Русскій Мір і Білий Слон

В королівстві Сіам на території сучасного Тайланду колись жив султан. Відомий він був тим, що вельможам, котрі чимось його розчарували, він дарував коштовну рідкість — білого слона. Тварина виглядала дуже благородно і на перший погляд подарунок був просто проявом широкої душі. Але з часом кожному з одержувачів ставало непереливки.

Слон дуже багато їв, при чому тільки специфічний набір продуктів — звісно ж, дуже дорогих. Щоб зберігати прекрасний білий окрас потрібно було щодня проводити кілька процедур купання. Та і здоров’ям, чесно кажучи, білі слони не вирізнялися. Тож додаткова графа витрат з’являлася для різного роду лікарів. Зрештою вельможі практично розорялися, намагаючись врятувати тварину він неминучої смерті, а себе — від незадоволення великого султана.

Українцям теж пощастило. Через особливості нашої історії окрім своєї мови всі ми знаємо ще і російську. За рахунок цього ми отримуємо шанс поговорити з майже трьомастами мільйонами людей по всьому світу: росіянами, білорусами, казахами. Навіть у країнах Варшавського пакту російську досі пам’ятають мільйони людей.

Російською перекладено більшість значимих книжок людства, продубльовано більшість фільмів, навіть старих. Та що там, навіть популярні ютубівські ролики перекладаються вже на наступний день.

Рунет, сукупність сайтів російською, включає портали на будь-який вибір, від програмістських до біологічних, від соцмереж до форумів молодих мам. Мільйонна аудиторія розважальних сайтів дозволить знайти контент на будь-який смак. Тематичні спільноти російською дозволять отримати відповідь на будь-яке питання, яким би специфічним воно не було.

Здавалося б, за подарунок, залишений нам Російською імперією, нам лишається тільки дякувати. Тільки є один невеличкий нюанс.


Почнемо здалеку. На початку 2010-х в Америці набрали популярність компанії моделі «Buy one — Give one». За кожну одиницю проданої продукції, вони віддавали аналогічний товар безкоштовно бідним, в країни, що розвиваються. Наприклад купуєте одну пару взуття, і продавець за це відправляє ще одну — дітям, в Африку.

Негативний ефект від цієї «доброї справи» переоцінити важко: «благодійність» миттєво знищувала увесь малий бізнес на величезній території. Закриваються виробники взуття, продавці взуття, ремонтарі. Адже нову пару завжди можна отримати безкоштовно — білі дяді приїжджають кожного місяця. Працівники потрапили на вулицю, фірми збанкрутували, економічний баланс безнадійно порушений.

Наступні дяді привозять одяг, а ще одні, мережа продуктових магазинів для веганів (ці типи особливо були задоволені своєю «місією») привозять їжу. Все, більше в регіоні не працює ніхто. Всі тільки сидять на попі і чекають чергової подачки від «білого дяді».


Кілька років тому надзвичайно популярним став сайт bash.org.ru, збірник цитат із форумів, чатів і просто приватної переписки, в основному на близькокомп’ютерні теми, клон американського аналогу. Відразу з’явилася ідея відкрити щось подібне і в Україні. Швиденько запиляли сайт bash.org.ua і почали наповнювати контентом. Але з перших днів між організаторами почала точитися суперечка: чи повинні цитати бути виключно українською, чи дозволити додавати російською. Сварка вийшла достойною, портал швидко розділився на дві половини.

Перша версія, «двомовна», швидко перетворилася на клон російського аналогу. Адже всім кортіло запостити жарт і туди і туди: зірвати плюсів двічі. До того ж, знайшлися розумники, що почали тягати жарти з російської версії. Раптом хтось не бачив.

Чисто українська версія протягнула трохи довше, але зрештою перетворилася в смітник, заповнившись бородатими анекдотами про кума і курку. Нормальний контент постити сюди ніхто не хотів, простіше було перекласти і відправити на bash.org.ru, там на нього чекатиме набагато більше читачів.

Російський ринок так само спокусливо зазиває письменників, співаків, сценаристів і продюсерів. Що краще, задовольнитися тисячним тиражем тут, в Україні, чи видатися в Москві і отримати вдесятеро більше? Збирати на концерти сотню людей в Києві чи по кілька тисяч в Москві, Петербурзі та Нижньому Новгороді? Прокрутити серіал по 1+1, чи продати на ротацію десяткам російських каналів? Навіть якщо мова не про гроші — кількість переглядів і фанатів завжди мала вирішальне значення для творчих людей.

Так що в цьому поганого, запитаєте ви? Українська аудиторія нічого не втрачає, книжки, видані в Москві, продаються і в нас, співаки після гастролів російською приїжджають і до Києва і до Львова. А ви, натомість, маєте доступ до гігантської маси виданого в них, у Росії, Грузії, Казахстані. Ніяких мінусів, тільки плюси. Ні?

