Моя міопія або Лінзи, які завжди з тобою
Все що маю розказати про лазерну корекцію зору
Дісклеймер: якщо у вас немає проблем з зором, буде не цікаво
Спойлер: всі, хто раніше робив операцію, в один голос казали “воно того варте” і мало згадував весь післяопераційний треш. Я тепер теж кажу, що варто.
Коли я вперше вдягла окуляри, класі в 7-му, я офігіла від того що можна бачити окремі листочки на деревах. Мама тоді ще розпалакалась, бо я сказала шось типу “ого, а шо так можна було”. Окуляри були смішні, круглі пластикові, кажись мене ще намагались в школі дразнить. Я їх недавно випадково відкопала, такі малесенькі. Але фото в них не знайшла. Тоді досить швидко перейшла на лінзи.
Якщо ви колись пробували носити конактні лінзи, ви точно можете згадати пекло першого разу. Мені їх поставив лікар і відправив додому. Сказав, ввечері просто пальцем стягнеш донизу і виймеш. ХАХАХА! Три години сліз — і вийняла. Щоб зранку вдягнути плакала ще стільки ж. Ну а потім нічо, звикла і це займало 20 секунд на обидва ока. Але в той перший вечір я пообіцяла собі зробити лазерну корекцію щойно стукне 18. А зробила тільки в 30.
Потім були інші окуляри і лінзи, потім, вже за 20, сходила на нормальний огляд, сказали поки не можна, падає, потім не до того було, або не було грошей, або в лінзах/окулярах було ок. В якийсь момент стало не ок. Лінзи почали сушить, я заливалась всякими краплями, до одного місця, а в окулярах танцуювати не зручно, сонце фігачить. Варіант “без нічого” я взагалі не розглядала, бо все пливе, я бішусь і голова болить. Перейшла на одноденні лінзи і вдягала їх на 3–5 годин, бо все одно заважали. Решту часу в окулярах.
В один прекрасний день лінза порвалась в оці. Хз чому, важливо, що це сталось в Парижі і я два дні думала, що витягла всю, просто може подряпала, і носилась з нею в оці, поки не приїхала в Київ і не сходила до лікаря. Лікар витягнув шматок з-за повіки, виписав різнив крапель, заборонив лінзи на місяць, потім я довго сама боялась, а коли вдягла, вона знову порвалась. Ну **** !!
Тут я згадала, що 15 років майже без перерв носити лінзи — це так собі розвага, а я завжди хотіла зробити корекцію. Для початку вспокоїлась постом про це в фейсбуці, наслухалась порад, вибрала клініку і — відкладала консультацію, бо все репетиції-концерти-робота-перельоти. Зайнята страшне.
Потім дійшло, що “ідеального” часу не буде ніколи, і я таки випхалась на консультацію в Британський офтальмологічний центр, щоб доктор дав добро. Обстеження, до речі, дуже дивно проходить, як конвеєр. Заходиш в кабінет з десятком приладів і медсестра чи асистентка водить тебе з одного до іншого і вклеює роздруківки в картку. Потім крапають щось, що розширюєє зіниці, чекаєш півгодини поки подіє і проходиш ще на кілька приладів. А тоді вже до лікаря, який дивиться очне дно спеціальною лінзою (атвратітєльно навіть зі знеболюючим!), читає картку, відповідає на запитання і каже чи можна робити операцію. Підозрюю, що в 99% випадків каже, що можна. Усе це займає 2+ години, коштує 700 грн. Результати дійсні три місяці, протягом цього часу можна зробити операцію (хоч в той же день). Я записалась тижні через два.
За день до операції псіхувала як дурна. Нила всім шо мені страшно, хоча серце не калаталось, руки не трусились. Просто кричала і грубіянила без причини, Андрію дісталось найбільше.
