Щоденник майже 4000 км і однієї аварії
Про те як жити сьогоднішнім днем, про “так було завжди” і трохи про дім. Сьогодні — без корисних порад.
17/08 Кам’янець-Подільський. 440 км від дому
Сьогодні я красива. Мені вперше 28 і я можу робити купу глупих і грандіозних речей: ходити в сукні з голою спиною без ліфчика, пити каву з часником, переїхати каньйон на тролеї в тій самій сукні, їсти бісквітний торт з кремом і шоколадні цукерки, клеїти перебивачки-зірочки собі і батькам на обличчя, літати на повітряній кулі, дозволити підпалити собі волосся і загасити його шампанським заради папірчика, де написано, що величати мене тепер не інакше як “Наша Небесна Високість”.
18/08 Кам’янець-Подільський — Брашов. 500км
Вперше проходили кордон на мотоциклі. Мінуси: жарко, нема кондиціонера, важкі шоломи і куртки.
Плюси: на моті можна без черги. Кордон у нас зайняв майже півтори години. Були б нахабніші, могли б і швидше. В мене ще зірочка на обличчі залишилась. А в Андрія візи нема, просто біометричний паспорт. Нічого не питали, навіть страховки.
Коли мені набридало слухать про мумі тролів, вмикався «дзен другого пілота»: якщо не можеш нічого контролювати, просто будь. Дивилася по сторонам, ловила грандіозні ідеї і інсайти. Хоч би що з них тепер згадати.
По хорошій дорозі можу не триматись, тільки прикладати руки до Андрія або закладати за спину, щоб рівніше сидіти. В мене там місця дофіга і я на ньому скрючуюсь або розпластуюсь. Можу писати нотатки на ходу, можу в навігатор пялиться, можу відео знімати.
Їхали по селам Чернівецької області, екстримальніше тільки Карпати. Їхали по румунським степам в спеку і по серпантину вночі. Показували зірки. Багато зірок. Так що я майже лягала на задній кофр і пялилась в небо. Здається, вперше за літо. В дорозі пахло кавуном. Іноді костром. А іноді гамном.
19/08 Brasov-Bran-Campulung-beginning of Transfagarasan. 150 км
П’ю пиво вперше за кілька місяців в закладі з пафосною назвою Бельведер ін зе мідл оф ноувеар. Пила б вино, але воно тільки в пляшках. Із меню є лише половина, тут сьогодні весілля. Виявляється (теж мені одкровення), я стаю агресивною, коли в радіусі п’ять метрів бачу більше 20 людей.
Проїхали сьогодні ідеальну відстань. Так щоб не запариться, відпочивати часто, нормально їсти і либиться від захвату на віражах. Румунські гори красиві до непристойності, дороги вцілому ок, з людьми спілкуємось мало, а годують смачно.
Брашов зустрів як старого друга, поснідали в кафе, де я вже чекінилась минулого року.
Заїхали в Бран подивитись на “замок дракули”, але подивились тільки на величезну чергу суботнього ранку, потусили в парку і поїхали далі. Пили каву в старому і красивому містечку Кампулунг, пропускали стадо корів на серпантині і я вперше запхала сонцезахисні окуляри в шолом. Не знаю, як я раніше без цього жила. Зупинились на віллі з трьома маленькими цуциками. Білий ластиться, рудий боїться, а чорний весь час тікає за ворота.
Я люблю роад тріпи. У них є мета, як не у всього в житті. Мета бути відкритим до всього, що тобі покаже дорога і кайфуваті від цих відкриттів.
20/08 Transfagarasan — Faget. 330km
Півдня мріяла про гарячий чай, але п’ю чомусь холодне вино. У нашому готелі знов якесь весілля чи день народження. Люди в платтях і макіяжах, фоткаються і слухають жахливу і дуже голосну музику. Я на це не підписувалась, але теж її слухаю.
Зазвичай я пишу нотатки, поки ми чекаємо їжі, тому особливо зла і втомлена. Зараз поїм, сходжу в душ і все знову буде прекрасно.
День був красивим. Пили каву на дамбі водосховища Відрару, проїхали всю Трансфогарашу, трасу запаморочливої в прямому сенсі природи: в низині ліс і холодно, в горах віражі, вітер, тунелі і затори біля канатки. Нарешті купили місцевого сиру, їли його прямо на вершині, я доволєн.
