Дружить із мучеником (в собі)
Про новорічні резолюції, підтримку і самопідтримку
На Новий рік я обіцяла собі перестать страдать, і це було глупо. Не так просто відібрати в самої себе улюблене, роками перевірене джерело задоволення. Звучить дуже збочено, шо є то є. І от тепер, з цією резолюцією, мені все ще подобалось бути жертвою і вірити в свій щоденний апокаліпсис, але я себе за це ще й сварила. Ненавидіти себе за ненависть до себе — це так по нашому. Тому перш ніж перестать страдать, непогано б навчитись любити себе неідеальну, навіть якщо ця неідеальність означає “щоб стало краще, мені обов’язкво нада пострадать”.
Найскладніше зараз — не оцінювати свою “нову” зовнішність. Не “фу ти жирна”, а “ці джинси мені малі” — значить треба купити нові джинси, а не впадати в істерику. Не робити трагедії, не носити незручний одяг. Не сварити себе за те що є цілий рюкзак платтячок і шортів, які ледве на мене налазять (або зовсім не налазять). Почуватись ніби чудовисько, яке влізло в дитячі шмотки — ще півбіди. Ненависть і відраза до цього чудовиська — оце проблема. Цю відразу я намагаюсь приховати сама від себе за словами “Штош, сьогодні так”. Дихати глибше, вчитись з цим жити, вчитись любити себе навіть так. Шукати спосіб міняти себе не з ненависті, а з любові.
Це вже самопідтримка?
Більшості важливих речей треба навчитись в дитинстві. Якщо провтикаєш, пізніше вони будуть для тебе порожнім звуком. Як самопідтримка для мене. Доводиться гуглить:
«Невроз — это недостаток самоподдержки, ведущий к попытке манипулировать окружением, для того, чтобы получить от него всю необходимую поддержку» — Фредерік Перлз, відомий як засновник гештальт-терапії.
Той же Перлз казав, що самопідтримка — необхідна ознака зрілості. Відсутність самопідтримки — це коли людина не може (або не хоче) знайти адекватне рішення і перекладає відповідальність на оточення, а сама стає жертвою. Окей гугл, дуже знайомо. Але що таке підтримка і чому вона така необхідна, що доводиться вдаватись до маніпуляцій, щоб вициганити її у ближнього свого, якому і так є чим зайнятись.
Пам’ятаєте, якийсь час тому всі шейрили вінтажне відео, де баришня приходить до психотерапевта, розповідає що чогось боїсться, а він їй каже “Stop it!”? Колись мені це здавалося смішним, поки не з’ясувалося, що до психотерапевта йдеш зовсім не за тим, щоб тобі сказали як правильно. Власне, як “правильно” ти і так скоріш за все знаєш, в книжках пишуть. А толку?
Ти йдеш за підтримкою. Готовий викладати купу грошей, щоб хтось вислухав тебе, звернув увагу, відчув твій біль і страх і висловив свою небайдужість так, щоб ти повірив, що не всім все одно. А заодно отримав свою індульгенцію на страждання. Так, ти маєш право відчувати те, що відчуваєш. Для когось з завданням справляться пляшка вина і хороший друг. Але, на жаль, не для всіх. Та і не кожен друг хоче таким заморочуватись: відчувати негативні емоції неприємно що свої, що чужі. А друзі — вони теж люди, найчастіше без спеціальних знань, тому за пляшкою вина можна нарватись на таке:
«Не переживай» — запрещает человеку переживать.
«Все фигня, ничего страшного, все хорошо» — выставлет его слегка идиотом, заморачивающимся о чем-то неважном. И нет, все не хорошо.
«Все будет хорошо» — является обещанием, которое может более чем не сбыться.
«Да забей» — он бы и забил, но что-то не выходит. Собственно, последнее уже является советом. […] По большому счету совет — это дешевый способ отделаться от пострадавшего и помощь в этом случае вы оказываете не столько ему, сколько себе. Переживание страдания другого неприятно. Совет — это способ закончить процесс сопереживания.
Хороша стаття, там ще є про дієву допомогу, якщо ви якраз той друг, до якого приходять з пляшкою вина і великим горем (реальним чи вигадамим, відчуття майже не відрізняються).
Але це все інші люди. Гірше, коли ти сам себе не розумієш, знецінюєш і даєш поради типу “ну так не жри!”. Не відчувати емпатії до себе, читай, намагатись не відчувати власні емпції — не таке вже й рідкісне явище. Мільйони людей ненавидять своє тіло і забивають на його бажання, ще більше називають себе дурой час від часу. Світом шириться епідемія нелюбові до себе і це більше ніж паршиво.
Самопідтримка — це не про бєзудєржноє вєсєльє і точно не про “ну-ну, нічо страшного, все буде добре”. Це про довіру до себе, про вміння проживати своє життя з усіма негативними емоціями, розуміння своїх потреб і бажань, про відповідальність за рішення і їх задоволення. Це говорити з собою не як з ворогом народу, а як з улюбленою дитиною. Хто б міг подумати, що так складно дружити з собою і дозволити собі бути не ідеальним, не шукати винних, але і не опускати руки.
Обретение самоподдержки дает очень важное ощущение: какая бы хрень не приключилась со мной, я в состоянии ее пережить и двигаться дальше. Жизнь не останавливается в точке моего провала.
Одно дело, когда ты двигаешься по льду рядом с таким собой, который тебя подстрахует, протянет руку и потом обнимет. И другое — когда идешь в полном одиночестве или со спутником-собой, который, если ты провалишься под лед, ударит по высунувшейся из воды голове со словами “ты меня разочаровал”
Не будь собі другим собой.
