sourse: unsplash.com

Про найкращих в світі і вміння цінувати

У мене є кілька знайомих, які люблять писати в фейсбучку “У меня лучшая в мире работа/семья/муж/друзья/етс”. Щоразу як це читаю, мене трохи штирить: я теж хочу. Не їхнього чоловіка і навіть не друзів. Хочу так відчувати.

Я тут недавно писала статтю про синдром самозванця. Таку, здається, трохи хвастливу, бо “якщо тобі не зручно на троні, значить ти на нього залізла”. Ніби набиваю собі ціну. Але трони бувають різної висоти: мені не зручно навіть на пуфіку. Тому зізнаватись, що я не на своєму місці дуже соромно і страшно.

Там в статті буде багато різних фактів про самозванців, причини, якісь дослідження, що з ним робити. Якось розшарю лінк, якщо опублікують. Але от що залізло мені в голову. Ми, самозванці, не цінуємо те, чого досягли. Навіть не так. Ми цінуємо те, чого хочемо досягти. А щойно його отримуємо — можна тут же викидать.

Все, до чого я торкаюсь, втрачає цінність. В мене ніколи не буде “найкращої в світі” роботи чи “найкращого в світі” партера по танцям. Навіть телефону ідельного не буде. Не тому, що робота/партнер/телефон погані, а тому що вони мої. Хай хоч сам Скай (хто не в темі, це один з топових лінді партнерів) прийде і скаже, Оленко, ти багіня, давай танцювати в парі. Я йому скажу, канєшно, Скаюшка, я вся ваша, і не зможу дихати від захвату. Але через тиждень, на крайняк через місяць, мені буде здаватися, що не такий вже він і крутий. Ситуація, звісно, з розряду фантастики, але все саме так і відбувається.

Найскладніше з тим, що просто так не викинеш. З людьми. Тому я зараз рідко знайомлюсь з новими. Хай краще любитиму їх на відстані, спостерігатиму в соцмережах, може навіть зустрінусь один раз, щоб надалі ми могли вітатися і коментити один одного, але шоб не муляли, щоб я не знала про їх недоліки. Нам не треба бути друзями.

З тими, кого бачу щодня — геть погано. Треба відштовхувати, щоб знову відчути, що “не здобула”, цінувати, здобувати і знову все по колу. Я знаю, що нормальним людям роблю цим боляче і ненавиджу це в собі.

Там в книжках і дослідження про синдром самозванця писали, що камінг аут наше всьо. От як розкажеш всім, чого ти боїшся, зразу стане легше і зрозуміліше. Я, наприклад, боюся ніколи не навичитися цінувати близьких і те, що роблю. Шото не стало.


Вигадала на днях собі нову релігію, називається “індетермінізм і єдинороги”. Ну з єдинорогами все зрозуміло, а індетермінізм — це не визнавати нічого як стале (визначення авторське). Краще навіть не давати імен. Бо щойно я говорю, що я — “якась”, я тут же перестаю такою бути. А вдруг і з цією знецінювальною гадостю спрацює?

Show your support

Clapping shows how much you appreciated OlenkО’s story.