Потім довго і нудно їхали по прямій трасі 130, від чого Оленко трохи тіліпало вітром в різні сторони. В якийсь момент здалося, шо загубила торбу-бананку. Вже уявила, як будем шукати по магістралі мій паспорт, але тільки здалося.
Сьогодні забила на дзен і всю дорогу слухала Стіга Ларсена. І все було б добре, якби я випадково не прочитала анотацію, а там би не писали про події з середини книжки. І тепер я весь час чекаю, що вб’ють героїв, які мені вже полюбились.
На третій день дороги нонстоп здається, що так було завжди. Ми завжди їхали, щодня ночували в інших містах, ніколи не сиділи на місці. Треба хіба трохи більше часу на роздуми і сил на роботу, а ще крем для рук. Дорога була завжди і мені так подобається. Сьогодні вона пахла грозою.
21/08 Faget-Timisoara-Београд. 245км
В Румунії скрізь пишуть Drum bun — щасливої дороги, а в Сербії - Добро дошлі — ласкаво просимо.
Мені давно треба було в Бєлград. Не хотілося, а саме треба. Думаю, у всьому винен Павич, крім нього сербська “егегей” культура мені не близька. Я романтизую Бєлград, як інші роблять з Парижем, і з першого погляду здається, могла б тут жити.
А взагалі, який сьогодні день і число? Все переплуталось. Зранку було холодно, закуталась як могла, але все одно підмерзала перші 100 км. Кордон пройшли хвилин за 15, і то тому що шоломи вдягали-знімали. З сербського боку все виглядало геть сумно, бідно і занедбано, потім пахло заводом рошен, дуже солодко, а потім просто дорога як дорога, вже звично. Андрій втомився, а я чекала і дочекалася.
На вулиці Скадарська, “місцевому Монмартрі”, празднік жизні і не думає закінчуватись в 11 вечора понеділка. Але тут він не бісить, тут він на своєму місці, так і має бути. І да, жирна жирна їжа, ми помрем у гріху. Йогурт, панкреатин і ракія, врятуйте нас.
А ще я сьогодні ходила в фортецю, бачила як Сава зливається з Дунаєм, а серби п’ють на стінах, під якими інші серби грають в теніс.
22/08 20км пішки по Бєлграду
Можливо, ми якісь неправильні мандрівники. Не намагаємось упоротись і побачить все, не тусим з місцевими, не читаєм особливо про історію міста і по музеях не дуже ходим. Гуляєм вдвох де підказує Google Trips.
Зранку в мене вселився стереотипних демон “нада всьо успєть” і я таки поганяла Андрія в музей Тесли (суцільне розчарування), храм Святого Сави (газпром спонсорує реконструкцію, але в православній церкві мені може бути комфортно тільки коли там стройка повним ходом) і Калемегданську фортецю, подивитись на голого Побєдніка. Сфоткались з пам’ятником Павичу (який внєзапно біля Алієва), випили кави в магазині вінілу і пішли додому працювати. Потім я ще шлялась місцевим хрещатиком, а зараз от кавун їм ложкою.
Андрій казав, що в Сербії ми закриєм ватне бінго, але я якось не звернула на це увагу. Хіба газпромівські заправки з шоколадками красний октябрь. І ще баришня, яка продавали прикраси, радісно повідомила, що вони з Росії. Хріново, кажу, а я з України. На що вона трохи скривилась.
Всю дорогу сняться дивовижні сни, то про китів у озері, то про літак у Штати. Завтра знову в дорогу, а сюди треба обов’язково повернутись.
23/08 Belgrade-Novi Sad — Kutina. 417 km
Гуглмапс без інтернету не допоможе, якщо ви проїхали свій поворот. Ледве виїхали з Бєлграда на потрібну трасу і кілька разів розверталися в Хорватії, але таки доїхали до нашої вілли на пагорбі ін зе мідл оф ноувеар. Тут спілий виноград і груші і пляшка вина у якості велкам дрінку, дають концерт цикади, і показують зірки, і я собі обіцяю встати завтра ще раніше, зварити кави і натирить груш в дорогу.
