27 min readNov 15, 2016

Літературний клуб у Миколаївському класичному ліцеї

“Срібна доба” російської поезії

Назва «срібне століття»?

Термін зявляється у 1913 році в іронічному значенні у брошурі Гліба Марєва. Розширення обсягу поняття «Срібний вік» належить критикам російської еміграції. Першим поширив термін, застосувавши до опису всієї передреволюційної епохи модернізму в Росії, Микола Авдійович Оцуп у 1933 році.

Словосполучення «срібний вік» в застосуванні до початку XX століття зустрічається тільки у двох великих поетів (а точніше, поетес). У статті Марини Цвєтаєвої «Чорт», надрукованій в 1935 році в провідному паризькому емігрантському журналі «Сучасні записки», при публікації були вилучені наступні рядки (згодом вони були відновлені дослідниками): «Не надо бы — при детях, либо, тогда уж, не надо бы нам, детям серебряного времени, про тридцать сребреников».

З цього пасажу слід, що Цвєтаєва, по-перше, була знайома з найменуванням «срібне століття»; по-друге, сприймала його з достатньою часткою іронії (не виключено, що ці слова були реакцією на наведені вище міркування Оцупа 1933 року). Нарешті, мабуть, найбільш відомі рядки з «Поеми без героя» Анни Ахматової:

На Галерной темнела арка,
В Летнем тонко пела флюгарка,
И серебряный месяц ярко
Над серебряным веком стыл.

Хронологічні межі

Початком доби вважають 1890-ті рр., або 80-ті — 90-ті років XIX століття.

Кінець цього періоду викликає суперечки.

• після 1917 року з початком Громадянської війни «Срібне століття» припинила своє існування, хоча в 1920-ті роки ще живі були ті, хто створив це явище своєю творчістю.

• цей період перервався в рік смерті Олександра Блока і розстрілу Миколи Гумільова, а також еміграції багатьох поетів і письменників на початку 1920-х років з Росії.

• кінцем «Срібного століття» можна вважати рубіж 1920–1930-х років, пов’язаний із самогубством Володимира Маяковського і посиленням ідеологічного контролю над літературою.

Російська поезія “срібного століття” стала своєрідним підбиттям підсумків двохсотрічного розвитку нової російської поезії. Вона підхопила і продовжила кращі традиції попередніх історичних етапів розвитку російської поезії і водночас вдалася до суттєвої переоцінки цінностей художніх і культурологічних пріоритетів, які спрямували її розвиток.
В історії розвитку російської поезії “срібного віку” найбільш яскраво виявили себе три напрямки: символізм, акмеїзм, футуризм. Окреме місце в російському поетичному модернізмі початку XX ст. посідають так звані “нові селянські” поети, а також поети, творчість яких чітко не співвідноситься з певним художнім напрямком.

Назва «срібне століття»?

На Галерной темнела арка,
В Летнем тонко пела флюгарка,
И серебряный месяц ярко
Над серебряным веком стыл.

Обличчя “срібної доби”

Хронологічні межі

Початком доби вважають 1890-ті рр., або 80-ті — 90-ті років XIX століття.

Кінець цього періоду викликає суперечки.

Поезія символізму

Символізм. Першим з нових напрямків з’явився символізм, який і поклав початок “срібному віку” російської поезії. Символізм (грецьк. зутЬоІоп — умовний знак, прикмета) — літературний напрям кінця XIX — початку XX століття, основною рисою якого є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Свою діяльність поети-символісти порівнювали з теургією (жрецтвом), а своїм віршам часто намагалися надати ознак ритуально-магічного тексту, схожого на заклинання. Зміст символічних образів у першу чергу розрахований на те, щоб збуджувати в уяві слухача складну гру асоціацій, пов’язаних з відповідним емоційним настроєм і позбавлених чітко окресленої предметної основи.

До старших символістів, які прийшли в літературу в 1890-ті рр., належать Дмитро Мережковський (їх головний ідеолог), Валерій Брюсов, Костянтин Бальмонт, Федір Сологуб та інші. Ідейне підґрунтя своїх поглядів старші символісти виводили переважно з настанов французького символізму, на який головним чином і орієнтувались, хоча повністю не відкидали і здобутків російської ідеалістичної думки.

Поетів-символістів Дмитро Мережковскій і Зінаїда Гиппиус були супружнею парою та прожили разом 52 роки.

Поет-символіст Валерій Брюсов опублікував 82 вірші, присвячені Пушкіну.

Молодші символісти, що вступали в літературу вже на початку XX ст. (Андрій Бєлий, Олександр Блок, В’ячеслав Іванов та інші), більше орієнтувалися на філософські пошуки власне російської ідеалістичної думки і традиції національної поезії.

О.Блок “Незнайома”

