Луцьк, наркомани, педофіли, ЛГБТ, роми та нацисти. Що їх об’єднує?
Чи чули ви раніше про статті, які були написані з метою почути думки своїх колег, отримати підтримку своєї позиції або навпаки її критику? Ми називаємо їх статтями-дискусіями або статтями-прожарками. Ми вже давно мріяли спробувати запровадити такий формат, як мінімум, на нашій сторінці у Facebook. І от нарешті цей час настав.
(проблематика) Для чого ми тут зібралися?
Як ви вже знаєте, проєкт Закону України “Про інститут реєстрованих партнерств” розбурхав українське суспільство та поділив його на два протилежні табори.
Зокрема, не витримавши “руйнування” українських традиційних цінностей, низка місцевих рад звернулися до Верховної Ради України з вимогою не допустити прийняття законопроєкту.
Не залишились осторонь і Луцька з Ковельською міські ради. Вони виявилися найбільш необережними у своїх висловлюваннях та заявили, що:
“[…] Пропозицію надати державне визнання гомосексуальним союзам вона (народна депутатка від фракції “Голос” Інна Совсун) лукаво ототожнює з турботою про армію. Мовляв, якщо навіть мізерна кількість гомосексуалістів є у Збройних Силах, то держава має виконувати вимоги ЛГБТ… Так можна і пристати на вимоги педофілів та наркоманів”.
(даємо пару секунд вам покрінжувати)
Ви вже самі зрозуміли, що органи місцевого самоврядування в офіційному зверненні до Верховної Ради України порівняли членів ЛГБТК+-спільноти з педофілами та наркоманами.
Ми і наш клієнт Петро Жеруха обурені такими висловлюваннями та вважаємо, що вони принижують гідність та честь нашого клієнта як представника ЛГБТК+-спільноти.
Однак на шляху до захисту прав нашого клієнта постала база-ґрунт-фундамент української правової системи — практика Верховного Суду.
(практика ВС) Що не так з практикою Верховного Суду?
Усе просто. Однією з обов’язкових обставин для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи є поширення інформації, яка стосується певної фізичної особи (постанови Верховного Суду від 30.03.2023 у справі № 752/16863/16, від 24.05.2023 у справі № 621/632/22). Тобто захист фізичної особи від принизливих висловлювань є можливим тільки у випадку, якщо ці висловлювання стосувалися особисто цієї фізичної особи.
Відповідно до цієї позиції Верховного Суду, подання дифамаційного позову у нашому випадку є безнадійною справою, оскільки висловлювання стосується спільноти, до якої відноситься наш клієнт, але не особисто самого клієнта.
Вирішивши, що така позиція якось не дуже відповідає тому “заповітному” верховенству права, ми провели дослідження практики ЄСПЛ у контексті порушення прав на приватне життя.
(практика ЄСПЛ) Невже ЄСПЛ знов усе виправив?
Як виявилось, починаючи з 2004 року, ЄСПЛ вже прийняв низку рішень на цю тему і вибудував чітку правову позицію. Зокрема:
1. У справі L.Z. v. SLOVAKIA заявник єврейського походження звернувся до ЄСПЛ, оскільки вважав, що перейменування вулиці у селі Варін у Словаччині на честь Йозефа Тисо, президента Першої словацької республіки, держави — сателіта нацистської Німеччини, є втручанням державних органів у приватне життя кожного громадянина Словаччини, оскільки таке рішення завдає шкоди міжнародній репутації Словаччини.
Однак заявник проживав у сусідній країні Чеській Республіці, не мав жодних зв’язків з селом Варін і не надав жодних доказів щодо негативного впливу перейменування вулиці на його приватне життя.
ЄСПЛ відмовив у задоволенні цієї скарги, оскільки кваліфікував її як actio popularis, тобто позов поданий у громадських інтересах без безпосереднього порушення прав та інтересів позивача.
2. Більш цікавим кейсом для нас є справа AKSU v. TURKEY, де заявник ромського походження звернувся до ЄСПЛ з скаргою на наукові книги, що були видані за державні кошти: “Цигани Туреччини” (тур. Türkiye Çingeneleri), “Турецький словник для учнів” (тур. “Öğrenciler için Türkçe Sözlük”) та “Турецький словник (тур. “Türkçe Sözlük”). На думку заявника ці книги порушували його право на приватне життя, оскільки містили дискримінаційні та принизливі твердження щодо етнічної групи, до якої він належить.
Наприклад, на думку заявника у “Циганах Туреччини” автор описав ромів як злодіїв, шахраїв, грабіжників, лихварів, жебраків, торговців наркотиками, повій, сутенерів. А у словниках містилися дискримінаційні тлумачення висловів щодо ромів: циган (тур. “çingene”) = скупий, циганський намет (тур. “çingene borcu”) = брудне та бідне місце, циганське весілля (тур. “çingene düğünü”) = багатолюдне та галасливе зібрання.
Туреччина заявила, що книги не стосувалися особисто заявника і скарга є actio popularis, а тому не підлягає задоволенню.
Однак Туреччина не врахувала, що ЄСПЛ тлумачить поняття “потерпілий” автономно від національних концепцій у контексті статті 34 ЄКПЛ, а тому заявник може мати статус потерпілого, хоч ці висловлювання не були спрямовані саме проти нього, оскільки, на думку ЄСПЛ, він міг відчути себе ображеним через висловлювання щодо етнічної групи, до якої він належить.