Заїжджали в Нові Сад, але геть не зайшло, пообідали буреком в парку на останні динари. Кордон пройшли менше, ніж за годину, бо дуже скромні і не скрізь можна було проїхати по міжряддю. Повітря на кордоні колихалось від спеки і втоми.
Хорватія видалась якоюсь порожньою. В містечку Славонськи Брод на вихідних буде музичний фестиваль, сцену ставлять в фортеці, й афіші розклеєні. Але поки що так порожньо, ніби там є ще хтось, кого ми не бачимо і всі ці кафе з морозивом працюють саме для них. Або просто не сезон, хоч і пахне ще літом.
Мені треба нагадування про те, навіщо ми це робимо. Бо дорога, і спека, і нерви, і відсутність регулярної домашньої їжі… Їдемо щоб їхати? Щоб добратися до моря? Щоб повернутись додому? Треба якось визначитись, від якого процесу кайфувать і перестать біситись коли треба і коли ні.
Завантажила maps.me на всі наступні країни.
24/08 Kutina-Zagreb-Rijeka. 246 km
Їли зранку виноград з куща, пили каву в Загребі (він красивий), їхали через гори, тунелі і мости і нарешті море. Здається, заради нього все і задумувалось. Щоб залізти в холодну воду по колючим камінцям, а потім злизувати сіль з плечей.
25/08 Rijeka and around
Довго не знала, як же правильно читається Rijeka. Могло ж бути і Ріжека, наприклад? Таки Рієка. Це, виявляється, третє по величині місто Хорватії. Раніше тут була купа фабрик, зараз залишився один великий корабельний завод, і навіть він скоротив кількість робочих місць. Решта займаються туризмом або сидять дома і отримують допомогу з безробіття. Хорвати не дуже люблять працювати, так каже наш хост. Сама баришня працює в конторі, яка приймає ставки на спорт. Розказує, що робота не напряжна, хіба дехто з постійних клієнтів іноді влаштовує скандали. Ще тут багато казино, ігрових автоматів і будинків схожих на бараки. Ну і гори. І море. Майже як в Криму.
26/08 Rijeka — Ljubljana — Maribor. 257 км
Дороги Словенії пахнуть …я не знаю, сіном і свободою. Сьогодні ми забили на платні траси, їхали по горам і селам наперегонки з тракторами і ні разу не пошкодували.
В Любляні є площа, де в спеку йде дощ. Ще там є дивні скульптури, шикарна набережна і замок, до якого ми не долізли. Якщо ми щось вміємо знаходити в нових містах, то це хорошу каву.
Про Марібор я не знала нічого крім красивої назви. Тепер знаю, що в суботу ввечері в центрі геть порожньо і тихо. Вечеряли в моєму улюбленому студентському стилі: дражнили багетом лебедів.
Вже трохи осінь.
27/08 Maribor-Balaton-Budapest. 380 км
Сьогодні словенські села пахнуть корівками і полями. Точніше, просто перегноєм. Гамном, якщо геть по-простому. Пізніше я зрозумію, що це знак.
28/08 Budapest-Gelej 150 км
Вчора ми дивились серіал про юристів Бостона і я обламалась писати. Але тепер часу хоч відбавляй. Розкажу вам, як Угорщина нас ненавидить. Вчора зламали ключ від кофра з документами. І ясно шо всі, хто міг би його відремонтувати, пили вдома пиво в неділю ввечері. Окей, в понеділок зранку відремонтували і поїхали, хоч і сильно пізніше, ніж збирались.
А зараз вже дві години стоїм на заправці. Заїхали, залились, помили скло — і мот не завівся. Навколо зібрався десяток мотоциклістів, вони приходять і йдуть, всі намагаються допомогти, вирішили, шо здох акумулятор і всьо. Андрій дзвонить в сервіс і кому може, поки я туплю і роблю вигляд, що це все не про мене, я просто тут сиджу. Новий акум зможуть привезти години через три за 120 баксів. У нас є рівно 70, безнал їм не катить, банкомата нема. Я збираюсь здохнути на цій заправці з платним туалетом і вайфаєм на 10 хв.
Gelej- Берегове 165 км
Хто б мені коли сказав, що я так радітиму готелю в Берегово за 5 км від кордону. Тут тепло, є чай і шоколадка з заправки і я засну щаслива, хоч і на окремому ліжку.
Вночі на трасі показували зірки і персеїди із комарів. Ну, це для мене вони були персеїди, для вітрового скла не дуже.
