«Краплі Чорного моря»: рецензія на виставку «Короткий список» в Національному центрі ім.О.Довженка.
Згадайте, уявіть: ви лежите поверх штилю прозорого Чорного моря, літня злива пробиває щільність хвиль і краплі омивають ваше обличчя із заплющеними очима. Невагомість і легкість розчиняє вас у стихії, яка, ви знаєте, у будь-який момент може змінитися гнівністю всеохоплюючого шторму. Але допоки є цей момент, ви піддаєтеся і довіряєте йому, як чомусь вищому за вас.
Так само зала «центру Довженка» захоплює своїм простором і підводними течіями, які направляють глядача по лабіринтам виставкової експозиції під назвою «Короткий список»: від темних картин Кадана, де зображені «(не)означені» постаті нас переносить до левітуючих простирадл з «Імперії снів» Браткова і відео з рахуванням до «ста» під звуки балету Чайковського, які розповсюдилися по приміщенню. А далі, за кутами сірих стін, у пітняві реальності, висвітлюється «Карусель» чорно-білих документальних фотографій Глядєлова.
Огорнуті вагою теми загольнолюдської війни, ці витвори намагаються відобразити тонкий перехідний стан дійсності, де буря передрікає політичний та історичний декаданс, а ми можемо лише спостерігати за його появою.
Ось, Нікіта Кадан, член «Худради» та групи художників «Р.Е.П» використовує особливе поєднання двох методів закарбування плинної миті — фото і імпресіоніські малюнки на їх основі, де він зображує крихкі, «(не)означені» тіла людей підданих жахіттям фашизму і сталінізму.
Акварель і вугілля, які він бере за основний матеріал для роботи наштовхує на асоціації з китайським живописом «Шань-шуй» де зображується дика природа, як втілення вічності, абсолютної краси, як місце здобуття безсмертя, що зведені у філософсько-релігійній категорії «дао». Ось тільки це «дао», у трактуванні художника, навпротивагу, зображує несамовиту природу людини, де розбрат спричинений внутрішніми спонуками став невід’ємною частиною її їства. Тут, в центрі уваги, постать притиснена рамками полотна. Надто велика для заданих масштабів вона страждає, але страждає у вакуумній тиші.
Пошепки промовляє його наступна робота — збірка есеїв істориків та інших небайдужих, хто висловився на тему спільного минулого. Як сухі факти, так і власні пережиті поетичні враження змушують зупинитися на хвилину, аби поринути в минуле і згадати, що колись, настане майбутнє: від уривку «Одним із перших у числі західних інтелектуалів, які працювали над винайденням форм вираження і сприйняття того, що ми зараз називаємо «звірством», був Франсіско Де Ґойя» Г.У. Ґумбрехта і до «А сколько пейзажев может быть? А сколько родин? Один-единственный пейзаж, и его всегда множество… Все эти злодеяния, выгрузку каторжников в порту, все эти церкви, инквизиции, погромы… И сочувствие, как форма какого-то деликатного, всепонимающего остервинения…» Ю.Лейдмана.
Акцент насичених яскраво-блакитними, бірюзовими кольорами підвішених ковдр, притягує до наступної зали з проектом «Імперія снів» Сергія Браткова, викладача в Московській школі фотографі і мультимедіа ім.О.Родченка.
Звернення до колективного, доволі свідомого образу радянської незатишної постільної білизни, яка ніколи не могла огорнути своїм теплом і завжди кострубата, скуйовджена, відривала тебе від солодкого сну, провокує відчуття відрази до цього спогаду. І решти інших, які, на щастя, вимерли раніше, аніж подорослішало те покоління, що застало страшні часи тотального гніту всього людського.
Поруч з тим, озирнувшись, ви побачите відео, де рідний брат самого Браткова, лічить від одного і до ста. Кожне його промовлене слово матеріалізує головного ворога, якого ми невпинно намагаємося здолати — час. Так само, ризикує життям і головний герой балету «Лебединого озера», що лунає в унісон відео — принц Зигфрід, перемагаючи злого чаклуна, заради останнього чистого людського почуття до Одетти.
Тендітність атмосфери переривається бетонними конструкціями-стінами, на яких розвішені фото Олександра Глядєлова, професійного фотожурналіста, з серії «Карусель». На одному — зображення воєнного, що дивиться в далечину, а поруч, на асфальті надпис «Я тебя люблю. Прости». Наступні на фото: самотні діти інвиліди, діти з колонії, діти на Майдані, діти-сироти… І це ще короткий список.
Аж ось, потроху ми доходимо до «кімнати зі стелею у півтори метри». Збільшене фото, до розмірів тих самих півтори метри, вривається у нашу реальність і стає холодно. В кімнаті два силуети зі схрещеними руками, і їм теж холодно… Все чорне, все біле, все чорне, біле, чорне. Невже, — ось світ.
Невже це світ, який ми хотіли створити?
Тепер, ми повертаємося до початку експозиції. Кадан, Братков, Глядєлов. Катарсис. І я віддаюсь стихії, допоки вона прихильна до мене. Я їй довіряю. Нехай мене омивають краплі дощу, посеред Чорного моря. 20:21… Штиль.