По вечерам над ресторанами
Горячий воздух дик и глух,
И правит окриками пьяными
Весенний и тлетворный дух.
Вдали, над пылью переулочной,
Над скукой загородных дач.
Чуть золотится крендель булочной,
И раздается детский плач.
И каждый вечер, за шлагбаумами,
Заламывая котелки,
Среди канав гуляют с дамами
Испытанные остряки.
Над озером скрипят уключины,
И раздается женский визг,
А в небе, ко всему приученный,
Бессмысленно кривится диск.
И каждый вечер друг единственный
В моем стакане отражен
И влагой терпкой и таинственной,
Как я, смирен и оглушен.
А рядом у соседних столиков
Лакеи сонные торчат,
И пьяницы с глазами кроликов
“In vino veritas!” кричат.
И каждый вечер, в час назначенный
(Иль это только снится мне?),
Девичий стан, шелками схваченный,
В туманном движется окне.
И медленно, пройдя меж пьяными,
Всегда без спутников, одна,
Дыша духами и туманами,
Она садится у окна.
И веют древними поверьями
Ее упругие шелка,
И шляпа с траурными перьями,
И в кольцах узкая рука.
И странной близостью закованный,
Смотрю за темную вуаль,
И вижу берег очарованный
И очарованную даль.
Глухие тайны мне поручены,
Мне чье-то солнце вручено,
И все души моей излучины
Пронзило терпкое вино.
И перья страуса склоненные
В моем качаются мозгу,
И очи синие бездонные
Цветут на дальнем берегу.
В моей душе лежит сокровище,
И ключ поручен только мне!
Ты право, пьяное чудовище!
Я-знаю: истина в вине.
24 апреля 1906. Озерки
***
НЕЗНАЙОМА
Щовечора над ресторанами,
Де шал гарячий не приглух,
Правує окриками п’яними
Весни хмільний і тлінний дух.
Удалині, в нудоті вуличній,
Над заміським затишшям дач,
Ледь золотіє крендель в булочній
І ріже слух дитячий плач.
І кожний вечір, за шлагбаумами,
Заламуючи котелки,
Серед канав гуляють з дамами
На всякий дотеп мастаки.
Там кочети скриплять над озером,
І чується жіночий виск,
А в небі, все схопивши позирком,
Байдуже скривлюється диск.
І мій єдиний друг, наморений,
В моїм видніє келишку
I, тайним хмелем упокорений,
Як я, таїть журбу важку.
А там, біля сусідніх столиків,
Лакеі заспані стирчать,
І пияки з очима кроликів
“In vino veritas!” кричать.
І кожен вечір, в час умовлений,
(Чи це не мариться мені?),
Дівочий стан, шовками зловлений,
Пливе в туманному вікні.
Вона повільно йде між п’яними,
І все зажурена, одна,
Духами дишучи й туманами,
Сідає мовчки край вікна
І віють давніми й оздобними
Повір’ями тугі шовки,
І брилик з перами жалобними,
І персні гарної руки.
Чудною близькістю закований,
За темну я дивлюсь вуаль —
І бачу берег зачарований
І чарами пойняту даль.
Мені всі тайнощі довірено,
З чиїмось сонцем заодно,
І душу всю мою незмірену
Терпке пронизує вино,
І. сколихнувшись, пера струсячі
У мозку тріпотять моїм,
І очі сині-сині, тужачи,
Цвітуть на березі смутнім.
В моїй душі є скарб, і вручено
Від нього ключ лише мені!
Потворо захмеліла й змучена,
Це правда; істина — в вині!
(Перекл. з рос. М. Литвянця)
***
О, весна без конца и без краю —
Без конца и без краю мечта!
Узнаю тебя, жизнь! Принимаю!
И приветствую звоном щита!
Принимаю тебя, неудача,
И удача, тебе мой привет!
В заколдованной области плача,
В тайне смеха — позорного нет!
Принимаю бессонные споры,
Утро в завесах темных окна,
Чтоб мои воспаленные взоры
Раздражала, пьянила весна!
Принимаю пустынные веси!
И колодцы земных городов!
Осветленный простор поднебесий
И томления рабьих трудов!
И встречаю тебя у порога —
С буйным ветром в змеиных кудрях,
С неразгаданным именем Бога
На холодных и сжатых губах…
Перед этой враждующей встречей
Никогда я не брошу щита…
Никогда не откроешь ты плечи…
Но над нами — хмельная мечта!
И смотрю, и вражду измеряю,
Ненавидя, кляня и любя:
За мученья, за гибель — я знаю —
Все равно: принимаю тебя!
24 октября 1901

Весно, весно, без меж і без краю —
Владо мрій, що без краю зроста!
О життя! Пізнаю і приймаю!
Шлю привіт тобі дзвоном щита!
Вас приймаю, недолі погрози,
Ласко долі, — вітання й тобі!
В зачаклованім царстві, де сльози,
В тайні сміху — не місце ганьбі!
Вас, безсонні за спірками ночі
І світання в фіранках вікна, —
Все приймаю, аби тільки очі
Дратувала, сп’яняла весна!
Сіл пустельні приймаю оселі,
Зруби міст, весь їх морок і бруд,
Піднебесні простори веселі
І пекельний невільницький труд!
Ось, розвіявши в вітрі шаленім
Коси-змії, ти мчиш, ніби птах,
З нерозгаданим божим іменням
На затиснутих зимних устах.
В цім спітканні ворожім, некволий,
Я ніколи не кину щита…
Ти плечей не відкриєш ніколи…
Влада мрії над нами зроста!..
І дивлюсь, ворожнечу зміряю,
Все — ненависть, прокльони, любов:
За тортури й загибель — я знаю —
Все приймаю!.. І знову! І знов!..
(Перекл. з рос. Г. Качура)

***

Девушка пела в церковном хоре

О всех усталых в чужом краю,

О всех кораблях, ушедших в море,

О всех, забывших радость свою.

Так пел ее голос, летящий в купол,

И луч сиял на белом плече,

И каждый из мрака смотрел и слушал,

Как белое платье пело в луче.

И всем казалось, что радость будет,

Что в тихой заводи все корабли,

Что на чужбине усталые люди

Светлую жизнь себе обрели.

И голос был сладок, и луч был тонок,

И только высоко, у Царских Врат,

Причастный Тайнам,- плакал ребенок

О том, что никто не придет назад.

КОНСТАНТИН БАЛЬМОНТ (1867–1942)

Я БУДУ ЖДАТЬ

Я буду ждать тебя мучительно,

Я буду ждать тебя года,

Ты манишь сладко-исключительно,

Ты обещаешь навсегда.

Ты вся — безмолвие несчастия,

Случайный свет во мгле земной,

Неизъясненность сладострастия,

Еще не познанного мной.

Своей усмешкой вечно-кроткою,

Лицом, всегда склоненным ниц,

Своей неровною походкою

Крылатых, но не ходких птиц,

Ты будишь чувства тайно-сладкие, -

И знаю, не затмит слеза

Твои куда-то прочь глядящие,

Твои неверные глаза.

