Доктрина подільності авторських прав у США, дистрибуція фільмів та досвід українського медіаюриста
Одного разу працюючи над договором, що підпорядковувався праву Каліфорнії та стосувався дистрибуції українського фільму в США, ми натрапили на дуже цікаве.
Але перед тим, як відкрити, на що ми натрапили, та для тих, хто так з розгону не знає (сама запам’ятовувала кілька років), або не юрист, то ось деякий словничок термінів:
Ліцензіат — той, хто отримує ліцензію на використання фільму.
Ліцензіар (арррр, тигр-володАр) — той, хто дає таку ліцензію, тобто правовласник, продюсер наприклад.
Дистрибуція фільму — поміщення фільму на фільмові платформи, нетфлікс, HBO, mubi, показ фільмів в кінотеатрах та в літаках, в інших найрізноманітніших закладах та носіях. Дистриб’ютор зазвичай працює на підставі наданої для дистрибуції ліцензії.
Отже, на що ми натрапили? На секцію договору, а точніше, — її назву «Gardner v. Nike». Ця секція встановлювала, що дистриб’ютор (ліцензіат за договором) має необмежені права відчужувати або надавати ліцензії на права, надані йому за цим договором і його ліцензією, на умовах, визначених на свій розсуд, будь-яким третім особам. Окремо підкреслювалося, що ніщо у самому договорі не може свідчити про обмеження цього права, а ця секція договору має трактуватися як спеціальний дозвіл Ліцензіара на таке відчуження прав чи надання ліцензій.
Така конструкція секції може здивувати за своєю суттю, адже договір на дистрибуцію фільму є саме ліцензійним договором, а отже передання прав ліцензіатом (тим, хто отримує ліцензію), — це дивна заява в договорі.
Може вона збити з ніг і за формою, адже в українській традиції уявного договоротворення аналогія виглядала б ось так, наприклад:
- Предмет договору
- Права та обов’язки сторін
- Порядок оплати та прийняття послуги дистрибуції
- Постанова КЦС ВС від 13 квітня 2022 року у справі №366/599/19 про розмежування ліцензійного договору і непонайменованого договору щодо розпоряджання правами інтелектуальної власності
- Інші умови
Погодьтеся, досить незвичний спосіб оформлення договору.
Gardner v. Nike
Дивуватися тут можна, але не занадто, тому що це рішення Апеляційного Суду 9-го округу США викликало багато пертурбацій у сфері кіноіндустрії США та переполоху в правників цієї сфери, які почали, як ми бачимо з нашого емпіричного досвіду, вказувати такі-от додаткові секції в договорах на дистрибуцію фільмів.
У чому ж полягала ця велика правова пертурбація?
Основне питання у вказаній справі стосувалося того, чи може ексклюзивний ліцензіат відчужувати свої права за ліцензією іншій особі, якщо про таке відчуження окремо в умовах договору з Ліцензіаром ніде не йшлося. До рішення у справі Gardner v. Nike індустрія працювала з установкою, що так, ексклюзивний ліцензіат має таке право. Однак у рішенні Gardner v. Nike суд зробив протилежний висновок.
Цей висновок тісно переплітається з історичними підвалинами авторського права США, які корисно і нам запхати у свою скарбничку непотрібних знань (вкрала фразу у когось з бувших колег, якщо ти це читаєш, напиши, хто ти був, бо мені випало з голови!)
