Ти все про мене знаєш

або Кожному по камінг ауту

Я тут начиталась про ексгібіціонізм в мережі. Здебільшого засуджуючих текстів про те, як погано постить фотки з кожного кафе, магазину і пляжу, нікому не цікаве ваше життя. Соцмережі дали кожному майданчик для висловлювань, тому всі тільки того й хочуть, що засмічувати інформаційний простір ближнього свого диванно-експертними коментарями.

Але я свято вірю в право кожного бути почутим. Право говорити про те, що болить, хай навіть тобі болить селфі з примірки.

Я цим правом активно користуюсь. Правом на камінг аут або ниття, правом говорити про неприємне. Ниття в мережі цікаво людям ще менше, ніж фотки їжі. Ну і шо, якщо мені треба виговоритись? Фіг би я про таке розказувала вголос, навіть у психотерапевта треба з себе вичавлювати, але відкладена комунікація — наше все. А те, що хтось прочитає — ну, ваші проблеми. В мене є право на камінг аут, у вас — на анфолоу, все чесно.

Мені не соромно (насправді соромно) розказувати про проблеми. Про дієти і психотерапевтів, про те як я лоханулась з купівлею квитків, про те як не можу знайти роботу шоб не зненавидіти її через кілька місяців і так далі і тому подібне. А ви все одно читаєте, яка я афігєнна, не працюю, катаюсь по світу і пляшу.


Іноді я випадково зустрічаю знайомих, які кажуть “О, я в тебе читав недавно про…” і я чую “я все про тебе знаю”. Бо скільки там мене лишається поза писаниною, все рутина і фотки з примірки.

І я задумалась, навіщо я намагаюсь документувати всю хрєнь, яка в мене в голові. По-перше, в терапевтичних цілях. Іноді тексти доводиться з себе витискати, іноді — просто описуєш досвід. Але так чи інакше, випихаєш з своєї голови зайве, розбираєшся сам в собі і ващє.

По-друге, це послання в космос. Дарагоє мірозданьє, так і так, я хочу це і те. Хотіти — це добре, якщо чогось хочеш, значить живий. Я, наприклад, їсти хочу майже постійно. Космосу складно дізнаватись про твої бажання, якщо ти їх не висловиш, це моя теорія.

По-третє, я не вірю в теорії змови, біг бразер із вочінг ю (канєшно вочінг, ну і шо?), тому не особливо соромлюсь того що роблю і про шо пишу. Може, якби я була менш конвенціональною (погугліть, довго пояснювати), мене б це парило. Але увага, навіть від біг бразера — вона все одно увага. А увагу я люблю як мале дитя, навіть більше.

Тому мені ок, якщо ти все про мене знаєш. Бо я про себе не знаю майже нічого. І якщо ти хочеш виговоритись — джаст ду іт.

P.S. Давай, робота, яку я буду любити, не офісна, проектна, організаційно-комунікаційна, знайдись! Ато я щось нудиться починаю і нервувати. А нервова Оленко нам не нада.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.