Не знаю, хочешь ли ты радости,

Уста к устам, прильнуть ко мне,

Но я не знаю высшей сладости,

Как быть с тобой наедине.

Не знаю, смерть ли ты нежданная

Иль нерожденная звезда,

Но буду ждать тебя, желанная,

Я буду ждать тебя всегда.

<1899>

СРАЗУ

Ты мне понравилась так сразу оттого,

Что ты так девственно-стыдлива и прекрасна,

Но за стыдливостью, и сдержанно и страстно,

Коснулось что-то сердца твоего.

В твои глаза взглянув, я вижу в зыбком взоре,

Что страсть была тебе знакома и близка.

Ты легкая волна, играющая в море,

Ты тонкий стебель нежного цветка.

Дыханьем ветерка, в заветное мгновенье,

Нарушена была твоя немая тишь,

Но было так легко его прикосновенье,

Что ты его едва-едва таишь.

Мне все же чудится, что ласки поцелуя

Ты ясно слышала и знаешь сладость их,

И я, увидя зыбь глубоких глаз твоих,

Тебя люблю, желая и ревнуя.

<1902>

Поезія акмеїзму

Акмеїзм — модерністська течія в російській поезії 1910-х років, що об’єднала Миколу Гумільова, Анну Ахматову, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького, Георгія Іванова, Михайла Зенкевича, Григорія Нарбута.

Акмеїзм, на думку його представників, був новим напрямом, що йде на зміну символізму. Акмеїсти приймають символізм за свого “батька”, але виступають проти його надмірного ірраціоналізму й містицизму.

Осип Мандельштам

Епіграма, присвячена “кремлівському гірцю” Сталіну, що стала предметом звинувачення та засудження.

Мы живем, под собою не чуя страны

Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца,
Там припомнят кремлевского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
И слова, как пудовые гири, верны,
Тараканьи смеются глазища
И сияют его голенища.

А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет.
Как подкову, дарит за указом указ –
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него — то малина
И широкая грудь осетина.

Ноябрь 1933
Осип Мандельштам (1891–1938)

***
Истончается тонкий тлен —
Фиолетовый гобелен,

К нам — на воды и на леса —
Опускаются небеса.

Нерешительная рука
Эти вывела облака.

И печальный встречает взор
Отуманенный их узор.

Недоволен стою и тих,
Я, создатель миров моих, —

Где искусственны небеса
И хрустальная спит роса.
<1909>

***

Истончается тонкий тлен —

Фиолетовый гобелен,

К нам — на воды и на леса —

Опускаются небеса.

Нерешительная рука

Эти вывела облака.

И печальный встречает взор

Отуманенный их узор.

Недоволен стою и тих,

Я, создатель миров моих, —

Где искусственны небеса

И хрустальная спит роса.

<1909>

***

Бессонница. Гомер. Тугие паруса.

Я список кораблей прочёл до середины:

Сей длинный выводок, сей поезд журавлиный,

Что над Элладою когда-то поднялся.

Как журавлиный клин в чужие рубежи,-

На головах царей божественная пена,-

Куда плывёте вы? Когда бы не Елена,

Что Троя вам одна, ахейские мужи?

И море, и Гомер — всё движется любовью.

Кого же слушать мне? И вот Гомер молчит,

И море чёрное, витийствуя, шумит

И с тяжким грохотом подходит к изголовью.

<1915>

***

Я вернулся в мой город, знакомый до слёз,

До прожилок, до детских припухлых желёз.

Ты вернулся сюда, так глотай же скорей

Рыбий жир ленинградских речных фонарей,

Узнавай же скорее декабрьский денёк,

Где к зловещему дёгтю подмешан желток.

Петербург! Я ещё не хочу умирать!

У тебя телефонов моих номера.

Петербург! У меня ещё есть адреса,

По которым найду мертвецов голоса.

Я на лестнице чёрной живу, и в висок

Ударяет мне вырванный с мясом звонок,

И всю ночь напролёт жду гостей дорогих,

Шевеля кандалами цепочек дверных.

<декабрь 1930>

Анна Ахматова

Сероглазый король

Слава тебе, безысходная боль!

Умер вчера сероглазый король.

Вечер осенний был душен и ал,

Муж мой, вернувшись, спокойно сказал:

«Знаешь, с охоты его принесли,

Тело у старого дуба нашли.

Жаль королеву. Такой молодой!..

За ночь одну она стала седой».

Трубку свою на камине нашел

И на работу ночную ушел.

Дочку мою я сейчас разбужу,

В серые глазки ее погляжу.

А за окном шелестят тополя:

«Нет на земле твоего короля…»

11 декабря 1910

Розпорядок ранку гімназистки Анни Горенко

«Время — вещь необычайно длинная…»