Доктрини неподільності та подільності
До вас колись зверталися клієнти, які хотіли продати 25 відсотків свого авторського майнового права? До нас теж. У цьому підрозділі не буде відповіді, як правильно це зробити, бо це питання для іншої статті, але буде таке:
В США до 1976 року судді та науковці дотримувалися доктрини неподільності авторського права (doctrine of indivisibility). Вона полягала у тому, що автор чи правовласник не міг передати (відчужити) частини своїх авторських прав, а лише усю «зв’язку». Якщо комусь дуже хотілося їх передати, то вони передавалися повністю або ж за ліцензією. Однак у випадку з ліцензією ліцензіат не мав права, наприклад, подавати до суду на порушення авторських прав третіми особами. Це міг зробити лише правовласник, навіть якщо ліцензія була ексклюзивна (ексклюзивність означає, що ніхто, крім ліцензіата не може використовувати твір на передбачених договором умовах, навіть правовласник). Закон про авторське право 1976 року змінив цю ситуацію: подібно до нашого закону він виділив види виключних майнових авторських прав та надав можливість передавати їх окремо третім особам на умовах, скажімо, ексклюзивних ліцензій. Отримавши письмову ліцензію (бо неексклюзивна за правом США може бути усною) ліцензіати таких ліцензій отримали право захищати свої права за ліцензією в суді, бо раніше вони не могли принести її в суд і заявити про порушення їх прав, а мали кликати для цього правовласника! З появою доктрини подільності власники ексклюзивних ліцензій почали розпоряджатися ліцензійними правами сміливіше.
Трохи про саму справу
У справі Nike, Inc. та Sony Music Entertainment Corporation уклали ліцензійний договір, за яким Nike надав Sony ексклюзивну, необмежену в часі та щодо території ліцензію на використання мульт-персонажа Nike, який називався MC Teach.
За використання персонажа Sony погодився сплачувати Nike 15 % від усіх надходжень від його використання (з певними винятками). Nike також зберігав авторське право на зображення персонажа, а тому його використання мало супроводжуватися написом
© 1992 Nike, Inc.
Сторони домовилися, що це буде ексклюзивна ліцензія, але не домовлялися щодо того, чи може ліцензіат Sony відчужувати права за нею третій особі, що Sony, звісно ж, і зробили — передали права на персонажа пану Гарднеру. І почалася судова тяганина, бо Nike подали в суд, оскільки вважав, що ліцензія не давала права Sony відчужувати права за нею комусь іншому.
Суд довго розбирався з правилами тлумачення норми в законі США про авторське право щодо того, чи положення про передачу авторського права охоплюють право ексклюзивних ліцензіатів передавати таке право третім особам. Ще раз зауважимо, що юристи, які драфтили контракти для кіностудій та дистриб’юторів в Каліфонії, лягали і вставали з думкою про те, що так можна ☺
Однак згідно з рішенням, закон не передбачав такого права для ексклюзивних ліцензіатів. Тягар отримання згоди в правовласника для передання прав за ексклюзивною ліцензією дає правовласнику більше контролю над тим, хто та в який спосіб користується його авторським правом.
Рішення викликало багато дискусій щодо його обґрунтованості, адже воно суперечило і практиці розважальної індустрії, і судовим прецедентам. І звісно ж, воно викликало непоборний потяг у юристів включати у контракти секції з назвами судових справ.
Якщо порівнювати з українським регулюванням
Будемо лаконічними: за українським законодавством ліцензіат навіть ексклюзивної (виключної) ліцензії не має права передавати права за такою ліцензією, якщо інше не вказано в договорі. Перш за все тому, що таких прав в ліцензіата немає, адже навіть ексклюзивна ліцензія за нашим законодавством вважається лише дозволом на використання твору, а не переданням певного права ліцензіатові. Ліцензіат може видати лише субліцензію, тобто субдозвіл, однак і це право має бути передбачене у ліцензійному договорі.
Ах, і у нас діє, звісно ж, доктрина подільності майнових авторських прав, адже їх можна передати (відчужити) в повному складі на території всіх держав світу або частково на окремі способи використання на території окремих держав світу, або на всі способи використання на території окремих держав світу.
Замість висновку: спробуємо для експерименту колись назвати розділ договору: «Постанова КЦС ВС у постанові від 13 квітня 2022 року у справі № 366/599/19».
Рішення суду для зацікавлених: https://caselaw.findlaw.com/court/us-9th-circuit/1233155.html#footnote_2
Стаття, де ми брали поживу для аналізу (однак у ній треба перевіряти рішення, бо одне було неактуальне (оскаржене на час виходу статті): https://btlj.org/data/articles2015/vol18/18_1_AR/18-berkeley-tech-l-j-0371-0392.pdf
