Три білборди на межі здорового ґлузду

Пишучи цей допис, я, звісно, визнаю, що можу помилятися, а також закликаю до дискусії усіх, кому це може бути цікаво.

Отже.

4 березня у США пройшла ювілейна, 90-та церемонія вручення найвідомішої у світі кінопремії — Оскара. На диво, цьогоріч церемонія пройшла без особливих несподіванок: перемогли майже усі, хто мали перемогти за ставками букмекерів. Однак важливе слово тут “майже”.

Премію за найкращий фільм року отримала стрічка Гійєрмо дель Торо “Форма води”, обійшовши фаворита за прогнозами — “Три білборди під Еббінгом, Міссурі”. Це викликало здивування та деяке роздратування у українських глядачів, яким стрічка припала до душі.

Кадр з фільму Гійєрмо дель Торо “Форма води”

Варто відзначити, що “Три білборди…” — кіно цікаве і наділене великою змістовою частиною. Дійсно, цей фільм варто переглянути хоча б раз, хоча б для того, щоб зрозуміти, що захищеним на сто відсотків ти не будеш у жодному кутку планети; що усюди, навіть у найрозвиненіших країнах, є ґвалтівники та маніяки; що життя складне, коротке і бентежне.

Але цього вже давно не достатньо для Оскара.

Фільм, що отримує статуетку, має доносити до людей якусь ідею, а не просто бути добре знятою стрічкою. Гарної операторської роботи, гри акторів, відсутності монтажних помилок не досить. З точки зору другого пункту, як мінімум, у “Трьох білбордів…” немає жодних проблем — Оскари за ролі тому підтвердження. Але з донесенням ідеї і самою цією ідеєю проблеми є.

Перш за все, хотілося б відзначити фінал фільму: він нібито відкритий, однак у порівнянні з, наприклад, фіналом Ноланівського “Inception” виглядає скоріше недоречно обірваним, аніж справді відкритим. Після останніх кадрів особисто я кинулась перевіряти, чи точно це весь фільм, чи, можливо, фінал кудись зник. Виявилося, що весь.

Слід також зазначити, що сучасною класикою кінематографу вважається перетворення героїв, їхній розвиток (прогрес чи регрес — it depends). У “Білбордах” розвиток, знову ж таки, ніби перервали, не дали завершитися. Це щонайменше дивно, адже зміни у характерах персонажів — це також сюжет, мабуть, в таких фільмах навіть важливіший, ніж основний. Чому сценаристи та режисер так вчинили — мені невідомо і незрозуміло.

Кадр з фільму “Три білборди під Еббінгом, Міссурі”

Від загального перейдемо до конкретного. Мені неважко зрозуміти, чому “Три білборди…” сподобалися українській публіці. Секрет такого успіху у наших співвітчизників — у нашому ж менталітеті.

Фільм Мартіна Макдона, не побоюся цього слова, пропагує, в принципі, чужу для американців ідею, але цілком близьку для українців. Ідею самосуду і “хресного ходу” проти “бездіяльності” поліції. І якщо американський глядач побачить в цьому фільмі історію про те, як не треба робити, то український аплодує стоячи і захоплюється головною героїнею.

Героїні Френсіс Макдорманд глядачами пробачаються її злочини, місцями неадекватна поведінка і однаково суворий вираз обличчя. Бо вона мати, яка втратила доньку, бо поліція не може знайти вбивцю, бо вона вбита горем. Але при цьому вчинки героя Сема Роквела мають викликати у нас як мінімум осуд — чомусь в очах глядачів те, що він викидає людину з вікна або намагається прибрати білборди, викликає супротив.

Чому так? Мотивація у обох героїв приблизно однакова: любов до доньки в одному випадку та любов до начальника у іншому. Власне, до схожості цих героїв сценарій нас врешті і приводить, але до певного моменту співчуття публіки викликає лише героїня.

Чому це так? Чому середньостатистичному українцю легше виправдати жінку, що підпалює поліцейський відділок, аніж поліцейських, які зіткнулися зі злочином, що не в змозі розкрити?

Мабуть, справа у тому, що у мережі щодня з’являються заклики до самосуду українською мовою. Що б не сталося — вбивство, зґвалтування, крадіжка, ДТП — середній українець закликає “розстріляти", “посадити на палю”, “чвертувати” і далі за списком, інколи — одночасно. В Україні люди не мають культури права і формальної справедливості; з точки зору системи покарань ми недалеко пішли від законів Хамурапі.

І от через це Україна поки що — не Європа і не США.

Якщо максимально спрощувати, то “Три білборди під Еббінгом, Міссурі” не отримало своєї нагороди за те, що герої засумнівалися у своїй ідеї, але так і не розвернули авто, на якому їхали вбивати. Вбивати за власним бажанням, вбивати, бо вирішили, що мають на це право. Це недопустимо у прогресивній спільноті — і тому негативно сприйнято тими, хто живе у ній.

Команда “Форми води” на церемонії нагородження

Звісно, за таких умов перемогла стрічка, де тріумфує дружба, любов та повага до свого ближнього, ким би він не був за походженням, орієнтацією чи фізичними можливостями. Багато хто скаже, що це маніпуляція людською думкою або “хайп”. Але ні. Річ у тім, що так має бути; це не “лівацькі тренди”, це — те, як мають ставитися один до одного люди.

Поєднання справді людських якостей з чудовою роботою усіх, хто причетний до “Форми води”, приносить фільму Оскар, а от герої, що не розвертають свою машину, — ні.