тема розведення військ і як її вже охрестили — тема капітуляції.
Звісно, я слідкую за політикою, політиками, заявами посадовців. А головне за їх інтерв’ю, що вони дають різним журналістам.
Це допомагає скласти більш об’єктивну картинку реальності, ніж якщо просто брати інформацію лише з одно джелела, хай би яким надійним воно не було. Ба більше, нема такого інтерв’ю, де б не просочилась якась крупинка того, що не мають чути наші вуха.
Наші політики ще такі молоді.
Ось і розмірковував на цю тему з позиції людини, що є головнокомандувачем та президентом. Бо як інакше? Для чого ще можуть знадобитися диванні експерти?
А що, якби я був президентом? А що, якби я опинився на місці головнокомандувача?
Яка б інформація була в мене на столі? Які б поради мені вкладалися б у вуха? Хто б мене оточував? Хто б тис на мене? Хто б був моїм союзником? Чого б я боявся?
У якій би ситуації я б опинився, будучи президентом України саме у цю мить?
Мені здається, що міркування на цю тему краще завдання для мозку, ніж будь-яка логічна загадка, будь-яка комп’ютерна гра.
Це велике логічне та математичне рівняння з усіма змінними аргументами. Це як формула вигодовування великої рогатої худоби у фермерстві (для досягнення більшого надою молока, наприклад). Або траективна космічна формула. Але з урахуванням, що у вас під руками немає штучного інтелекту та/або кубітового компьютеру. Усе, що у вас є, то Excel на Windows NT.
Це дійсно складна задача і вона не може не вабити собою принаймні мене, диванного експерта і його внутрішнього радника.
Може, якби я мав якесь підґрунтя для того, аби розмірковувати над формулою подолання раку, онкології, може б була інша ситуація і інша колонка. Але маємо те, що маємо.
Ото ж, у неділю я прокидаюсь зазвичай рано. Приймаю душ, снідаю чимось спортивненьким, вдягаюсь у комфортне недільне вбрання. Цілую дружину, яка вже порається. Бачу, як кохана готує на понеділок ділові костюми. Цілую дітей. Беру ключі і йду на роботу, щоб підготуватися до нової робочої неділі, — до ще одного щасливого тижня.
По дорозі десь пью каву. З посмішкою перемовляюсь з вже знайомими людьми.
Заходжу у кабінет, сідаю за стіл на якому вже підготовлена купа папок з різними кольорами: важливо, секретно, не так важливо, соціальні питання, зовнішня політика, внутрішня і інші не менш важливі.
Беру в руки та відкриваю червону папку з золотистим гербом. Мяку, приємну на дотик зовні. Теплу, бо ж з натуральної шкіри. Тут найважливіші питання, що треба буде вирішувати нагально.
На першому аркуші раптове повідомлення, в Україні війна. Війна з 2014 року. Є жертви. Точну кількість жертв можу отримати повідомленням, увімкнувши телефон. Війна складна. Війна з Росією. Війна з російською зброєю, що в руках терористів. Війна з свідомістю. Терористи окупували 7% територій країни. Ми втратили контроль над півостровом. Росія збудувала міст до півострову та називає Крим частиною своєї держави. Европа тисне, аби ми виконували мінські угоди та відводили війська. Штайнмаєр вигадав якусь формулу нового закону, яким може бути надано терористам особистого статусу. Суспільство обурене. Суспільство розколоте на табори. В країні мітинг “ні капітуляції”. Режиму тиші не існує.
Щось мені здається, що навіть, якби тут було написано ще два-три-пять-п’ятнадцять абзаців, тут би не було викладено все і тим більше все одно не було б викладене головне.
Нижче військові радники зауважують. Армія слабка, аби відкрито відвойовувати свої землі. Армії вистачить лише для оборони існуючого кордону від локальних вторгнень. Сили авіації майже відсутні. Сил ПВО недостатньо. Море заблоковане.