“… 04.30 — встать, избавиться от сна.
04.45 — разбудить Феофанию для умывания.
05.00 — погладить нижние юбки, заставить Глафиру пришить пятый крючок.
05.10–05.45 — умывание и уклад волос (не забыть прокалить щипцы).
05.45–06.00 — туалет, лавандовое масло, приготовить пудру.
06.00–06.45 — одевание, причесать накидку, убрать высокое перо с левой стороны.
06.45–06.55 — утренний чай.
06.55–07.20 — приготовить сапожки, вставить новый шнурок.
07.20–07.50 — написать урок для прислуги, Тараса отправить за новой попоной к Сторчеусу, напомнить через Глафиру о кружевном заказе (перечеркнуто, — авт.). Не платить за оборку пока не исправит нижний ряд.
07.50–08.30 — верхнее одевание, обстричь опалы.
08.30 — отъезд”.
Итого: 04.30–08.30 — ровно четыре часа. Именно столько времени отведено в дневнике 15-летней киевлянки Анны Горенко (Ахматовой), чтобы встать с постели, умыться, привести себя в порядок и отправиться на занятия в Фундуклеевскую гимназию.
Будущая поэтесса держится в тонусе и не позволяет себе расслабляться. Молоденькая гимназистка зафиксировала длинное время, которое сопровождало её в начале ХХ века.
Чтобы не опоздать на занятия, Анна Андреевна вставала очень рано. Феофания и Глафира (прислуга) участвовали в этом ежедневном процессе. Феофания грела на плите воду для умывания, калила щипцы для завивки и делала первичную укладку волос. Глафира засыпала угли в утюг, гладила накрахмаленные нижние юбки и помогала “барыне” одеваться.
Одевание — сложный процесс. 49 крючков на спине нижнего корсажа, мелкая шнуровка поверх крючков (для “соблазнительной поддержки незрелого бюста”), восемь матерчатых подвязок на панталонах и чулки с четырьмя защипами. Затем идет верхнее платье.
Верхнее платье — самое главное. Это 64 мелких пуговицы сзади, плюс 14 — на рукавах. Потом идет лицевая юбка. С лицевой юбкой тоже всё не так просто. Надо симметрично распределить оборки по сторонам бедер, укрепить пояс за восемь крючков верхнего жакета и подобрать в тон накладные воланы.
И вот, наконец, гимназистка Анна Горенко одета, но… её мучения не закончились. Впереди макияж. Пока девушка пьет чай, Глафира перемешивает белый мел с французской пудрой и немного подогревает смесь на железной лопатке в открытом огне кухонной печи. Если этого не сделать, пудра быстро осыплется, и суспензия станет розового цвета. Щеки и лоб приличной девушки покраснеют, как у проститутки с Шулявского околотка.
На макияж в дневнике молодой Анны Ахматовой отведено 15 минут, на завтрак — 10, на обувь — 25, на одевание — 95 (!). Тяжелая доля молодой барышни начала прошлого века.

Микола Гумильов

«Заблудившийся трамвай»

Шел я по улице незнакомой

И вдруг услышал вороний грай,

И звоны лютни, и дальние громы,

Передо мною летел трамвай.

Как я вскочил на его подножку,

Было загадкою для меня,

В воздухе огненную дорожку

Он оставлял и при свете дня.

Мчался он бурей темной, крылатой,

Он заблудился в бездне времен…

Остановите, вагоновожатый,

Остановите сейчас вагон.

Поздно. Уж мы обогнули стену,

Мы проскочили сквозь рощу пальм,

Через Неву, через Нил и Сену

Мы прогремели по трем мостам.

И, промелькнув у оконной рамы,

Бросил нам вслед пытливый взгляд

Нищий старик, — конечно тот самый,

Что умер в Бейруте год назад.

Где я? Так томно и так тревожно

Сердце мое стучит в ответ:

Видишь вокзал, на котором можно

В Индию Духа купить билет?

Вывеска… кровью налитые буквы

Гласят — зеленная, — знаю, тут

Вместо капусты и вместо брюквы

Мертвые головы продают.

В красной рубашке, с лицом, как вымя,

Голову срезал палач и мне,

Она лежала вместе с другими

Здесь, в ящике скользком, на самом дне.

А в переулке забор дощатый,

Дом в три окна и серый газон…

Остановите, вагоновожатый,

Остановите сейчас вагон!

Машенька, ты здесь жила и пела,

Мне, жениху, ковер ткала,

Где же теперь твой голос и тело,

Может ли быть, что ты умерла!

Как ты стонала в своей светлице,

Я же с напудренною косой

Шел представляться Императрице

И не увиделся вновь с тобой.

Понял теперь я: наша свобода

Только оттуда бьющий свет,

Люди и тени стоят у входа

В зоологический сад планет.

И сразу ветер знакомый и сладкий,

И за мостом летит на меня

Всадника длань в железной перчатке

И два копыта его коня.

Верной твердынею православья

Врезан Исакий в вышине,

Там отслужу молебен о здравьи

Машеньки и панихиду по мне.

И всё ж навеки сердце угрюмо,

И трудно дышать, и больно жить…

Машенька, я никогда не думал,

Что можно так любить и грустить.

Гумильов “”Жираф

Владислав Ходасевич

ПЕРЕД ЗЕРКАЛОМ

Nel mezzo del cammin di nostra vita.

(На середине пути нашей жизни (итал.))

Я, я, я. Что за дикое слово!

Неужели вон тот — это я?

Разве мама любила такого,

Желто-серого, полуседого

И всезнающего как змея?

Разве мальчик, в Останкине летом

Танцевавший на дачный балах,-

Это я, тот, кто каждым ответом

Желторотым внушает поэтам

Отвращение, злобу и страх?

Разве тот, кто в полночные споры

Всю мальчишечью вкаладывал прыть,-

Это я, тот же самый, который

На трагические разговоры

Научился молчать и шутить?

Впрочем — так и всегда на средине

Рокового земного пути:

От ничтожной причины — к причине,

А глядишь — заплутался в пустыне,

И своих же следов не найти.

Да, меня не пантера прыжками

На парижский чердак загнала.

И Виргилия нет за плечами,-

Только есть Одиночество — в раме

Говорящего правду стекла.

18–23 июля 1924

Поезія футуризму

Футуризм (від лат. (шлігат — майбутнє) — авангардистська течія в літературі й мистецтві 10–30-х років XX століття. Батьківщиною футуризму була Італія. На початку 1910-х років футуризм виникає і в Росії. Появу російського футуризму — незалежно від італійського угруповання — знаменують “Пролог егофутуризму” (1911) І. Сєвєряніна та збірка “Ляпас громадському смакові” (1913) поетів-кубофутуристів. Народження футуризму в Росії зумовила криза російського символізму і водночас бажання молодих, радикально налаштованих поетів відмежуватися від акмеїзму (якщо перших вони зневажливо називали “символятиною”, то других — “зграєю Адамів”). Російські футуристи, так само, як і італійські, знищують “кордони між мистецтвом і життям, між образом і побутом”, вони орієнтуються на мову вулиці, на лубок, рекламу, міський фольклор і плакат. Себе російські футуристи називали “майбутлянами” (від “майбутнє”).