З заправки нас визволив ангел Норберт на хорнеті. Його телефон дав водій вантажівки, чисте везіння. Спочатку нам треба було відвезти мот до Норберта в сервіс за 13 км, але ми не змогли знайти евакуатор в тій глуші, хіба з Будапешта за мільйон грошей. Тому в решті решт Норберту довелось знайти на кого залишити малу дитину і їхати до нас. Він приїхав, привіз акумулятор, все поставив і перевірив, а потім ще півгодини катав з нами по селам в пошуках банкомату. Дякую, Норберт і всім, хто відгукнувся.
29/08 Берегове — Львів — Броди
Прокинулась в 6.30 від розуміння того, що тут не можна пити воду з крану, а я вже звикла. Потім прийшло розуміння, що на вулиці +11, прийшли термо штани, теплі носки, шерстяний светр ітд. А небо так взагалі таке, ніби зима.
Карпати красиві, особливо тумани на перевалах. Але дороги хвилясті, як моя біла сукня, якщо її не попрасувати.
Львів — це про затори і Світ Кави, де нас зустріли як рідних. Приємно, смачно, інтернет і розетки.
“До Рівного не зупиняємось,” сказав Андрій на заправці кілометрів за 40 від Львова. І от ми тут.
Бувають ангели на хорнеті, а бувають — на бусі мерседес. І ті, й інші з’являються, коли геть хріново і самому не розрулить. Я тут жалілась на те що ми мало спілкуємось з людьми, і тепер інтерекшена хоч відбавляй, люди хороші і різні. Деякі геть дибіли, але смиренні.
Я вперше ночую в лікарні не як пацієнт. Хлопчик напроти читає гарі потера, чергова медсестра вишиває сорочку синім хрестиком, всі ліжка в палаті трусяться, коли хтось йде, а я обіцяю собі, що завтра, от завтра точно зроблю те, що відкладала до Києва. Ато хтозна коли доїдем.
30/08 Броди
Днями думала, що класно було б пожити в провінційному містечку біля моря. Дарагоє мрзд вирішило, шо море- це занадто, але провінція — будь ласка, Броди!
Це повітря геть осіннє, люди геть осінні і лікарня — геть районна.
Відчуття, ніби так було завжди, ніякого іншого життя не було, ніякого дому не було. Лікарня, аптека, в магаз по продукти, в кафе попрацюшкать, кава, забрать піцу, аптека, лікарня, повторити. Може, це і є дзен, жити сьогодні ніби так було і буде завжди. Нічого не чекати, не хотіти і не обіцяти.
31/08 Броди
Прокидаюсь щоранку ніби побита. Андрій каже, так тіло відходить від адреналінового шоку. Пояснюю це моїй шиї, поясниці, ребрам і спині. Навіть трохи образливо, що я не постраждала, а тільки свідок.
Ходила сьогодні до слідчого. Накатав “із моїх слів” канцелярською мовою, питає, чи хочу щось додати? Хіба емоцій, кажу. Але нічого не розказую, звісно, не йому.
Сьогодні вперше після аварії так в деталях прокручую все в голові. Як почали гальмувати, як побачила фіолетові жигулі через голову Андрія, встигла подумати “ох і мудак”, встигла навіть подумати, що він занадто близько, щоб бути просто мудаком, якого ми об’їдем і обматюкаєм. Далі я заплющила очі, удар і я вже на асфальті, намагаюсь здерти з себе шолом і вийняти навушники, бо прекрасний чоловічий голос продовжує читати мені “Маленьке життя” Ханьї Янагіхари. Те, що аудіокнижка не помітила аварії, мене розізлило найбільше.
Далі я намагалася дихати, спочатку з цим було важко. Судячи з невидимих, але відчутних синців (в мене їх не буває майже ніколи), звалилась я на бік, і як же класно, що в мотокуртках є всі ці захисні вставки на руках і спині. Півхвилини, які я не могла дихати від шоку, здавалися довбаною вічністю. А потім пройшло. Андрій кричав на водія жигулів (і він правда винен, але толку), приїхала швидка, потім міліція, Андрія забрали в лікарню і от ми тут. Третя ніч сьогодні. Завтра обіцяють відпустить додому.
Так і закінчилось літо.