Креативні радники пропонують. Ми маємо демонструвати миролюбність аби суспільство Росії бачило це та вийшли на вулиці з протестами проти підтримки Росією терористів ОРДЛО.
Політичні радники також зауважують. Поки у Трампа проблеми, ми маємо чекати, бо нам невідома майбутня політика США, яка може бути такою самою неочікуваною, як і військова політика США на півночі Сирії. У верховній раді безлад. Велика більшість крихка, як бабусин кришталь у серванті. Розглядати серйозні питання ризиковано. Європа настільки консервативна, що за жодних умов не піддається на сумнівні домовленості, а ні з Україною, а ні з Росією.
Суспільні радники зауважують. Горланить меншість. Акції проплачені, дрібні, не варті президентської уваги. Треба відводити війська. Треба мовчати про НАТО.
Військові додають. На своїй території нам їх знищити буде простіше, ніж на їхній. Давайте їх заманимо до себе.
Політтехнологи та піарники зауважують, що не робити нічого, а лише чекати, ризиковано, не можна. Рейтинг швидко впаде. Вийти з політики героєм не вдасться. Народ не пробачить.
Медики додають. З початком війни розгулявся кір по країни, який вб’є нас швидше, ніж Росія. Не стільки кір, скільки вакцина від кору.
НБУ доповідає. Робіть хоч щось, поки ми можемо тримати гривню. Вічно, так тривати не може. Поки народ нічого не тямить про Базель 3 і гадає, що Гонтарєва їх обікрала, у вас є вікно можливостей. Але якщо до них дійде, що Гонтарєва лише виконувала волю міжбанківської інституції, що знаходиться у Базелі (тобто у Європі) та ще й у той час, коли прямий ворог Росія відклала виконання базельських рекомендацій на певний час, то накриється весь ваш євро патріотизм мідним тазом.
І ще 15 аркушів подібних службових доповідей різного гатунку, від різних очільників, службовців, радників, соратників…
Звісно, війна найважливіше питання. І нам потрібно вирішувати саме його.
Але як? Яка мета? Як сформульоване завдання?
“Прекратить стрелять?” — це завдання?
Реінтеграція Донбасу? — це завдання?
Телефон включати не хочеться, принаймні до вечора.
Беру чистий аркуш і намагаюсь бути послідовним:
Безпека країни в умовах сталого руху Росії на південь.
Безпека країни в умовах високої вартості європейської допомоги.
Безпека країни в умовах послабленної політики США.
Безпека країни в умовах сильного впливу Росії на євразійському континенті.
Безпека країни в умовах низької технічної та кадрової власної обороноздатності.
Безпека країни в умовах очікуваної глобальної економічної рецесії.
Безпека країни в умовах крихкого законодавчого органу.
Безпека країни в умовах зовнішніх ризик-факторів для прямих ворогів України та для інших сусідів.
Безпека країни в умовах тотальної недовіри до правозахисної та судової гілок державотворення.
Безпека країни в умовах застарілої Конституції та нищівної практики судочинства.
Безпека країни в умовах слабкого впливу міжнародних інституцій на політику Росії.
…
В усіх цих рядках “Безпека країни” — це ї є “прекратить стрелять”, не допустити нової ескалації, захиститися на законодавчому рівні, зводити економіку країни реактивними швидкостями, збільшувати демографію українського населення до прийнятного на власній території, створювати соціальний клімат країни таким, хоб на кордоні стояли черги за українськими паспортами хоча б з країн Азії, піднімати прожитковий мінімум, аби імпорт робочої сили у 10 разів перевищував експорт, реінтеграція свідомості через результат, а не через прагнення.
Усе це і багато іншого і є безпека країни. Але речення не можна розривати. Більш того, ті всі рядки, то аргументи однієї формули, яку ще треба буде відзнайти, додати до неї ще купу факторів, додати фактор часу, фактор несподіванки, природних катаклізмів тощо.
Ми не можемо просто хотіти безпеки країни, як малі діти.
Ми не можемо просто хотіти безпеки країни, ніби зовнішніх умов не існує.