Футуризм у Росії складався із чотирьох угруповань: “Гілея”, або кубофутуристи, — В. Хлєбников, Д. і М. Бурлюки, В. Маяковський, В. Каменський, О. Гуро, О. Кручених, Б. Лівшиць; “Асоціація егофутуристів” — І. Сєвєрянін, І. Ігнатьєв, К. Олімпов, В. Гнєдов; “Мезонін поезії” — В. Шершеневич, Р. Івнєв, С. Третьяков, Б. Лавреньов; “Центрифуга” — С. Бобров, Б. Пастернак, М. Асєєв, Божидар.

Поет-футурист В.Хлєбніков від слова ЛЮБИТИ створив 400 нових слів, правда жодне з них не увійшло ні в поетичну мову, ні в розмовну.

Володимир Маяковський

ПОСЛУШАЙТЕ!
Послушайте!
Ведь, если звезды зажигают —
значит — это кому-нибудь нужно?
Значит — кто-то хочет, чтобы они были?
Значит — кто-то называет эти плевбчки жемчужиной?
И, надрываясь
в метелях полуденной пыли,
врывается к Богу,
боится, что опоздал,
плачет,
целует ему жилистую руку,
просит -
чтоб обязательно была звезда! -
клянется -
не перенесет эту беззвездную муку!
А после
ходит тревожный,
но спокойный наружно.
Говорит кому-то:
“Ведь теперь тебе ничего?
Не страшно?
Да?!”
Послушайте!
Ведь, если звезды
зажигают -
значит — это кому-нибудь нужно?
Значит — это необходимо,
чтобы каждый вечер
над крышами
загоралась хоть одра звезда?!

ПОСЛУХАЙТЕ!
Послухайте!
Якщо зірки засвічують -
Отже — це кому-небудь потрібно?
Отже — хтось бажає, щоб вони були?
Отже — хтось називає ці плювочки
перлиною?
І, надриваючись
в завірюхах полудневого пилу,
вривається до Бога,
боїться, що запізнився,
плаче,
цілує йому жилаву руку,
просить -
щоб обов’язково була зірка! -
присягається -
що не витримає цю темну муку!
А потім
ходить стурбований
та спокійний зовні.
Комусь говорить:
“Тепер тобі нічого?
Не страшно?
Так?!” ;
Послухайте!
Якщо зірки
засвічують -
Отже — це кому-небудь потрібно?
Отже — це необхідно,
Щоб кожний вечір
над покрівлями
спалахувала хоч одна зірка?!
(Перекл. з рос. О. Нікаленко)

А ВЫ МОГЛИ БЫ?
Я сразу смазал карту будня,
плеснувши краску из стакана:
я показал на блюде студня
косые скулы океана.
На чешуе жестяной рыбы
прочел я зовы новых губ.
А вы
ноктюрн сыграть
могли бы
на флейте водосточных труб?

А ВИ ЗМОГЛИ Б?
Я вмить закреслив карту буднів,
хлюпнувши фарбами зі склянок.
Відкрив я в холодці на блюді
вилицюватість океану.
З рибин на вивісках строкатих
читав я губ нових порив.
А ви
ноктюрн
змогли б заграти
на флейті заржавілих ринв?
(Перекл. з рос. П. Воронька)

Владимир Маяковский

ОБЛАКО В ШТАНАХ

Вы думаете, это бредит малярия?

Это было,

было в Одессе.

«Приду в четыре», — сказала Мария.

Восемь.

Девять.

Десять.

Вот и вечер

в ночную жуть

ушел от окон,

хмурый,

декабрый.

В дряхлую спину хохочут и ржут

канделябры.

Меня сейчас узнать не могли бы:

жилистая громадина

стонет,

корчится.

Что может хотеться этакой глыбе?

А глыбе многое хочется!

Ведь для себя не важно

и то, что бронзовый,

и то, что сердце — холодной железкою.

Ночью хочется звон свой

спрятать в мягкое,

в женское.

И вот,

громадный,

горблюсь в окне,

плавлю лбом стекло окошечное.

Будет любовь или нет?

Какая —

большая или крошечная?

Откуда большая у тела такого:

должно быть, маленький,

смирный любёночек.

Она шарахается автомобильных гудков.

Любит звоночки коночек.

Еще и еще,

уткнувшись дождю

лицом в его лицо рябое,

жду,

обрызганный громом городского прибоя.

Полночь, с ножом мечась,

догнала,

зарезала, —

вон его!

Упал двенадцатый час,

как с плахи голова казненного.

В стеклах дождинки серые

свылись,

гримасу громадили,

как будто воют химеры

Собора Парижской Богоматери.

Проклятая!

Что же, и этого не хватит?

Скоро криком издерется рот.

Слышу:

тихо,

как больной с кровати,

спрыгнул нерв.

И вот, —

сначала прошелся

едва-едва,

потом забегал,

взволнованный,

четкий.

Теперь и он и новые два

мечутся отчаянной чечеткой.

Рухнула штукатурка в нижнем этаже.

Нервы —

большие,

маленькие,

многие! —

скачут бешеные,

и уже

у нервов подкашиваются ноги!

А ночь по комнате тинится и тинится, —

из тины не вытянуться отяжелевшему глазу.

Двери вдруг заляскали,

будто у гостиницы

не попадает зуб на зуб.

Вошла ты,

резкая, как «нате!»,

муча перчатки замш,

сказала:

«Знаете —

я выхожу замуж».

Что ж, выходите.

Ничего.

Покреплюсь.

Видите — спокоен как!

Как пульс

покойника.

Помните?

Вы говорили:

«Джек Лондон,

деньги,

любовь,

страсть», —

а я одно видел:

вы — Джоконда,

которую надо украсть!

И украли.

