Чому комп’ютерні науки?: власний кейс

4 вересня 2016 року я запакувала своє життя у велику валізу й наплічник з ноутбуком.

Станція відправлення: Київ, місто, де я жила попередні 17 років, місто, що подарувало мені стільки досвіду, але в певний момент перестало бути містом мого розвитку.

Станція призначення: Львів, Український Католицький Університет: Програма комп’ютерних наук. Місце, у якому, запитавши студентів “Чи знаходитесь ви в середовищі, що мотивує вас до розвитку?”, я почула синхронне і гучне “Так!”. Це одна з основних причин, які спонукали мене вибрати УКУ, і зокрема комп’ютерні науки, для здобуття першої вищої освіти.

Не можу сказати, що вважаю програмування справою всього свого життя.

Так, мені завжди подобались цифри: у другому класі я заради задоволення здавала вчительці множення двоцифрових чисел до двадцяти, у той час, як мої однолітки намагалися запам’ятати бодай табличку для перших десяти натуральних чисел.

Перейшовши в школу, яка суттєво відрізнялася від попередньої за формою подачі матеріалу — через це адаптація на новому місці проходила важко, я отримала “2” за контрольну з математики.

Як зараз пам’ятаю: глухі удари підборів об підлогу ставали дедалі гучнішими, шелест аркушу, і от — переді мною робота з гарним таким червоний лебедем.

Це стало поштовхом до змін.

Щось всередині ще не дуже тямущої 10 річної дівчинки закричало: ”Я не хочу, аби мене сприймали як двієчника!”. Наступні 7 років моя річна оцінка з математики ніколи не опускалася нижче за “10”.

У старших класах я вступила до фізико-математичного ліцею і активно брала участь у різних олімпіадах, математичних боях, турнірах, написала наукову роботу в секції геометрії, яка була визнана Малою Академією Наук на рівні країни.

І мені це подобалось.

Ми з однокласником якось провели 5 годин після уроків, сперечаючись чи можна інтегрувати даний вираз. На той момент у моїй пам’яті вже добре закарбувався вислів: “Ви маєте любити свою роботу”, яким сповнені статті з профорієнтації та планування майбутньої кар’єри. Враховуючи мої здібності до побудови логічних висновків, я зрозуміла, що, якщо здатна провести стільки часу, з’ясовуючи істинність абстрактного поняття, яке не має жодної практичної користі, математика має входити в число предметів, які я буду вивчати в університеті.

Так сформувався перший критерії до вибору місця навчання.

Уроки інформатики теж захоплювали: нарешті я мала змогу зрозуміти, як мій старший брат виставляє паролі та часові обмеження на мій профіль!

Перші строки коду я написала у сьомому класі — було неймовірно цікаво. Мені подобалось правильно формувати структуру програми — так, щоб виглядало гарно й іншим було зручно читати, подобалось усвідомлення того, що я можу наказати комп’ютеру здійснювати за мене дії — нехай і найпростіші арифметичні обчислення, але ж це, безумовно, економія власних ресурсів!

Усі вищезгадані біографічні деталі наведені для того, щоб показати — мій вибір спеціальності є наступним логічним кроком на стежці життя дівчини, що використовує раціональні міркування як лінзу, крізь яку сприймає навколишній світ.

ІТ сфера це не тільки програмування.

Приблизно рік тому, я сформувала чудову відповідь на запитання: ”Чому варто здобути першу вищу освіту в інформатиці?”, звучить вона так:

“У найближчому майбутньому інформаційні технологій в тому чи іншому вигляді з’являться у всіх сферах діяльності людини: вони спрощують та пришвидшують виконання механічної роботи”.

Куди б я не подалась — від журналістики і психології до фізики елементарних частинок(а всі ці думки дійсно були в моїй голові), мені доведеться щонайменше розбиратися з базовою комп’ютерною грамотністю і щонайбільше самотужки писати програмне забезпечення для досліджень. Тому я вирішила, що мови програмування це “lingua franca” сучасного світу і подала документи саме на комп’ютерні науки.

Сфера ІТ розвивається шаленими темпами, а це означає, що і люди, які працюють у ній мають здобувати нові компетенції майже щодня, самовдосконалюватись, і при цьому, задаючи собі оте фундаментальне запитання:”А чи люблю я свою роботу?”, відповідати не менш щиро ніж студенти програми комп’ютерних наук УКУ -“Так!”.

Мене це надихає.

Тому сьогодні моя валіза стоїть у шафі колегіуму УКУ.