Ми не можемо просто хотіти безпеки країни без розуміння фактору часу.
Ми не можемо просто хотіти безпеки, адже безпеку як мінімум треба створювати.
На столі в мене є Конституція України. Вже не вперше, але зараз як ніколи розумію, наскільки застарілою вона виявилася.
Ми стали заручниками паперу. Ми стали заручниками демократії. Ми стали заручниками практики, а не істини. Ми стали заручниками імперативних норм, а не конкретних правил. Ми стали заручниками дискреційних повноважень, яких в нашій країни стало більше, ніж визначених.
Здавалось, що може бути кращим, ніж підтримка понад 70%? Здавалось, що може бути кращим, ніж велика більшість у Верховній раді і що може бути гіршим за інфляцію та корупцію.
Але виявляється гірше буває завжди, поки ми живі. Наприклад, війна у демократичній країні у 21 столітті. Неможливість нічого вдіяти навіть за велетенської підтримки з боку народу та у ВРУ. Власна особиста політична імпотенція. Освистання народом вже на першому році своєї каденції.
Що нам робити з безпекою?
В НАТО ми не можемо увійти, бо воюємо. Ми не увійдемо навіть, якщо змінимо територіальний устрій і підемо на поступки. Сірника війни нам будуть підносити будь-який раз, коли ми говоритимемо про НАТО.
Та і саме НАТО є організацією для колективної безпеки від загроз, з якими можна справлятися. А чи є Україна загрозою для Європи? Навряд. То куди поспішати консервативним європейцям?
Я розумію, що можна мріяти, аби сісти на щось дармове. Але дійсно розраховувати на таке безрозсудно. Безпеку треба створювати. Унікальну для певної географії і часу.
Беру ще один аркуш.
“
Сьогодні я вийшов до вас аби сказати декілька важливих речей.
Прийшов час. Час складний.
Час, коли треба усвідомити і прийняти суспільні рішення.
Наша земля лежить у центрі Європи. За нашу землю борються усі наші сусіди.
Про нашу прихильність або про нашу смерть не думають хіба що люди на інших континентах.
Вихід до моря та теплий клімат вабить Росію на ці землі ще з царських часів.
Те саме можна сказати і про деякі європейські країни. Історія склалася і усі ми її знаємо.
Але зараз ми залишені самі зі своїми складнощами.
Допомога, яку ми отримуємо зовні надто дорога та невелика.
Є ризик, що Росія продовжить вторгнення в Україну, як логічна політична відповідь на вторгнення Турції в Сирію або як відповідь на будь-які наші розмови про НАТО.
Однополярного світу вже не існує і не існуватиме більше у тому вигляді, як це було до сьогодні. Філософія міжнародного права у куті і усі це вже тихенько розуміть.
Для економічного та військового захисту нашої землі нам потрібні люди. Живі люди. Українці.
Нашу землю мають населяти щонайменше 50 млн. українців щоб у нас знову з’явився національний імунітет. Це єдина зброя, що може захистити наш народ і нашу землю.
Саме це наш імунітет від усіх загроз.
Зараз ми опинились заручниками ситуації і власної свідомості.
Ми заручники економічного укладу світу. Ми заручники сучасної демократії. Ми заручники усього, що вам може прийти в голову у цю хвилину. І нас вже дуже мало.
Сьогодні, наша законодавча база не готова для різких розворотів у політиці та економіці.
Шалена підтримка народу та велика більшість у ВРУ не дають нам можливості зробити крутий розворот.
Наша конституція морально-застаріла, а генії корупції пристосувалися до її використання у власних цілях незалежно від того, хто президент.
Держава наскрізь просочена людьми з ментальністю минулого тисячоліття.
Верховна рада нового скликання не може замінити багатотисячний державний аппарат. Навіть скоротивши загальний склад на декілька тисяч ми не отримаємо рішення від усіх наших складнощів. А менший за обсягом, такий не зможе захистити а ні державу від зовнішніх ворогів, а ні народ від самого себе. Бо захищають державу люди, а не компьютери. Україну, територія якої десь на 30% більша, ніж Польща, а людей в якій на стільки ж менше.
