Переїзди і карма викинутих речей

Я часто переїжджаю. Можна навіть сказати дохріна. От зараз заморочилась порахувати — за шість років в Києві після гуртожику я змінила дев’ять квартир і зараз з’їждаємо з десятої. Тільки в 2013-му році їх було 5 (п’ять, Карл!). Але тоді я була молода, самотня і без дивана, а зараз нас двоє, у нас велетенське ліжко і в півтора рази більше речей. Все добро тепер не втиснеш в валізу і таксі. Тому під час кожного переїзду я натхненно все викидаю.

Раніше я любила переїзди саме за це — за привід позбутися зайвого хламу. Віднести речі в Ласку (якщо хто ще не знає, це найменш болючий спосіб попрощатися зі шмотками, які більше не носитимеш), викинути зламані прикраси і сережки по одній (такий хлам, такі дорогі серцю), візитки, просрочені картки на знижку, позаминулорічну консервацію (вибач, ма) і так далі і тому подібне.

Я страшно люблю розхламлять. Я навіть думала, що це класна бізнес ідея: у вас забагато хламу і страшно його викидать? Я приїду до вас додому, розгребу завали на балконі і дальні закутки кладовки, викину, продам, віддам на благодійність і переробку. Вам повний феншуй, мені повний дзен. Профіт!

Але проблема в тому, ще більше я люблю ставити галочки і викреслювати справи зі списку. От віднесла я 20 футболок і платтячок в Ласку і — ух, яка я маладєц, піду куплю собі стоп’яту червону помаду. Галочка “викинуто”, галочка “куплено” і так далі і так до безкінечності.

Зараз ми знову переїжджаємо, і мені чомусь стало від цього не по собі. Здавалося б, якого такого барахла можна назбирати за рік в квартирі? О, ви не повірите, як дохріна: від кольорового паперу і фарб, бо мені одного разу захотілось зробити щось красиве своїми руками, до інструкцій, ксероксів, коробок від праски і відпарювача (кстаті, нікому не треба відпарювач?) і самотніх шкарпеток.

І це все треба викидати.

Частину, звісно, можна пороздавать, продать і віднести на вторпереробку. Ага, вчора я вперше здала енергозберігаючі лампи. Заплатила за це 18 грн. Дада, я сама зранку заплатила за те, щоб в обід самій прийти і самій покласти лампи в контейнер. І це ще добре, що офіс Екологічних Інвестицій на Подолі. Вони мене ще по телефону акуратно так запитали, чи в курсі я, що за це треба платить. А я відповіла, що карма дорожче.

От ще треба здать целофанові пакетики, про які я постійно сварюся в сільпо і доставці з фозі, а їх все одно дохріна. Так для цього треба буде їхати на Лук’янівку або Виноградар. Але карма, звісно, дорожче. А що робити з трьома пластиковими пляшками, десятком роздруківок на А4 і просроченими тінями для очей?

Правильна відповідь — не купувати.

Поки я про це думала, начиталась про купу проектів “розумного споживання”. Від року розхламлення 365thingless до року відмови від покупок buynothingyear. Ще була дівчинка, яка навпаки рік нічого не викидала і вона крута.

Або от реклама з героями гри престолів, та шо в Києві знімалась.

Ну, ви зрозуміли, неекологічним бути соромно, а екологічним — красіво, особливо якщо завести блог. А ще ці всі челенджі круто змінюють свідомість, принаймні, їх автори так пишуть. Я їм навіть вірю, бо в тебе в голові зазвичай точно те ж саме що тебе оточує. І навпаки.

Мене більше хвилює замкнене коло виробництва, споживання і викидання. Пластикову пляшку для пепсі все одно зроблять, хоч я її й не купую. Навіть якщо тисячі людей раптом припинять купувати пластикові пляшки, процес реакції на це такий повільний, що аж тошно.

Можна, звісно, почати з себе, головне, щоб викидання речей не стало самоціллю. Ціллю має бути не захламлять свій простір і свою мать її планету.

Мені зовсім не шкода позбуватися речей, мені шкода, що вони в мене були і не зникнуть безслідно. Я би хотіла залишати стільки слідів, як поліетилен, але я розкладусь, а він ні.