Про територію
Не заходь за цю лінію. Там б’є током. Мене.
Спершу ти цього не помічаєш. Розмови стають все відвертішими і руки все довше затримуються на чужому тілі. Спершу ви сидите поруч, але трохи на відстані. Потім ваші стегна торкаються, бо будь-яка інша відстань здається Берлінською стіною. Потім хтось сідає комусь на коліна.
Розмови стають відкритими. Починаємо з інтересів і захоплень, ділимось плейлистами і улюбленими авторами книг, ділимось книгами. Продовжуємо говорити про вірування, традиції — чужі і свої особисті, наміри, задуми. Добираємось до рідних і колишніх. Дістаємось серцевини.
І тут мала б стояти крапка. Поки не ясно чи варто, поки не зрозуміло чи безпечно.
Але ні — страхи, болі, почуття. Бо так легше, бо чекали когось, хто послухає, хто почує. Надто близько, надто інтимно. Стає важко торкатись тілами, коли душі врізаються одна в одну і твоє щастя ділиться на два і твій біль примножується на два.
Не те. Помилка. Досвід.
Кордони порушені. Об’єкт вийшов за територію досяжності. Виніс у зовнішній світ сліди твого внутрішнього світу, який мав бути тільки твоїм.
Ставити кордони. Завжди. Не тому, що не довіряєш, а тому, що не хочеш не довіряти. Коли прийде час, той хтось ззовні сам тобі розповість про всі твої таємниці. Це ж буде так очевидно для людини, яка бачитиме твоє серце навіть без слів. І ти знаєш, що такі люди є. Вони завжди були і будуть.
Завіса.
