Випоузь із зони комфорту

Іноді ми зациклюємось на речах. Приймаємо їх як єдино вірні і намагаємось жити так, як написано. Особливо, якщо це не складно, якщо не треба нічого робити, щоб “все було правильно”. Так от, Оленко десь вичитала (видать в мотиваційних, кхм, блогах), що треба виходить із зони комфорту. І прочитала це так:

Вихід із зони комфорту — це робити щось вперше

А тепер вніманіє, інсайт: це повний булшіт (дісклеймер, принаймні, для мене).

“Зона комфорту” — це коли все в тебе зашибісь, але нічого не відбувається. Відсутність нового лякає Оленка катастрофічно, тому вона невпинно фігачить всякі експеременти.

Настільки невпинно, що будь-яке вперше стало частиною зони комфорту і вже не викликає бажаного стресу, читай, якогось там розвитку. Але ж я в “мануалі” вичитала: іди і фігач. Фігач все, що здається повною фігнею, тому що так тільки спочатку здається, а в жизні нада всьо попробувать і ніколи не зупинятись.

Спробувала, наприклад, полазить на скалодромі, всі нігті обламала, руки ноги трусяться, але один раз таки залізла, подивилась на мат з висоти п”яти чи скільки там метрів, попросила тренера зробить фоточку, запостила в інстаграм. Профіт! Всі лайкають красиву напружену попу, довольні і перелякані очі, коментують “ну ти і красава”, почуття власної афігєнності на якийсь час зашкалює, але далі на скалодром не хочеться, друга фотка вже так не зайде. Ай ноу хау іт філз.

Або подорожі. Колись подорожі були абсолютним мірилом успіху. Тепер дорога — моя типова зона комфорту. Там все просто: є квитки, є пункт призначення, вистачає натхнення вирішувати всі супутні проблеми, бо мені треба кудись добратись.

Іще один інсайт: ніколи не зупинятись — теж повний булшіт. Гонитва за всім новим дуже нагадує саморуйнування: ага, це я робити не хочу, значить буду, хоча б один разочок. Раптом мені сподобається. Якщо нічого собі не зламаю.

Так от, іноді найновіше, що ти можеш зробити — це зупинитись. Не намагатись встигнути все і всюди. Перестати шукати і вирішити “це моє, я буду з цим жити”. Такі штуки лякають мене до паніки. Бажання постійно кудись бігти, казати “так” всім можливостям без розбору, невміння набувати звичок і будувати стосунки зі “старими” людьми, замість полювати на нових. Така от у нас зона комфорту. І треба якось з неї вилазить. Скрипіть зубами і піклуватись про себе. Щодня.

Вже страшно. А значить, пряма дорога до меджік хепенз.

Like what you read? Give OlenkО a round of applause.

From a quick cheer to a standing ovation, clap to show how much you enjoyed this story.