Опять влюбленный выйду в игры,

огнем озаряя бровей загиб.

Что же!

И в доме, который выгорел,

иногда живут бездомные бродяги!

Allo!

Кто говорит?

Мама?

Мама!

Ваш сын прекрасно болен!

Мама!

У него пожар сердца.

Скажите сестрам, Люде и Оле, —

ему уже некуда деться.

Мария! Мария! Мария!

Пусти, Мария!

Я не могу на улицах!

Не хочешь?

Ждешь,

как щеки провалятся ямкою

попробованный всеми,

пресный,

я приду

и беззубо прошамкаю,

что сегодня я

«удивительно честный».

Мария,

видишь —

я уже начал сутулиться.

Пустите!

Меня не остановите.

Вру я,

в праве ли,

но я не могу быть спокойней.

Смотрите —

звезды опять обезглавили

и небо окровавили бойней!

Эй, вы!

Небо!

Снимите шляпу!

Я иду!

Глухо.

Вселенная спит,

положив на лапу

с клещами звезд огромное ухо.

Борис Пастернак

Б.Пастернак Поезія із роману “Доктор Живаго”

АВГУСТ

Как обещало, не обманывая,

Проникло солнце утром рано

Косою полосой шафрановою

От занавеси до дивана.

Оно покрыло жаркой охрою

Соседний лес, дома поселка,

Мою постель, подушку мокрую,

И край стены за книжной полкой.

Я вспомнил, по какому поводу

Слегка увлажнена подушка.

Мне снилось, что ко мне на проводы

Шли по лесу вы друг за дружкой.

Вы шли толпою, врозь и парами,

Вдруг кто-то вспомнил, что сегодня

Шестое августа по старому,

Преображение Господне.

Обыкновенно свет без пламени

Исходит в этот день с Фавора,

И осень, ясная, как знаменье,

К себе приковывает взоры.

И вы прошли сквозь мелкий, нищенский,

Нагой, трепещущий ольшаник

В имбирно-красный лес кладбищенский,

Горевший, как печатный пряник.

С притихшими его вершинами

Соседствовало небо важно,

И голосами петушиными

Перекликалась даль протяжно.

В лесу казенной землемершею

Стояла смерть среди погоста,

Смотря в лицо мое умершее,

Чтоб вырыть яму мне по росту.

Был всеми ощутим физически

Спокойный голос чей-то рядом.

То прежний голос мой провидческий

Звучал, не тронутый распадом:

«Прощай, лазурь преображенская

И золото второго Спаса

Смягчи последней лаской женскою

Мне горечь рокового часа.

Прощайте, годы безвременщины,

Простимся, бездне унижений

Бросающая вызов женщина!

Я — поле твоего сражения.

Прощай, размах крыла расправленный,

Полета вольное упорство,

И образ мира, в слове явленный,

И творчество, и чудотворство».

1953

Рождественская звезда

Пастернак Борис

Стояла зима.

Дул ветер из степи.

И холодно было младенцу в вертепе

На склоне холма.

Его согревало дыханье вола.

Домашние звери

Стояли в пещере,

Над яслями теплая дымка плыла.

Доху отряхнув от постельной трухи

И зернышко проса,

Смотрели с утеса

Спросонья в полночную даль пастухи.

Вдали было поле в снегу и погост,

Ограды, надгробья,

Оглобля в сугробе,

И небо над кладбищем, полное звезд.

А рядом, неведомая перед тем,

Застенчивей плошки

В оконце сторожки

Мерцала звезда по пути в Вифлеем.

Она пламенела, как стог, в стороне

От неба и бога,

Как отблеск поджога,

Как хутор в огне и пожар на гумне.

Она возвышалась горящей скирдой

Соломы и сена

Средь целой вселенной,

Встревоженной этою новой звездой.

Растущее зарево рдело над ней

И значило что-то,

И три звездочета

Спешили на зов небывалых огней.

За ними везли на верблюдах дары.

И ослики в сбруе, один малорослей

Другого, шажками спускались с горы.

И страшным виденьем грядущей поры

Вставало вдали все пришедшее после.

Все мысли веков, все мечты, все миры,

Всё будущее галерей и музеев,

Все шалости фей, все дела чародеев,

Все елки на свете, все сны детворы.

Весь трепет затепленных свечек, все цепи,

Всё великолепье цветной мишуры…

…Всё злей и свирепей дул ветер из степи…

…Все яблоки, все золотые шары.

Часть пруда скрывали верхушки ольхи,

Но часть было видно отлично отсюда

Сквозь гнезда грачей и деревьев верхи.

Как шли вдоль запруды ослы и верблюды,

Могли хорошо разглядеть пастухи.

- Пойдемте со всеми, поклонимся чуду, -

Сказали они, запахнув кожухи.

От шарканья по снегу сделалось жарко.

По яркой поляне листами слюды

Вели за хибарку босые следы.

На эти следы, как на пламя огарка,

Ворчали овчарки при свете звезды.

Морозная ночь походила на сказку,

И кто-то с навьюженной снежной гряды

Все время незримо входил в их ряды.

Собаки брели, озираясь с опаской,

И жались к подпаску, и ждали беды.

По той же дороге, чрез эту же местность

Шло несколько ангелов в гуще толпы.

Незримыми делала их бестелесность,

Но шаг оставлял отпечаток стопы.

У камня толпилась орава народу.

Светало. Означились кедров стволы.

- А кто вы такие? — спросила Мария.

- Мы племя пастушье и неба послы,

Пришли вознести вам обоим хвалы.

- Всем вместе нельзя. Подождите у входа.

Средь серой, как пепел, предутренней мглы

Топтались погонщики и овцеводы,

Ругались со всадниками пешеходы,

У выдолбленной водопойной колоды,

Ревели верблюды, лягались ослы.

Светало. Рассвет, как пылинки золы

Последние звезды сметал с небосвода.

И только волхвов из несметного сброда

Впустила Мария в отверстье скалы.

