1 січня 2018 року

Намагаюсь поки що не коментувати події в Ірані, бо за власним професійним досвідом знаю, як легко обпіктися на протестах. Але для прогнозування подій треба усвідомити кілька важливих речей.

Так звана ісламська революція 1979 року відбулася дякуючи невдоволенню тих, хто виступав проти авторитаризму шаха і тих, кому не подобалися його спроби осучаснення країни, «біла революція». Останні перемогли. Людей і цілі верстви, що тяжіли до сучасності, було вигнано, знищено, залякано. Через 40 років після революції Хомейні іранське суспільство нагадує, умовно кажучи, радянське суспільство 1964 року. Тоді консервативна частина апарату також організувала соціальні проблеми, щоб полегшити собі усунення умовного реформатора Хрущова. На іранського президента Рухані може очікувати така ж доля. Але й це – не прогноз, тому що неймовірно важко передбачити поведінку іранської молоді. Це мільйони людей, які навіть теоретично не уявляють собі, що таке свобода.

Саме тому залишається безліч варіантів в разі, якщо режим не витримає – від єгипетського чи російського відновлення авторитаризму до лівійського самозруйнування держави. Позитивного варіанту немає просто тому, що модернізації не підлягає саме іранське суспільство – як будь-яке суспільство, в якому минуле остаточно перемогло майбутнє і продукує само себе. Це повною мірою стосується і Росії. України, до речі, також. Український шанс пов’язаний з тим, що Україна – не метрополія, а колонія імперії минулого. І ще з тим, що Українська держава просто не може вижити без зовнішньої допомоги і на відміну від сусідньої колишньої колонії, Білорусі, не може розраховувати на допомогу колишньої метрополії без ліквідації суверенітету, отже, нам залишаються західні партнери. Це і є те, що створює українську надію. Ірану чи Росії залишається тільки гнити.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.