Майже монолог

Телефон у квартирі.
- … (Тиша)
- Привіт. Я знаю що це ти. Навіть за сотнями кілометрів.
- …
- Хочеш помовчати?
- …
- Що ж, у тиші немає нічого поганого. Її не завжди треба доповнювати словами. Тиша може бути найбільшою силою. І за мовчання буває соромно рідше, ніж за слова.
- …
- Ти завжди любила слухати. І навколо тебе завжди було багато оповідачів.
- Чекала, поки ти почнеш говорити.
- А я чекав поки договорять інші. Сумнівався, чи ти озвешся.
- Зараз немає нікого. Говори.
- Справа не в тому. Я ніколи не хотів підтримувати чуток. Але часто приєднувався до них. Не хотів осуджувати людей чи поганого про них говорити. Вважав безчесним жалітися на когось. Вибачався надто часто, забуваючи, що повторення постійні знецінюють такий важливий шанс на пробачення. Тому я чекав.
- …
- Я чекав поки договорять інші. Чекав поки ти дослухаєш їх і зрозумієш всю безглуздість розмов навколо тебе. А ти не розуміла. І хотіла чути те ж саме. Кожного дня.
- Ні, ні! Ти мовчав. Ти мовчав. Дуже довго мовчав. Говори.
- Є такі розмови, які одного разу розпочавшись — ніколи не завершуються. Навіть, коли ми забуваємо, які теми любимо і які терпіти не можемо. Ти розумна. Надто розумна аби відбиватися від потоку правдивих зізнань, що навалюються на тебе. Надто розумна, аби я знав, що говорити. Тому я говорю правду. Просту і чисту. Ту, в якій не залишилось місця для вигаданих історій про героїзм заради визнання.
- …
- Правду, в якій не залишилось місця лицемірству, але в якій завжди знайдеться куток для справжнього життя, що істинно відповідає нашим бесідам. Правду, яка піднімає тебе в очах оточуючих, дарує близьким віру в тебе. Бо хто ти, коли тобі не довіряють?
- …
- Правду, наповнену любов’ю та прихильним ставленням до світу, який щодня б’є тебе в спину, по ногах, задавлює твох намагання підніматися і вкотре підтверджувати надії людей на існування добра серед мороку темного надвечір’я, яке так міцно окутує нас. І лише ледь звучні мелодії колисанок наших щасливих днів не дозволяють забувати про мрії — теплі світанки на краю Землі.
- А небо, ти ж обіцяв?
- І небо. Я збережу його поки ти блукатимеш.
- Я слухатиму. Твій голос проведе мене.
- Він лунатиме, поки ти віритемеш

Show your support

Clapping shows how much you appreciated Volodymyr Stoyko’s story.