Он спал, весь сияющий, в яслях из дуба,

Как месяца луч в углубленье дупла.

Ему заменяли овчинную шубу

Ослинные губы и ноздри вола.

Стояли в тени, словно в сумраке хлева.

Шептались, едва подбирая слова.

Вдруг кто-то в потемках, немного налево

От яслей рукой отодвинул волхва,

И тот оглянулся: с порога на деву,

Как гостья, смотрела звезда рождества

Игорь Северянин

Ігор Северянин давав так названі “поезоконцерти”.Читав вірші, лежачи на бруківці, зайшовши по горло уставок.

Это было у моря

Поэма-миньонет

Это было у моря, где ажурная пена,

Где встречается редко городской экипаж…

Королева играла — в башне замка — Шопена,

И, внимая Шопену, полюбил ее паж.

Было все очень просто, было все очень мило:

Королева просила перерезать гранат,

И дала половину, и пажа истомила,

И пажа полюбила, вся в мотивах сонат.

А потом отдавалась, отдавалась грозово,

До восхода рабыней проспала госпожа…

Это было у моря, где волна бирюзова,

Где ажурная пена и соната пажа.

Романс

О, знаю я, когда ночная тишь

Овеет дом, глубоко усыпленный,

О, знаю я, как страстно ты грустишь

Своей душой, жестоко оскорбленной!..

И я, и я в разлуке изнемог!

И я — в тоске! Я гнусь под тяжкой ношей…

Теперь я спрячу счастье под замок,-

Вернись ко мне: я все-таки хороший…

А ты — как в бурю снасть на корабле,-

Трепещешь мной, но не придешь ты снова:

В твоей любви нет ничего земного,-

Такой любви не место на земле!

Останньою помітно нашумілою школою в російській поезії ХХ століття був імажинізм. Цей напрямок було створено в 1919 році (перша “Декларація” імажинізму датована 30 січня). Її ідеологом був Вадим Шершеневич. Підписали Декларацію поети С. Єсенін, Р. Ивнев, А. Мариенгоф.

Сергій Єсенін

Не жалею, не зову, не плачу,

Все пройдет, как с белых яблонь дым.

Увяданья золотом охваченный,

Я не буду больше молодым.

Ты теперь не так уж будешь биться,

Сердце, тронутое холодком,

И страна березового ситца

Не заманит шляться босиком.

Дух бродяжий! ты все реже, реже

Расшевеливаешь пламень уст

О, моя утраченная свежесть,

Буйство глаз и половодье чувств!

Я теперь скупее стал в желаньях,

Жизнь моя, иль ты приснилась мне?

Словно я весенней гулкой ранью

Проскакал на розовом коне.

Все мы, все мы в этом мире тленны,

Тихо льется с кленов листьев медь…

Будь же ты вовек благословенно,

Что пришло процвесть и умереть.

ОБЕРІУ (Об’єднання Реального Мистецтва — група письменників і діячів культури, що існувала в 1927 — початку 1930-х рр. у Ленінграді.

Данило Хармс, Олександр Введенський, Микола Заболоцький

Для поетів характерними є відмова від традиційних форм мистецтва, необхідність оновлення методів зображення дійсності, вони культивували гротеск, алогізм, поетику абсурду.

Даніїл Хармс

Из дома вышел человек

С дубинкой и мешком

И в дальний путь,

И в дальний путь

Отправился пешком.

Он шел все прямо и вперед

И все вперед глядел.

Не спал, не пил,

Не пил, не спал,

Не спал, не пил, не ел.

И вот однажды на заре

Вошел он в темный лес.

И с той поры,

И с той поры исчез.

Но если как-нибудь его

Случится встретить вам,

Тогда скорей,

Скорей скажите нам.

ПОЕТИ ПОЗА УГРУПУВАННЯМИ

Марина Іванівна Цвєтаєва (1892–1941) — російська поетеса, прозаїк, перекладач, один з найбільших російських поетів XX століття.

М.Цвєтаєва

Саша Чорний (справжнє ім’я Олександр Михайлович Глікберг; 1 (13) жовтня 1880 Одеса, Російська імперія — 5 серпня 1932 Ле-Лаванду, Прованс, Франція) — російський поет Срібного століття, прозаїк, який здобув широку популярність як автор популярних лірико-сатиричних віршованих фельєтонів.

Саша Черный

Обстановочка

Ревет сынок. Побит за двойку с плюсом,

Жена на локоны взяла последний рубль,

Супруг, убитый лавочкой и флюсом,

Подсчитывает месячную убыль.

Кряхтят на счетах жалкие копейки:

Покупка зонтика и дров пробила брешь,

А розовый капот из бумазейки

Бросает в пот склонившуюся плешь.

Над самой головой насвистывает чижик

(Хоть птичка божия не кушала с утра),

На блюдце киснет одинокий рыжик,

Но водка выпита до капельки вчера.

Дочурка под кроватью ставит кошке клизму,

В наплыве счастья полуоткрывши рот,

И кошка, мрачному предавшись пессимизму,

Трагичным голосом взволнованно орет.

Безбровая сестра в облезлой кацавейке

Насилует простуженный рояль,

А за стеной жиличка-белошвейка

Поет романс: “Пойми мою печаль”

Как не понять? В столовой тараканы,

Оставя черствый хлеб, задумались слегка,

В буфете дребезжат сочувственно стаканы,

И сырость капает слезами с потолка.

********************

Замираю у окна.

Ночь черна.

Ливень с плеском лижет стекла.

Ночь продрогла и измокла.

Время сна.

Время тихих сновидений,

Но тоска прильнула к лени,

И глаза ночных видений

Жадно в комнату впились.

Закачались, унеслись.

Тихо новые зажглись…

Из-за мокрого стекла

Смотрят холодно и строго,

Как глаза чужого бога, —

А за ними дождь и мгла.

Лоб горит.

Ночь молчит.

Летний ливень льнёт и льётся.

