Історія про біль
Я це не навмисно, так вийшло, що зробиш — людина я така. Звісно, треба було наперед подумати, ці слова вирвались. Пробач, якщо зможеш, не хотілось тебе ображати…
Хотілось. Так завжди. Давай на чистоту — ми знаємо що говоримо, навіть коли це жахливі речі, образливі і несправедливі.
Сьогодні мала розмову зі знайомою, яка стверджувала, що “іноді можна ненароком наговорити, а потім ходити і мучитись”. Ох, мої очі закотились так високо, я аж злякалася. Стало гидко від того, скільки в цих словах лицемірства і жалості до себе.
Не буду говорити за когось. Скажу за себе — я ображаю лише тоді, коли хочу образити. Коли говорю насправді погані речі, а не слова, в яких можна це якось прочитати. Ображаю прямо, бо так хочеться. Чи часто я це роблю — в рідкісних випадках і то по відношенню до людей, на яких байдуже. А от в цьому моменті важливо — я не відчуваю болю і можу образити лише людину, на яку мені все одно і в ситуації з якою, я краще пожалію себе ніж її (на яку мені байдуже, ясно).
Тому не розумію, до чого всі ці великосвітські бесіди про внутрішні страждання. Люди — не мазохісти, щоб кривдити рідних і дорогих собі. І якщо по відношенню до тебе вчинили жахливо, образливо, то навіть не думай доводити людині свою любов і біль — їй байдуже, їй не болить. Болить лише тобі, а здачі дати не можеш. Бо не все одно.
Така історія. Я знаю, що ти це прочитаєш, знаю, що злитимешся на мене, знаю про твій біль. Але це правда і в мене були такі ситуації. Іншої нема, хіба що я зовсім нічого не розумію в людях.
