Стратегії легітимізації українських олігархів
Як інтересно. Google Scholar написав, що мою давню статтю 2005р. зацитували в докторській дисертації — Söderbaum, H. 2018. From Oligarch to Benefactor? Legitimation Strategies among the Wealthy Elite in Post-Soviet Ukraine. Uppsala Studies in Economic History 113. 90 pp. Uppsala: Acta Universitatis Upsaliensis.

З інтересом занурився у цю дисертацію, яка складається з 4 наукових статей, доступна у публічному доступі (long live open access!) і досліджує, як олігархи працюють над своєю легітимізацією в українському суспільстві, — передовсім через приватні фонди / фундації та вплив на медіа. У різних комбінаціях олігархи конкурують з державою (competing with the state), компенсують за державу (compensating the state) та змінюють державу (changing the state).
Олігархи прагнуть стати пост-олігархами. — респектабельними членами суспільної еліти, відповідальними громадянами, — в олігархів є непереборна потреба у легітимності. На регіональному рівні вони компенсують за державу (compensating the state), звинувачуючи владу у відсутності поступу і тим самим підриваючи авторитет влади на місцях. На національному рівні вони пробують конкурувати з державою (competing with state), а денеде — змінити державу (changing the state). Активісти з громадянського суспільства переважно не хочуть співпрацювати з олігархічними фундаціями та фондами, підважуючи здатність останніх впливати на зміни у суспільстві на рівні суспільних систем. Олігархи, через свої фонди, хочуть змінювати державу, бути частиною реформ, але вони не є агентами змін, незважаючи на бажання та зусилля.
Наші олігархи 1-ого ешелону (Ахметов, Пінчук) активно використовують легітимізаційні стратегії для власного багатства, які походять з “оригінального гріха” (квазі-законної приватизації або гірше), — доброчинність, фінансування партій та володіння медійними групами. Фінансування партій та медіа є значно кращими способами захисту багатства (невидимість), оскільки немає відповідальності за непопулярні рішення, — завжди можна звинуватити активних політиків (право на заперечення впливу). Доброчинні фонди (фундації) олігархів фінансують проекти щодо майже усіх істотних суспільних питань, але відхрещуються від тематики прав людини. Олігархи 2-го ешелону (Порошенко, Косюк) націлюють свої легітимізаційні зусилля на покращення іміджу через гіпер-проекти (а-ля “вінницький фонтан”) та патерналіські ініціативи (продуктові пакети і допомога знедоленим).
Відсутність ендавментів у фондах, створених олігархами, свідчить про штучну залежність від донора (=олігарха). Таким фондам притаманні “накинуті пріоритети”, коли проекти фінансуються не через їхню пріоритетність для самого фонду, а через потребу олігарха у певний політичний момент (наприклад коли треба “показати свою доброчинність”). Інетересно, що олігархи-політики, які перебувають в опозиції, мають менше ресурсів на доброчинність / філантропію ніж ті, які перебувають при владі (прихований клієнтилізм). Деякі з фондів поділяють гудвіл, притаманний програмам соціальної відповідальності бізнесу (СВБ), коли приватний інтерес, приватне благо співпадає з суспільним інтересом, публічним благом.