Насправді нічого не дається безкоштовно. Просто так взяти український твір і видати його в Росії неможливо. Навіть якщо він написаний російською (навіть якщо грамотною), регіональна специфіка все одно залишається. Десь проскакують ціни у гривнях, десь головний герой тягне сумку-кравчучку. Син героїні вчиться у школі на одні дванадцятки, батько за розмовою згадує панамський паспорт.

В кращому разі всі локальні деталі нещадно випилюються, перетворюючи місце дії на абстрактну пострадянську Остазію. В гіршому — автора примушують міняти все на російські аналоги. Ми-то вже звикли читати про ціни в рублях і ефемерну зміну прем’єрів-президентів, знаємо назви вулиць в Москві, і навіть на якій з них живуть місцеві олігархи. Російський читач не такий освічений, навіщо примушувати його страждати?

Є і протилежний шлях, чисто українські деталі навмисне гіперболізуються, справжні українці завжди повинні носити козацькі вуса, оселедець і вишиванку, їсти сало з горілкою, а ще постійно пакостити головним героям во ім’я Гітлера і Степана Бандери.

Про сучасний політичний дискурс я взагалі промовчу. Писати про сьогодення, не зачепивши війну на сході практично неможливо. Лишаються фантастичні романи і любовні трилери. «Вічні істини» без натяку на культурну ідентичність. Але і тут проблеми — враховуючи сучасні тенденції в цензурі сусідніх держав, навіть безневинні космічні бойовики та балади про любов скоро почнуть перевіряти на вірність духовним скрепам. Себто не досить просто повторювати «старі хіти про головне», варто ще на всяк випадок проспівати оду Лідеру. Інакше ніхто не опублікує.

Український читач, таким чином, лишається без адекватного контенту, отримуючи замість потенційної тисячі своїх книжок — на десять сотень більше варіацій «трактор в полі дир-дир-дир». Український слухач мусить задовольнятися безликими текстами ні про що від груп типу «Грибів». Український користувач, навіть україномовний, мусить читати російські сайти — українських аналогів практично не існує.


Є ще одна деталь, варта уваги. Всім відомо, що більшість заводів Східної України не модернізували свою продукцію десятиліттями. Адже навіть якщо їх продукцію перестануть купувати в Україні, все одно під боком є величезні території, де виробляють ще гірший шлак: українське там навіть вважають якісним. Після перших розмов про відкритий ринок з ЄС власники цих заводів завили вовками: російський ринок для нас, мовляв, закриється, а в Європу ніхто не пустить. Звісно, що не пустить, якщо будеш і далі виробляти непотріб за радянськими гостами.

Так само закритим для нас лишається англомовний світ. Про нові події ми дізнаємося з українських сайтів, які в більшості передруковують, не читаючи, контент російських аналогів. Ми чекаємо на переклади новинок замість того, щоб читати їх разом з цивілізованим світом. Ми дивимося серіали в перекладі, втрачаючи прекрасні голоси акторів. Наявність російської версії, по-перше, руйнує мотивацію вивчати мову, а по-друге — забирає стимул перекладати все українською: і так зрозуміють. Враховуючи успіхи сусіда в поверненні цензури — читати ми скоро будемо не «переклади», а радше «адаптації», як часто практикували в Радянському Союзі.

Варто сказати, що проблема з білим слоном актуальна не тільки для нас. Британські автори тепер також грішать підлаштуванням під американський ринок (англійський гумор пасує не кожному), а острівні користувачі наприклад Реддіта мусять постійно продиратися крізь американський контекст.

Тим не менше, в Британії залишається дуже сильною власна література, музика, кіно. Все тому, що британцям набагато цікавіше читати про лондонський дощ, ніж про тумани над Сентрал Парком.

Для того, щоб українці зрозуміли те саме — повинен пройти якийсь час. Культурний простір — середовище доста інертне і улюбленими фільмами, зазвичай, залишаються бачені в молодості. Те саме з музикою і книгами.

Саме тому боротися занадто жваво з радянським спадком сьогодні — контрпродуктивно. Натомість дивитися треба в майбутнє: культурний канон наступного покоління формується тут і зараз. І Чубай з його всюдисущою «Воною» зробив для формування цього канону більше, ніж мільйони крикунів «заборонити» і «проконтролювати».


Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти і людина, сказав колись Редьярд Кіплінг. Я з ним повністю згоден. З кожною наступною мовою ти отримуєш новий погляд на світ. Тож навіть незважаючи на всі недоліки, відмовлятися від такого коштовного подарунка все ж не варто.

Натомість першочерговим завданням повинно стати викорінення «спільного», а по факту російського культурного простору і заміна його власним, актуальним для нас і частково — глобальним, щоб не провалюватися назад у Середньовіччя разом з північним сусідом.

А білого слона, розуміння російської, ми собі прибережемо на майбутнє. Принаймні щоб допитувати полонених.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.