За результатами розгляду справи ЄСПЛ вирішив, що окремі уривки з книг мали дискримінаційний образливий характер, але все ж таки книги загалом є науковими дослідженнями і їхні автори не мали на меті дискримінацію ромської спільноти.
Однак у цій справі нам цікаве не фінальне рішення ЄСПЛ, а поняття “негативного стереотипування групи” (англ. negative stereotyping of a group), яке, на думку ЄСПЛ, може впливати на приватне життя окремих членів групи, коли досягає певного рівня, який здатний вплинути на почуття ідентичності групи та почуття власної гідності та впевненості окремих членів групи.
3. Першою справою, у якій ЄСПЛ застосував принцип “досягнення певного рівня стереотипування групи” позитивно для заявника, є LEWIT v. AUSTRIA.
У цій справі заявник, що пережив Голокост і перебував з 1940 до 1945 роках у концтаборі Маутхаузен (нім. Mauthausen), звертався до національних судів Австрії з позовом до автора статті “В’язні Маутхаузена як масові вбивці”. У цій статті автор стверджував, що в’язні концентраційного табору Маутхаузен вчиняли масові вбивства та грабежі після свого звільнення у 1945 році американцями і взагалі були “чумою для населення”.
Очікувано, що суди в Австрії відмовили у задоволенні позовних вимог, оскільки висловлювання автора статті знов ж таки не стосувалися особисто позивача.
ЄСПЛ ж виокремив в’язнів Маутхаузена як соціальну групу та вирішив, що такі висловлювання впливають на приватне життя заявника.
4. Уже в 2021 році ЄСПЛ значно деталізував свою позицію у справі BUDINOVA AND CHAPRAZOV v. BULGARIA.
ЄСПЛ розглянув заяви двох громадян Болгарії ромського походження. Вони зверталися до національних судів з вимогою до болгарського журналіста та політика Волена Сідерова, щоб він публічно вибачився за низку публічних заяв, у яких грубо, негативно та стереотипно описував ромів у Болгарії, та утримувався від таких дій у майбутньому.
ЄСПЛ ж дійшов висновку, що головне питання на яке має відповісти ЄСПЛ у цій справі полягає у тому, чи можна розглядати негативні публічні заяви про певну соціальну групу як такі, що негативно впливають на приватне життя окремих членів цієї групи.
Для надання відповіді на це питання необхідно з’ясувати наступні критерії:
- характеристики групи (наприклад, її розмір, ступінь її однорідності, її особлива вразливість або історія стигматизації та її позиція стосовно суспільства в цілому);
- точний зміст негативних тверджень щодо групи (зокрема, ступінь, до якого вони можуть передати негативний стереотип про групу в цілому, і конкретний зміст цього стереотипу); та
- форму та контекст, у якому були зроблені заяви, їх охоплення (що може залежати від того, де і як вони були зроблені), позиція та статус їх автора, а також ступінь, до якої вони можуть вважатися такими, що вплинули на основний аспект ідентичності та гідності групи.
Жоден з цих критеріїв не має пріоритету, але їхня взаємодія дає можливість дійти висновку про те, чи відповідає висловлювання “певному рівню стереотипування групи” відповідно до справи AKSU v. TURKEY або “певному рівню серйозності” з справи DENISOV v. UKRAINE.
Загальний контекст кожної справи — зокрема соціальний і політичний клімат, який панував у той час, коли були зроблені заяви — також може бути важливим фактором.
ЄСПЛ виснував, що заяви Волена Сідерова могли мати достатній вплив на почуття ідентичності ромів у Болгарії та на почуття гідності та впевненості окремих ромів, тому висловлювання досягли “певного рівня” або “певного рівня суворості”.
5. Останньою справою ЄСПЛ на цю тему є справа NEPOMNYASHCHIY AND OTHERS v. RUSSIA, у якій ЄСПЛ виснував, що національні суди росії не дослідили фактів порушення права на приватне життя членів ЛГБТК+-спільноти у зв’язку з принизливими та дискримінаційними заявами щодо спільноти, оскільки вирішили, що оскаржувані заяви не стосувалися особисто заявників. Як наслідок, суди росії не виконали свого зобов’язання адекватно реагувати на дискримінаційні заяви та забезпечити повагу до приватного життя заявників.
(підсумки) І які ж висновки?
ЄСПЛ все ж таки надає статус “потерпілого” окремим членам соціальних груп щодо яких були висловлені принизливі твердження у справах щодо порушення права на приватне життя.
Для обґрунтування порушення необхідно:
- обґрунтувати існування певної соціальної групи;
- надати докази належності до цієї соціальної групи;
- обґрунтувати досягнення “певного рівня стереотипування групи” або “певного рівня серйозності” через призму критеріїв, окреслених у справі BUDINOVA AND CHAPRAZOV v. BULGARIA.
На перший погляд усе дуже просто, але наскільки реально виграти судовий спір проти місцевих рад з позицією, яка повністю ґрунтується на практиці ЄСПЛ і суперечить практиці Верховного Суду?
Поки ми не можемо сказати, чи буде чекати такий позов успіх, але, на нашу думку, можна спробувати впровадити стандарти ЄСПЛ у дифамаційні позови. Як думаєте ви?