Більшість з нас втомилися, пропахли жагою до суб’єктивної справедливості і це порох.
Цього пороху достатньо, щоб ми зруйнували самі себе в одну мить.
І вже не важливо буде, на кого ми тоді будемо перекладати відповідальність. Хто буде винен.
Назрів час, коли ми маємо прийняти рішення, які виходять за рамки міжнародних правил. Ми маємо оновити закони в обхід старих законів, що не дають нам цього зробити. Поза тими традиціями, що панують у світі.
Ми маємо терміново підняти купівельну спроможність населення.
Ми маємо терміново спровокувати народжуваність.
Ми маємо терміново дати людям усе, що їм потрібно, аби вони жили і працювали. Жили і працювали.
Так, нас хитатиме. Можливо в нас з’явиться дефіцит айфонів, а можливо і дифіцит Xiaomi.
В нас з’являться внутрішні борги, але вже не збільшуватимуться зовнішні.
Але у той самий час в нас народжуватимуться діти. Те святе, що збереже нас з вами і збереже країну. Тільки економічне оздоровлення може вплинути на свідомість будь-кого, хто бачитиме результат.
Нас спіткала серйозніша біда, ніж просто війна за право власної ідентичності терористів з ОРДЛО. Це біда постійного переслідування, допоки ми будемо центром Європи, допоки ми будемо стратегічно-важливим центром на світовій мапі. Допоки ми будемо думати про будь-які союзи з ким завгодно, крім Росії.
Нас спіткала біда не просто створених ЛДНР. Це озброєні люди, що тероризуватимуть нашу державу усю дорогу. Куди б ми не йшли.
Але ми не можемо перенести свою країну десь обабіч.
Ми не можемо увійти до альянсу НАТО як країна у стані війни. Цей обрій далекий від нас.
Ми не можемо більше бути братами з Російською Федерацією але й не можемо більше користуватися надто дорогою допомогою Європи.
Тож сьогодні я хочу достукатись до ваших сердець. Сьогодні я володію становищем і розумію, — все набагато складніше.
Ми маємо стукатись до альянсу незалежно від того, чи буде нам погрожувати Росія, чи ні. Чи у стані війни ми з Росією, чи у стані громадянського конфлікту. І це буде дуже і дуже складно. Але навіть, якщо це буде безпрецедентно, ми маємо цього досягти.
Ми маємо мобілізуватись перед загрозами, що вже нависають над нами п’ять років і, як ми бачимо, нікуди зникати не збираються.
Ми маємо дати нашому народу можливість працювати за гідну оплату, незважаючи на те, що диктують нам МВФ, ВВП і ті парадигми, що вигідні кому завгодно, але не нам…
Праця на власній землі — є найкращою інвестицією і саме праця дасть нові коріння, нові сім’ї, дітей, нову любов, нові сили і нові людські права.
Але на ці кроки потрібна неабияка солідарність думки.
Мені складно просити втомлений розлючений народ про розуміння.
Але без цього ми не зрушимо з місця.
Ці речі не можна змінити не викликав обурень у інвесторів, олігархів, банкірів, заокеанських експертів…
Ці речі не можна змінити не порушуючи старі закони та правила, які ніхто не наважується змінити.
Але якщо ми не зробимо цього, ми так і будемо приреченими заручниками.
“
Ця колонка розрахована скоріше для таких сами диванних експертів, як і ми з мозком. Тому я прошу читача не критикувати мене з позиції професійної журналістики, професійної аналітики.
Бо такий напад буде дуже схожий на напад Росії на Україну. А це не чесно, правда ж?
Ми не можемо дозволити собі продовжувати пожерати один одного в угоду піднесення власної значущості.
Взагалі, я думаю що ми, диванні експерти, вже маємо якусь власну спільноту і вже скоро будемо жити у якихось інших парадигмах… )