Если тело обернется, —

Будет свет,

Лампа, стол, пустые стены,

Размышляющий поэт

И глухой прибой вселенной.

Концерт “Поезія “срібної доби” у виконанні учнів ліцею”

Особливе місце в російській ліриці ХХ століття займає поезія І. Буніна. Почавши з ліричних віршів, написаних під впливом Фета, в пізнішому періоді своєї творчості Бунін став великим майстром вірша і створював прекрасні за формою, класично чіткі, але дещо холодні вірші.

Трагічні долі поетів срібної доби

У 1937–38 рр.були заарештовані, а потім розстріляні, або померли в таборах вчені М.П. Бронштейн, А.А. Вітт, Л.В. Шубніков.

Письменники і поети О. Е. Мандельштам, П.Н.Васільев, С.А.Клічков, Н.А. Клюєв, П.В.Орешін, С.М.Третьяков, В.І.Нарбут, Т.Табідзе, Е.Чаренц, Б.Ясенській, В.Є. Зазублин.

Покинули батьківщину:

Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус, Костянтин Бальмонт, В’ячеслав Іванов, Іван Бунін, Олександр Купрін, Іван Шмельов, Євген Замятін, Олексій Толстой, Ігор Северянин …

Покінчили життя самогубством

Сергій Єсенін: повісився в 1925 р. у віці 30 років.

Володимир Маяковський: застрелився в 1930 р. у віці 36 років.

Марина Цвєтаєва: повісилась в 1941 р. у віці 40 років.

В.Брюсов: працював у радянських закладах, помер від запалення легеніву Москві, у 50 років.

К.Бальмонт: у 1906 р. емігрує, у 1913 р. повертається, у 1920 р. покидає Росію. Помирає у приюті в 1942 р. у віці 75 років.

Д.Мережковський: не прийнявши революцію, емігрував. Помер у 1942 році в окупованому Парижі у віці 76 років.

О.Блок: О.Блоку не дозволили виїхати на лікування за кордон, помирає у 1921 р. у віці 40 років.

А.Білий: помирає від інсульту в 1934 р. у віці 53 років.

М.Волошин: помирає від інсульту в 1932 р. у віці 55 років.

В.Хлєбніков: гангрена, параліч, помирає в 1922 р. у віці 36 років.

І.Северянин: помирає в еміграції у 1941 р.у віці 54 років.

Брати Бурлюки: Давид Бурлюк помирає в еміграції у США в 1967 у віці 84 років. Микола Бурлюк: розстріляний у 1920 році (обставини загибелі з’ясовані тільки у 2001 році).

Голоси поетів “срібної доби”

Світ тварин у художній літературі

Джек Лондон “Біле ікло”

«Біле Ікло» (інші назви «Білий Зуб» та «Білозуб»)(англ. White Fang) — пригодницька повість Джека Лондона, головним героєм якого є вовк на прізвисько Біле Ікло. Уперше твір опубліковано в кількох номерах журналу «The Outing Magazine» з травня по жовтень 1906 року. Оповідь ведеться про долю прирученого вовка під час золотої лихоманки на Алясці наприкінці 19 століття. Значну частину історії показано очима тварини — зокрема, самого Білого ікла. Повість зображає різне ставлення людей до тварин, добро і зло.

Сергій Єсенін “Пісня про собаку”

Ернест Стон-Томпсон

Ерне́ст То́мпсон Сето́н (англ. Ernest Evan Thompson Seton;пс. Lobo, The Chief 14 серпня 1860 –23 жовтня 1946) — канадський (шотландського походження) письменник, художник-анімаліст, один з ідеологів і натхненників скаутського руху. Творець навчально-виховної програми «Життя в природі по-індіанськи» (1902). Сильно вплинув на лорда Баден-Пауела, засновника скаутингу. Автор «Берестяного згортка» й «Підручника бой-скаута» — книг, що активно використовувались скаутами. Саме завдяки Сетону-Томпсону американський скаутський рух зазнав значного впливу культури американських індіанців.

Малюнки Сетона-Томпсона до власних творів

Альфред Брем

Альфре́д Е́дмунд Брем (Alfred Edmund Brehm; *2 лютого 1829 — †11 листопада 1884) — німецький вчений-зоолог, мандрівник, автор науково-популярної роботи «Життя тварин».

Народився в Рентендорфі (Тюрингія) у сім’ї сільського пастора Людвіга Брема, відомого європейського орнітолога. Навчався в Єнському університеті.

Під час численних подорожей (Африка, Скандинавський півострів, Західний Сибір) зібрав величезний зоологічний матеріал, який був покладений в основу його багатотомної праці «Життя тварин». Ця праця, що багато раз видавалась в перекладах різними мови, містить, поряд із застарілими, ряд цінних фактичних даних. А. Брем також автор ряду інших науково-популярних робіт.

Джеральд Даррелл

Джеральд Малкольм Даррелл — англійський натураліст, вчений-зоолог, письменник, засновник Джерсійського зоопарку і Тресту охорони дикої природи, які зараз носять його ім’я. Молодший брат відомого письменника-новеліста Лоуренса Даррелла. Джеральд Даррелл народився 7 Января 1925 року в індійському місті Джамшедпур. Він був четвертою і наймолодшою дитиною в сім’ї британського цивільного інженера Лоуренса Семюеля Даррелла і його дружини Луїзи Флоренс Даррелл. За свідченням родичів, вже в дворічному віці Джеральд захворів «Зооманією», а його мати згадувала, що одним з перших його слів було «зоопарк». У 1928 році після смерті батька сім’я переїхала до Англії, а через сім років — за порадою старшого брата Джеральда Лоуренса — на грецький острів Корфу. Серед перших домашніх вчителів Джеральда Даррелла було мало справжніх педагогів. Єдиним винятком був натураліст Теодор Стефанідес (1896–1983). Саме від нього Джеральд отримав перші знання з зоології.