Я записалась на п’ятницю, 7 листопада. В четвер подзвонили і сказали прийти на 11. Тобто на операцію треба зарані забити весь день, просто напередодні скажуть коли з’явитись, нагадають взяти темні окуляри і пачку серветок-носовичків (шо якось по-жлобські). Спочатку розмова з лікарем, треба підписати договір і згоду, тоді оплата (22 600 операція + 800 грн передопераційний пакет). Ну і нарешті чотирьох людей викликали в передопераційну. Спочатку крапають знеболююче, протирають навколо очей спиртом, вдягають халат-шапку-бахіли і ще 10 хв чекаєш. Тоді ведуть в операційну, кладуть на стіл і просять дивитись на зелений вогник. І це жесть, тому що зелений вогник знаходиться між чотирма яскравими хірургічними лампами. Все це копирсання в оці — розчепірки, лазер, заливання якоюсь рідиною і потім її зчищання — це канєшно дуже неприємно, але не боляче і триває максимум 10 хв. Я навіть не встигла написати пост в голові, як збиралась, бо весь час думала про зелений вогник. Все найцікавіше починається далі.
З операційної відводять на інший поверх, сидиш в темному коридорчику зіщурившись і чекаєш на новий огляд. Чекати треба десь півгодини і за цей час якраз відходить анастезія і починається жесть. Очі сльозяться і сушать одночасно, хочеться почухать, неможливо толком відкрити. Потім в них ще чимось світять, кажуть що все ок і відправляють додому. Виходиш в світлий коридор, моментально згадуєш про ті самі темні окуляри, доповзаєш додому і валишся спати. І хоча тусуєшся в клініці сам/з медсестрами, обов’язково треба, щоб хтось за ручку привів додому. Тому Андрій весь цей час сидів в реєстратурі. Ми їхали на метро, бо в таксі з Бесарабки на Поділ мене б знудило тричі.
Вдома після операції нічого крім спати не хочеться (і не можеться). Хоча я умудрилась ввечері ще приготувати пиріг в напівтемряві, вийти на вуличку прогулятись, але через 10 хв повернутись, бо вітер, темно і протівно.
Після операції є трохи обмежень. Не терти, не мочити, ніяк і нічим не торкатись очей, повік і мішків під очима, ходить на вулиці в окулярах в будь-яку пору, крапать кожні три години, не сильно гоцать і не напрягаться ні фізично, ні за компом хоча б тиждень. Про відчуття “дискомфорту” попереджають, хоча я думала, воно триватиме не довше кількох днів. Зараз майже тиждень пройшов, я танцюю спокійно як ніколи, за компом намагаюсь тусить не довго, але “дискомфорт” поки зі мною. Весь час хочеться знять лінзи або вирубиться. Відчуття, ніби щось там в очах є, його дуже треба витягнути і тоді буде легше. Лікар у вівторок на післяопераційному сказала, що це ок, у кожного по-різному триває відновлення, але через місяць маю бути як нова. Місяць — це бляха довго, я хочу вже!
Бачити-то я бачу, але постійно примружую очі, вони все одно регулярно хочуть спати або поколюють, або сушать. Іноді я граю в гру на забування, тоді здається що все ок, нічого ніде не заважає і я просто бачу. Поки не часто, як хотілося б, але раз всі такі впевнені, що все буде ок, залишається тільки чекати.
P.S. Зараз і в Україні з’явилися операції ReLEx SMILE, менш інвазивні. Але коли я зважилась, був тільки звичайний LASIK (в рекламі він, звісно, дуже незвичайний, а 3D Oxygen шототам) і я вирішила не їхати за кордон і не чекати, інакше це ніколи б не сталося. А ви погугліть про нові технології, там меджик.
P.P.S. Спочатку кололось і відчуття піску, потім було трохи розфкусу і боліла голова, потім ненавиділа світ зранку, бо не могла розліпити очі. Але хардкор тривав тижні півтори (які здавалися вічністю). Всього на всього 10 днів. Вже через місяць ти взагалі забуваєш, що була якась жесть і живеш так, ніби завжди міг бачити табло в метро з іншого кінця платформи. І теж казатимеш всім, хто боїться, варто канєшно, варто!
